Елементал - Шкляр Василь. Страница 11

— Відходим! Відходим! — кричав Мосар, теліпаючи «красавчиком», мені тільки пізніше дійшло, що це ж він так гукає до мене, а я, бач, оглух, тоді Мосар, аби показати мені, що треба робити, повернувся й побіг під укіс від мосту, а коли озирнувся, від труби, в якій я сидів, не лишилося й сліду, вона розлетілася на порох, ота бетонна стічна труба, і від ґранатомета не зосталося й рурочки, бо керований кумулятивний снаряд влучив прямісінько в мою вогневу точку, це було бездоганне пряме влучання, якого я побоювався ще тоді, коли облюбував цю місцину. Мені треба було раніше її покинути, та я не зробив цього, й ось тепер від мене не лишилося й знаку, і Мосар, приголомшений таким несправедливим вознесінням, прошепотів не ім’я Аллаха, а слово, яке звучало майже так само, як і моєю мовою: «Маті» [22]…

Що ж до мого власного імені, то Мосар із Султаном Чорним напишуть його на камені-валунові, якого викотять на берег Аргуну біля мосту Соїп-Мулли, а потім це скромне ім’я за поданням Салмана Радуєва та Указом президента ЧРІ Джохара Дудаєва занесуть серед інших до Мехкан КІентийн Жайна — Списку Синів Вітчизни, який «увічнює пам’ять особистостей, у тому числі й громадян інших держав, що виявили жертовність, мужність, відвагу та героїзм у боротьбі за волю народу і незалежність Вітчизни під час віроломного нападу російських аґресорів».

Чи не той напис на камені та ще публікація Указу Дудаєва в газетці «Ічкерія» (2750 примірників) про нагородження мене медаллю «Честь нації» (посмертно) послужили приводом для російської пропаґанди твердити, що в районі Урус-Мартана діяв загін українських найманців числом до п’ятдесяти чоловік, які пройшли підготовку в таборах Хаттаба і навчені методів бойових дій в умовах партизанської війни; що й на висоті Екі-Тюбе знайдено вбитого бандита-українця. І тут уже дійшло до абсурду, коли генерал Шпигун з хохляцьким акцентом заявив перед телекамерами, що в його кишені і зараз лежить фото мертвого найманця і всі, кому він його показував, кажуть, що це українець.

Ось так. І якщо, наприклад, вагабістів ще розрізняли за довгими бородами і поголеними вусами та підкоченими холошами, то я досі не можу збагнути, за чим же все-таки розпізнавали українців, котрі давно зреклися оселедців і шароварів. Це ж вам не сімнадцяте сторіччя, не 1645 рік, коли наші хлопці-найманці допомагали французам брати Дюнкерк, оскільки тоді ще не було французького іноземного леґіону і, тим більше, його спецсекціону «Жаби»; на воді і під водою тоді все було підвладне лише козакам, які з однаковим хистом користувалися що підводними човнами, що очеретяними дудочками в роті, і якщо мій безіменний пра-пра-пра-прадід десь упав смертю хоробрих біля отого Дюнкерка, то, звичайно, його ні з ким не могли сплутати.

А що каже Коран з цього приводу? А Коран каже, що ніщо з усього сущого не буває без особливого знаку, тільки треба його побачити.

А мій золотий Тамерлан каже, що ми вже в’їжджаємо в Назрань, ще зовсім недавно провінційне містечко, яке тепер стало столицею інґушів, котрі також мають свого президента і свій парламент. Тільки інґушам, на відміну від чеченців, пощастило з Русланами, вони обрали своїм президентом Руслана Аушева, вони до свого парламенту обрали кільканадцять Русланів, телефон одного із них тепер міцно сидить у моїй черепній коробці разом з адресою — зовсім легенький п’ятизначний номер, навіть коротший на одну цифру за те число, що становить суму моєї винагороди за цю мандрівку. В разі відмінного виконання, звичайно, хоча в нашій умові не було застережень щодо надійности Пелена, у нас взагалі не буває розмов про довгий язик, яким найчастіше цілуються зі смертю. Однак ще рано судити про Пелена, мені могли впасти на хвіст і без нього, не думаю, що ті, хто мене сюди послав, так необачно тут злегковажили. Та й невідомо, чи зараз мене пасуть, чи облишили, адже в саму Чечню я поки що не показував носа. Щось певне сказати тут важко, бо в цьому випадку не обов’язково сідати на хвіст, якщо є добрий зв’язок між блокпостами.

Я розпрощався з Тамерланом у центрі міста і, взявши схудлий за ніч саквояж, вирішив походити цією столицею, яка нахапалася від інших стольних градів хіба що рекламних фанаберій. А решта все було, як і має бути в провінційному містечку. Ген і стандартний п’ятиповерховий готель «Назрань», де, я був певен, зараз у мене почнуть вимагати паспорт, та все-таки вирішив ризикнути: по-перше, ніхто не стовбичив біля стійки адміністратора, а по-друге, за тією стойкою сиділа така здобна франзоля [23], що в мене потекла слина.

— Радий вас бачити, — сказав я. — Ви мене ще не забули?

— Вас?.. — Її ротик так і лишився відкритим.

— Ми тоді з вами… — Я «розгубився» ще дужче за неї. — Жаль, я сподівався… Тут і переночувати всього одну ніч, а я десь посіяв паспорт.

— І більш ніякого документа? — спитала франзоля, дивлячись на мене двома родзинками.

— Та от… ніякого, — я порпався по кишенях, зумисне перекладаючи з одної в другу жмені м’ятої грошви, виміняної ще в хасав’юртівському барі. — Але я в боргу не залишуся. Всього одну ніч, — повторив я, ніби виторговував на ту одну ніч не кімнату, а саму франзолю.

— Взагалі так не можна… Але… одну ніч… У нас тепер порожньо.

— Люкс, якщо можна, — сказав я.

Франзоля не прогадала: поверх купи дерев’яних за номер я поклав їй ще двадцять баксів зверху, і вона так розрум’янилася, хоч відразу клади до рота. Та головне, я тепер знав, що вона нікому про мене не писне, хіба що з неї почнуть виколупувати киш-миш.

На мій подив, люкс тут на другому поверсі був не такий і поганий: передпокій, дві кімнати, телефон, телевізор, не було тільки, певна річ, гарячої води, але я залюбки заліз під душ і, як справжня жаба, став жадібно ловити його холодні струмені. Я, їй-право, скучав за водою, я таки був істотою води, з якої народився вдруге.

Через півгодини я вже сидів у фотелі свіжий, як з грядки, і дивився на телефон, від якого тепер так багато залежало. Але хай, поспішати не варто, нехай усе встоїться-вляжеться.

Та погляд мій постійно наштовхувався на телефон, я його так намагнітив, що він раптом задзвонив дзвінко й пронизливо. Напевно, хтось не туди потрапив.

— Алло!

По той бік дроту мовчали, там навіть не дихали, однак я добре відчував людину по той бік дроту.

Ти молодець, що не став одразу дзвонити, кажу сам собі, ти мудра жаба, яка знає, коли їй квакати, а коли заніміти, коли сидіти крячкою, а коли стрибати. Ти вже давно став жабою, ще до того, як прийшов у Леґіон і потрапив у цей елітний секціон «Жаби», крутіший за німецький «Губерт» і американську «Дельту». Ти був непоганим пуголовком ще в дитинстві, коли пересиджував під водою усіх хлопчаків і ставав вожаком на суші. А коли під час вступних випробувань до Леґіону сказали, що під водою треба протриматися не менше двох хвилин, тобі стало просто смішно, бо ти ще не знав, що це тільки початок, що потім вони розкладуть тебе на молекули, розпорошать на атоми, відтак усе це переберуть-перевіють і зроблять із тебе елементала. Уже після «ферми» [24] ти зрозумієш, що перейшов в іншу стадію існування, особливо після «диявольського тижня», коли п’ять діб тобі не дозволяють стулити ока, ти підпираєш повіки, вставляючи в очниці сірники, і все одно спиш, як риба, з розплющеними очима.

Але жабою, погодься, ти став ще раніше, вже тоді, коли простір над Аргуном розтинав кумулятивний снаряд, спрямований у твою вогневу точку, скерований точнісінько в жерло стічної труби, яка підпалила вже третій танк, і той снаряд не свистів у повітрі, не тяг за собою вогняного хвоста, його звук був тихіший від комариного писку, але ти відчув його, ти вгадав його, вичислив сьомим чуттям, і коли Мосар побіг під укіс від мосту, ти, мов жаба, стрибнув у річку, стрибнув у руду холодну воду, перемішану з брудом і сміттям. Аргун був зовсім мілкий, це він, може, уперше набрався дощової води, що міг заховати людину, та коли вибухова хвиля дістала тебе під водою і притисла до дна, тобі здавалося, що ти провалився на той світ, з якого вже не треба вертатися, однак течія підхопила тебе й понесла, понесла, аж поки не викинула, як сміття, на мілину. Ти лежав там контужений, доведений до стану гіпотермії [25], такого звичного для командос із «Губерта», «Дельти» і «Жаб», про які ти тоді нічого не чув, хоча вже носив жаб’ячо-зелене хабе, схоже на їхнє. Ти лишень чув про підерів, обрів [26], котрі тебе підібрали на тій мілині і не добили тільки тому, що мали замовлення на живий товар слов’янської зовнішности. Ось так неждано-негадано ти потрапив у «вимріяне» селище Знам’янське, що також мало свого президента і свій уряд під назвою Тимчасова Рада, яка містилася в приміщенні колишнього райкому партії Надтеречного району і мала свою армію, сформовану з карних злочинців, убивць, ґвалтівників, злодіїв, російських інструкторів та іншої шушвалі, голінної до свіжої крови. Твоє екіпірування, не задавнений шрам на плечі, місце полону не залишили жодних надій на леґенду, тим більше, що при тобі не було навіть липових папірців, виданих дядечком Толею.