Намір! - Дереш Любко. Страница 31

– Схоже на руку з пальцями, – придумав я порівняння. – Може, колись, у дитинстві, ти й могла сплутати вказівний з великим, але не тепер.

– А тобі це не заважає? Я чула, таким людям дуже важко зосередитись на чомусь одному.

– Ні. Це нормально. Я пристосувався. Це просто ще один вимір.

Я трохи помовчав, обдумуючи, що можна говорити, а з чим варто зачекати.

– Мені здається, так і повинно бути. Кожен повинен відкрити цей вимір і навчитися діяти в ньому.

– А як це, по твоєму, відчути його?

Я зам’явся.

– Розумієш, це все дуже делікатні речі. Ти не сприймай усе буквально. Цей вимір – він не десь за горизонтом. Він уже є прямо тут, зараз. Ти його відчуваєш райт нау. От із чого треба почати – з усвідомлення, що цей вимір пам’яті уже є. Він слугує фоном для всього: для кожної речі, кожної думки, кожного почуття. Ти не зауважувала, як під час фільму на кухні в трубах текла вода?

Вона замахала головою.

– Але зараз, коли я направив твою увагу, ти фіксуєш цей звук. Так само і з пам’яттю. Вона є тлом кожного нашого дня. Вона містить усе, що ти коли-небуть проживала, а ще багато поверх того. Досить помітити його раз, і ти вже не загубиш його. Ти запам’ятаєш цей смак. Один смак для всього.

Щось помайнуло у пам’яті, коли я вимовив ці слова. Можливо, я їх від когось почув? Але це було б неймовірно. Їх могла сказати тільки людина, котра знала, що каже. А я таких не пригадую.

– Поки ти сама не помітиш цього фону, ти не житимеш, а прозябатимеш у снах.

– А я прозябаю у снах?

– Ні, чому ж… Ти малюєш. Тебе держить пробудженою малювання. Мене – пригадування. Шляхів багато. Смак один.

Запала пауза. Я відчував деяке розчарування. Даремно я повівся на цей настрій відвертості. Завжди так – спершу розкажеш забагато, а потім шкодуєш. Треба було не спішити, а підготуватися як слід. Пора переводити розмову на жарт.

– Ну от, Гоцо, я розкрив тобі свій секрет. Тепер ти мені розкрий свій секрет.

– Який секрет?

– Що ти бачиш, коли малюєш?

– Бачу те, що малюю.

– Он як… – я задумався. – Я тобі зараз дещо скажу. Ти, може, не зразу зрозумієш, до чого це я говорю… тільки ти не лякайся, добре?

– О’кей, я готова.

– Розумієш, котику, є люди, котрі не просто дивляться, а бачать. Це навіть по очах видно. Якщо в людини очі світяться таким жовтеньким, значить вона бачить… ну, як художник. Творчо, чи як… Абстрактно. Бачить, що до чого… чи як його пояснити… Взаємозв’язки. Ну, а якщо біленьким світяться, значить вона алкоголік. Ха-ха.

Вона почала кусатися і мнути мені шкуру на животі. Це значило, що на Гоцу напала дурка. Я вже її знав: зараз почне сексуально приставати. Наш абстрактний базар себе вичерпав.

Гоца здерла з мене ковдру. Я під нею був голий і конкретний. Вона, теж гола, сіла на мою конкретність, то втискаючись, то припідіймаючись.

– Коротше, П’яточкін. Ми тут не в бірюльки граємо, – вона втиснула мої плечі в подушку, і я розсміявся. – Ти кажи мені прямо: чого ти від мене хочеш? – вона притулилася сильніше, і стала рухати бедрами. Я з силою втягнув повітря носом.

Недаремно казали мудрі даоси (із синьої брошури на додатковому стелажі у “Відкритому кафе” внизу справа): чоловіче ян скінченне, тоді як жіноче інь безмежне. Не встигли засохнути останні краплини мого скінченого ян на аквамаринових простирадлах, як Гоца Драла вже сопіла. Я втягнув носом її запах, аби утримати її глибше в собі.

14

Після того, як вона мені розкрила свою таємницю, лейтмотивом для її зітхань стало: «боже, як мені усе це остогидло».

Під «усім цим» малось на увазі «друзів», оточення. Друзів у неї було до лиха й тут, у Львові, що говорити про інші міста, де і нічних клубів більше, та й простору для фантазії неміряно. Серце болить, коли уявляю собі, що вона могла вичворяти без мене.

Гоцу бісило те, що її знають всі, а вона не знає практично нікого. У неї, пояснювала вона, бракувало часу приятелювати по-справжньому (як зі мною). А кількість людей, котрих вона знала, невпинно росла. З нею прагнули приятелювати інші молоді й талановиті, урвати і собі дещицю її везучості, удачі, заволодіти її увагою, відгризти від неї шматочок на щастя.

«Ти навіть не уявляєш, як це тяжить, – довірливо розповідала вона. – Чим більше людей у тебе приятелів, тим менше серед них друзів. На сто товаришів припадає один кома тридцять три десятих справжнього друга. Це означає, що людина розуміє і співпереживає тільки на нуль кома тридцять три десятих від допустимого мінімуму. Але далі – гірше. Після тисячі знайомих на кожну наступну сотню приятелів узагалі припадає тільки по нуль цілих фіг десятих справжнього друга зі середньою похибкою у пів-людини…»

Якось на дозвіллі вона спробувала скласти перелік всіх-всіх людей, яких коли-небуть зустрічала. В середньо-статистичної людини, за її підрахунками, до 35 років стається сімсот-вісімсот знайомств. У себе Гоца нарахувала дві з половиною тисячі умовних одиниці приятелів. Ми трохи побавилися у математику, і ось що у нас вийшло.

Якщо перемножити кількість приятелів (шт.), на ціну таких знайомств (комусь гріш ціна, хтось узагалі збитковий, а дехто, як от я, вартий мільйона), виражену в умовних одиницях, а потім все додати, отримаємо загальний прибуток від спілкування на поточну мить екзистенції. Це діло можна відобразити на графіку, який нагадуватиме коливання курсу долара, або кардіограму, де фази пришвидшеного серцебиття відповідатимуть більш хвилюючим знайомствам, що мовою баксів-стерлінґів означає притік закордонних інвестицій.

На даному етапі наших із Гоцою стосунків взаємні фінансові вкладення віщували злиття кардіобаксів у могутній холдинґ, із завжди доступним лізингом, петингом та факторингом по схемі «джаст-ин-тайм».

Втім, без жартів. Я чудово розумів, що таке ляк перед натовпом “товаришів” і “приятельок”. Більше того, я розумів, за що її так усі люблять. Мені самому вже було замало тої пайки уваги, яку мені приділяли. Що це таке – проводити з коханою людиною один вечір на тиждень? Хотілося, щоби вона сиділа цілий день у кафе, мала свій зарезервований VIP-столик, куди би я щочверть години приносив нове горнятко сен-чі, чи бокал пива, чи свіжого салатику «Бардак». А може, вона воліла б клубний сандвіч Б.Л.Т.? Я доглядав би за нею, а вона би за це мене любила і поважала, називала би своїм мущиною.

Дивлячись на неї, уявляв собі, як Гоца виглядатиме у гірському спорядженні – літом ми неодмінно поїдемо до мене у гори, на кілька тижнів, з наметом. Полазимо трохи по лісах, позасмагаємо наголяса.

А у серпні махнемо на Шацькі озера, там якраз оксамитовий сезон буде. Досить з неї европ, хай подивиться трохи на українські красоти. Будемо самі у вбогій пансіонатській кімнаті кохатися на скрипучому ліжку… та спершу – стоячи, біля вікна.

Я доглядатиму за нею, а вона хай за це мене любить і поважає, і хай називає « своїм мущиною».

Цього досить – лиш би любила мене одного.

Але ж ні, Гоца десь лазила цілими днями. Ми зустрічалися у другій половині тижня, переважно у четвер ввечері, щоби разом провести час до понеділка. А що вона робила решту часу? Мене обсідали мучівні підозри. Наприклад, стосовно інших хлопців – у неї було стільки приятелів! Кожен хотів би зробити з нею те ж саме, на що мав право один я. Ах, як боляче припускати, що вона могла дозволити кому-небуть іншому гласкати губами цей делікатний пушок на сідницях, нюхати шкіру під пахвами, покусувати її груденята, торкатися вигину талії, де знаходилися її найчутливіші точки, її найчутливіші точки!

Те, що я жив з нею і макав у неї свій мастихін, зовсім не означало, що вона таки віддалася мені й тепер навіки належатиме мені одному. О, як це було підступно з її боку! Який маневр! Я не міг вкрасти того, що і так лежало, де поклали. Але хто це мені казав: вона вграє любого, тоді як її не виграє ніхто? Золоті слова! Усі, хто в неї сувався, покладали, що Гоцині обійми та її розкішниця – це затишна фазенда, де можна розкласти свої речі, посіяти бурячок, посадити дерево, одним словом, стати господарем. Але ж то була не фазенда, – і я втямив це тоді ж, коли й усі інші – надто пізно. Гоца Драла, дика діва, мала між ногами дірку в порожнечу, в небуття, яке неможливо викрасти, неможливо наповнити, звідки неможливо повернутися. Суперпіська.