Намір! - Дереш Любко. Страница 5

«Тоді валимо!» – махнув рукою Фєдя, який усе це важно слухав (я його недолюблював – вічно він хотів бути камандіром там, де вже командував я).

Такого рішучого заклику пацани не сподівалися, тому всі переглянулися. Фєдя повторив: «Валимо на тьолок! Хто зі мною?».

Слон – той піднявся, Сєрий піднявся, Вітька – типу, не знає ще. Бачу, два сцикуна з Б-класу стушувалися. Вони зрозуміли, що решта наміряється це зробити серйозно – просто зараз піти і трахнути якусь малявку – і ніхто не почув у цьому чогось неправильного. Сцикуни промукали щось невиразне, явно стали почуватися тут незручно.

– А ти? – спитав Федя у мене.

– А шо я? – спитав я дурним голосом. Не можу догнати, що від мене хочуть.

І тут я, властиво, згадав про себе. Опам’ятався.

– Зараз-зараз… Так ви шо… в натурі?!. – спитав я, мов не своїм ротом. – В натурі хочете піти зараз когось трахати?!

Пацани стояли наді мною, а я все ще сидів на своєму «троні». Ті, що пристали на пропозицію Сєрого, дивилися на мене насмішкувато. Фєдя – той особливо.

– Та він, пацани, боїться. І про Надю він, оказується, напиздів був.

Я дивився на них, не розуміючи. І навіть слова про Надю пропустив повз вуха, а то би вже з кулаками поліз.

Стоп-стоп-стоп. Невже вони справді йдуть… чи тільки одне одного на понт беруть?

Пацани, посміюючись і переглядаючись, почали вилазити по одному через віконце на світло. Кожен вважав за потрібне глянути на мене з легкою зверхністю.

То пекучим, то морозним струмом мене почало колотити усвідомлення того, де я опинився.В компашці деґенератів, натуральних імбецилів – так, імбецилів зі всіма клінічними ознаками: відвислими губами, низькими лобами, з характерним виразом на обличчі. До мене дійшло справжнє значення слів цих людей, які ото вирішили йти зараз у школу шпокати малявок. Разюча невідповідність того, що я звик бачити у цих людях і того, чим вони були насправді, окотила мене лихоманкою.

Вперше я додумався спитати себе: «А що я тут, до біса, роблю? Що я шукаю серед цих кретинів?». І, найголовніше: «Чому я сюди потрапив?»

Не знаю від чого, але в той момент мене торкнулось обпікаюче розчарування в чомусь дуже цінному. Розчарування через відсутність чуда.

Я зрозумів, що ось він – цей момент, де можна вибирати. Забракло повітря. Я виліз із підвалу на сонце, і відчув, як важке притягання моїх корешів послабилося. Разом з тим, щось гірке низійшло на мене.

Можна сказати, я відчув смак горя – хоча, коли задуматись, про яке це горе я говорю?

Хлопці направилися ледачим кроком до школи, від стройок це хвилин п’ятнадцять ходу. Зараз там тривав третій урок. Першими йшли Фєдя, Сєрий і Слон. За ними, весь у роздумах, волочив ноги Вітька. Двоє хлопців із паралельного класу йшли останніми, вони гаряче (і стривожено) сперечалися. Сєрий озирнувся і поцікавився, чи я йду з ними. Фєдя дивився непривітно. Я заперечливо мотнув головою і побрів у протилежний бік, стежкою через леваду в ліс. Мені захотілося піти до скал, побути самому. Почувався розбитим.

Був початок травня. Пам’ятаю, сильно тріскотіли на спеку цвіркуни.

7

Наступного дня першим я зустрів Вітьку, зранку перед школою. Той на діло не пішов, як і двоє з Бе-класу.

Потім я зустрів Слона, який теж в останню хвилину вирішив відмовитись від участі. Зате Слон розповів, що Сєрий і Фєдя таки підстерегли якусь малу, на рік молодшу. Затягнули її в парашу, замацали. Ну там, трулі здерли, як положено. Але у туалет зайшов якийсь бик посцяти. Здається, отой хіпаблуд, Курочка. Він мешкав неподалік від Слона, на одній вулиці. І що цей син учительки зробив, уявіть собі: вмастив, як слід, обидвом по яйцях, а потім ще й по морді. Почувши це, я усміхнувся. Бити Федю шкаром в ряху – як мінімум, ориґінально. Хлопець має почуття гумору ¹.

Власне в цей момент повз мене – а я сидів зі Слоном на підвіконні біля фізкабінету – проходить Курочка. Вдає, буцім не помічає нас. У подертих джинсах, патлатий, як тьолка. Нормальний пацан, а когось із себе корчить.

Слон провів Курочку затуманеним поглядом. Слон узагалі туподоходячий, із ним спілкуватися найпростіше. Для нього в мене кредит довіри завжди відкритий.

– Жаль пацана. Уб’ють його нині, – вирік Слон.

– Ти це серйозно?

Він зітхнув.

– Ти ж Фєдю знаєш. Буду просити, щоб у голову того не бив. Усе-таки, сусіди.

8

Ще раз того дня ми перетнулися з Курочкою в їдальні. Я цілий день лазив по школі сам, уникав знайомих. До голови лізли дивні думки. Щеміло серце.

Побачивши мою присутність, Курочка занервував. Мабуть, гадає, що ми з Фєдьою в одній банді, за одну ідею. Воно зрозуміло – постійно бачити мене поруч із найбільшими кретинами школи. Асоціативне мислення.

В їдальні було людно. Я став у чергу і спостерігав, як Курочка несе два компоти і пару коржиків до столика біля сонця. Там сиділа якась розфуфирена шмакодявка. Судячи по темних мішках під очима, це і була вона – жертва вчорашнього террору. Вона теж мене опізнала. Провела тягучим поглядом.

Я взяв у буфеті тарілку салату «Дністер» і березовий сік. Пошукав очима вільне місце і з легким відчаєм побачив, що єдиний порожій столик – акурат поруч їхнього. Сів, розвернувшись до них боком, так, щоби сонце падало просто в очі. Чудове, добре квітневе сонце, як я тебе люблю.

Курочка смикнувся здриснути, однак мала присадила його. Вони сиділи і наминали свої коржики, я потихеньку жував салат. Відчував на собі їхні погляди.

Мені хотілося якось підбадьорити їх. Сказати щось заспокійливе. Але як тут заспокоїш: пацана після уроків будуть бити. Навряд чи Курочку втішить звістка, що Слон попросить Фєдю не копати в голову.

Нарешті я сформулював думку. Зараз розвернуся до них і скажу: «Вибач, фраєр… ». Ні, не «фраєр»… «Друг»! Точно, друг.

«Вибач, друг. Я чув, у вас вчора були праблєми. Сьогодні… – що далі? – Сьогодні будуть ще крутіші»? Ні, не підійде. Як показати їм, що я з ними – по один бік?

Я розвернувся до них. Гарне, тепле весняне сонце падає мені на щоку.

– Вибач, друг… – кажу я і забуваю все, що придумав.

– Я тобі не друг, – відрубав Курочка. Тихо, але твердо. Обидвоє піднялися і вийшли в темний коридор.

Ще кілька хвилин я просидів над склянкою соку і порожньою тарілкою. Сонце, приємне сонце зігрівало мене. «Я тобі не друг». Абидна, да?

Значить, так і повинно бути. Є моменти, коли треба приймати рішення. Є моменти, коли потрібно за ці рішення відповідати. Фєдя і Сєрий прийняли рішення і відповіли за базар. Курочка теж прийняв рішення і зараз теж буде звітувати по повній програмі. Мала теж щось та й отримала. Наприклад, досвід. Можливо, колись і їй потрібно буде приймати рішення. І відповідати, звичайно.

Тільки я почував себе розгублено. Я більше не міг повертатися у компанію дебілів. І я не мав можливості стояти в борні разом з Курочкою і його малою. Втручатися значить прийняти рішення, за яке потрібно відповідати.

Це їхнівійни, їхнібитви.

Почуваю себе чужим, розгубленим.

Грію обличчя в лагідному промінні. Люблю сонце у квітні.

9

Конкретно щодо цієї історії, то все склалося так. Фраєра побили, жахливо побили. Його знайшли за школою. Свідки переказують, фраєр був схожий на сливку в маринаді. Круговий – він психанутий. Та ще й Сєрий, два чоботи пара. Дай тільки привід.

А от буквально через два-три місяці Фєдя десь пропав. Казали пацани, він давно збирався змотати у Молдавію, типу, вшивався від армії. Дивно тільки, що так несподівано, посеред випускного балу. Навіть не хочу будувати жодних припущень.