Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 14

- Вигоднiше! Вигоднiше! - зарепетували Денисовi прихильники.Продати!.. Аби чоловiк добрий знайшовся!..

- Та є такий чоловiк,- гукнув старшина.- Он Денис Пилипович, мабуть, купив би.

- Гаразд!.. От i добре!.. Продати Денисовi Пилиповичу!.. Продати!..

- _ Не продавати! - гукали з другого боку.- Не хочемо!.. У нас скiльки безземельних!.. Краще їм частками роздати… Не хочемо й наймати бiльше Денисовi, не то продавати!..

Зчинився такий галас, крик, що мало що можна було й розiбрати. Справа була вельми важна й пекуча, i через те всi були дуже роздратованi. Говорили всi враз, то до гурту гукаючи, то двоє-троє сперечаючись промiж себе. Денис тим часом опинився вже на рундуцi бiля старшини. Там уже стояли i Остап, i Рябченко з Сучком, i все iнше їх товариство. Вони говорили до старшини та до тих людей, що поблизу їх стояли. Карпо, Васюта, Грицько ходили помiж людьми, пiдбурюючи їх, щоб не продавати. Зiнько тим часом протиснувся до рундука й помалу, серед натовпу, зiходив на схiдцi.

- А годi вже вам галасувати! - гукнув старшина.- Слухайте, що скаже Денис Пилипович!

- Цитьте! Цитьте! Слухайте! - почали люди спиняти самi себе, але iншi кричали навпаки:

- Не хочемо його й слухати! Не треба!.. Так позмагалися ще якийсь час, аж поки таки все втихомирилось. Денис викашлявся й почав:

- Господа хазяїни! Я не набиваюсь iз своїми грiшми. Це як ви собi хочете: хочете - продавайте, хочете - нi. Я ту земельку купив би, а не схочете продати - я за свої грошi й iншу знайду. Грошi така штука, що за їх скрiзь, чого хочеш, знайдеш. Я тiльки через те й купую, що думаю собi: однак менi купувати, а як у громади куплю, то це ж я їй помiч дам. От що! Цiну мою ви знаєте за десятину - цiна добра,- i грошi зараз же приставлю в волость. Отож як знаєте.

Тiльки вiн договорив своє, iще нiхто не встиг нiчого й сказати на те, коли це несподiвано перед громадою, заступивши Дениса, став Зiнько i озвався голосно:

- Люди добрi, панове громадо!

- А цей чого тут? - скрикнув старшина.- Геть iзвiдси!

- Денис казав, казатиму й я!..- вiдповiв Зiнько.- Чого ж це так, що йому можна, а менi - нi? Вiльно кожному.

- Денис землю купує, а ти що?

- А звiдкiля ж ви знаєте, що я не хочу її купити? Може ж, i я купуватиму! Я такий хазяїн, як i Денис,- одказав Зiнько, не повертаючись до старшини i не вступаючи iз свого мiсця, а тодi знов озвався до громади: - Панове громадо! Коли я що не в лад скажу - простiть мене i навчiть, чим помилився, бо я ще чоловiк молодий, треба менi розуму вiд старших учитися. Може б, я й промовчав, дак не можна ж i не сказати: як iдеш проз хату та бачиш, що вона займається, а хазяїн спить, то чи годиться ж не побiгти та не збудити його? А наша громадська хата займається!

Всi слухали уважно, цiкавi, що буде далi. Тiльки дехто пошепки питав у сусiди, штовхнувши його лiктем:

- Про яку це вiн хату говоре? Де займається?

- Слухай уже! - вiдказував сусiда.

- З iскорки малої починаються пожарi,- казав далi Зiнько,- а тодi вже стає полум'я. От i в нас така iскорка прокинулась. Щороку народу бiльшає, а землi - нi. Тепер на душу припадає вдвоє менше землi, нiж було спершу. У нас i тепер безземельнi зараз би порозбирали ту землю, а ви її продаєте одному. Чи то ж по правдi? Продайте чи дайте по десятинi, по двi тому, в кого землi мало або й зовсiм нема, а не збагачуйте того, хто й так багатий. Чи громадi буде добро з того, що один буде дуже багатий, а другий дуже бiдний? Тодi громадi добре, як у с i в достатках.

- Правда! Правда! -озвалися навкруги голоси.- Наче в око влiпив!

А Зiнько, насмiлений хвалою, казав палко далi:

- Кажуть, громада - великий чоловiк. Треба ж, щоб у великого чоловiка й сила велика була, а то вiн буде малий. Хай же вiн не збувається своєї сили. Наша сила - земля. Коли вона буде в громади - буде й сила; коли ж громада її вiддасть комусь, то свою силу змалить, а чужу вбiльшить. Тодi великим чоловiком буде не громада, а хтось iнший, а громада буде в його попихачем. Хто хоче зробити громаду попихачем - хай продає землю, хай пiдпалює громадську хату! Оце й усе!

Зiнько зiйшов iз схiдцiв у стовпище. Громада мовчала, на хвилину притихши. Всiх уразили Зiньковi слова. Помалу почав озиватися то той, то цей:

- А що ж, хiба й не правда?.. Вони на нас скоро верхи їздитимуть!.. Не можна їм попускати!.. Не треба продавати!.. Не хочемо!..

Озивалося все бiльше й бiльше. Вся громада вже гула, як бджоли в улику. Тим, хто за горiлку згоджувався стати за Дениса, тепер сором було згадувати про це. Та й хто сидiв у неволi в Дениса чи в його полигачiв, забув на ту мить про те. Кожний почувався громадянином. Кожний розумiв, що вiн тут має силу, i любо йому було це почувати. Денисовi полигачi мовчали, а голосно озивалися прихильники громадськi. Зiнько й товаришi ходили промiж людьми i додавали їм ще до того, що вже було казано.

- А цитьте ви! Слухать! - зикнув з усiї сили старшина.

Громада вщухла, дослухаючися, що вiн iще скаже. Але загомонiв не вiн, а Денис:

- Коли не хоче громада продавати, то я за свої грошi й деiнде знайду,плакати не буду. Тiльки вже як громада до мене, так i я до громади. Нехай уже тепер нiхто не ходить до мене по землю, та й тим не буду далi ждати, хто менi грошi винен. От що!

Проказавши це, вiдiйшов назад i сiв на рундуцi на ослiнчику. За ним виступив Рябченко:

- I по-моєму, громада не по правдi робить з Денисом Пилиповичем. Коли так, то й я слiдком за їм: землi нiкому не дам i з позичками царамониться не буду.

- Та вже й я не iнак робитиму,- озвався Остап, а за ним i Денисiв тесть Манойло, а за Манойлом - Сучок.

Всi тi похвалки падали на громаду, як довбня воловi на голову. Голова запаморочувалась.

- От так, як зараз казано,- так i я робитиму з вами! - гукнув Копаниця.Чули?

А вони це так добре чули, що вiдразу не знать де й подiлася вся та смiлiсть, той громадський запал, що тiльки оце зараз охопив їх. Стояли похнюпившись, i кожен думав про те, скiльки вiн винен Денисовi чи кому з його полигачiв, де вiн вiзьме грошей, щоб вернути ту позику, в кого вiн братиме восени землю, куди вiддасть на пашу товар…

- Чули? - гукав Копаниця.- Коли не позакладало, то тепер бачите, куди треба завертати! Отже, хто хоче продати Денисовi Пилиповичу Сивашевi землю - зоставайся там, де стоїш, а хто не хоче - виходь лiворуч за колодки.

Зiнько, Карпо, Васюта, Грицько та ще чоловiк десять, а серед них Дмитро, Михайло та Савка, перейшли лiворуч. Всi iншi, величезна бiльшiсть, стояли мовчки, похнюпившись.

- Люди добрi! - скрикнув до них Зiнько.- Та що ж це ви робите? Ви ж самi себе продаєте!

- Мальчать! - крикнув старшина.- Що ти менi тут бунт заводиш? Я тебе в холодну закину! Я тебе в стан одiшлю!

- Годi! - вiдказав Зiнько.- Що це ви так з холодною розносилися, що все мене закидаєте? Я не бунтую, я правду кажу. Панове громадо! Сором вам, що ви такi боязкi! Невже ж нiде нема правди на свiтi, тiльки в багацькiй кишенi?

- Десятники! Берiть його в холодну! - репетував старшина.

Десятники нехотя пiдiйшли до Зiнька.

- Братики,- промовив до їх Васюта,- не будьте свиняками! Бо щоб я здох, коли першому, хто до його торкнеться, не погладжу його свинячу морду оцiєю штучкою! - I вiн пiдняв свого здоровенного кулака.

Десятники стали, не знаючи, що їм робити. Але й старшина, бачачи, що вже починається щось непевне, облишив Зiнька, мов забувши за нього, i гукнув на писаря:

- Семене Семеновичу! Пишiть приговор о продажi обчеської землi Денису Пилиповичу Сивашу!

- Ще вчора написав! - одказав писар.

- Одбирать руки! - звелiв старшина. Двоє письменних пiшло у стовпище вiдбирати в неписьменних руки. Звичайно пiдписувались за їх i без цього, але що тепер було таке карлючкувате дiло, то старшина звелiв зробити й це. Двоє людей штовхалося серед стовпища, а стовпище стояло похнюплене, понуре…

Зiнько мовчав, не знаючи вже, що дiяти, бачачи добре, що тут уже нiщо не поможе. I враз мов полум'ям обняло йому голову, i вiн, сам не знаючи, нащо це робить, кинувся до Дениса i, стискаючи кулаки, скрикнув: