Криївка - Вільчинський Олександр. Страница 2

Тепер Володька отримав від Славка завдання пройтися під вікнами у Вороб’я, може, удасться щось проню-хати. Бодай навіть щось підслухати з вулиці, бо ж Вороб’я зазвичай далеко чути… А Пасха цього року рання, вечори ще довгі.

Відтак вирішено було у церкву протискатися по одному: хлопці окремо, дівчата окремо. А ми з Рудим пішли першими.

– Олюню, а скільки сьогодні градусів? – ще встигає запитати мене Славко.

– Сьогодні ще не дивився, а вчора було плюс шість…

Хлопці знають, що я майже щодня за цим слідкую. Ще з вересня, відколи географічка Марина Михайлівна, або просто Марина, вручила мені грубого зошита й дала завдання щодня фіксувати у ньому температуру, а ще малювати стрілочку із напрямом вітру…

– А може, йому куском цегли у вікно? Тоді точно облави не буде, – каже Володька, коли ми вже відходимо настільки, що нас не можуть чути ні Славко, ні інші.

– Такого наказу не було, – я ловлю себе на тому, що вже начеб відповідаю Славковими словами. – І тоді, по-моєму, буде не тільки облава, тоді буде!.. – додаю вже від себе.

– Не сци, шутка…

– За не сци можна й у нюх!

– Кажу ж – шутка, – дає задній хід Рудий, він завжди спочатку ляпне, а потім виправдовується.

Я оглядаюся й у сутінках бачу, як Славко ще із кимсь, либонь із малим Грициком, непомітно відстають від гурту й зникають у першій боковій вуличці біля Череватого. А вище на безлісому схилі Позіхайла раптом спалахує вогник, так, усього лиш кілька іскорок.

Гасне і знову спалахує – не інакше як у сітках, що густішають, зблиснув вогник від нашого вчорашього одиянія. Бо ж пожежна машина з району, що гасала вчора по довколишніх селах і всіх околицях, до Позіхайла через набряклу від талої води ріллю так і не доїхала.

– А яке було одияніє, скажи! – ловить мій погляд Володька.

– Иги.

Одияніє і справді цього року нам вдалося, як ніколи. Бо торік ми трохи поквапилися й наносили ломак на Попову Гору ще завидна, то Воробей із Лейтьохою розкидали нам їх ще до запалювання, і якби не Зозулина вулиця – Хома, Еней, Супрунюки чи той же Хтокало, хто там з ними ще був, що розклали своє на самому Замку, була б Бортівка без одиянія… А те загадкове для чужих слово, бо навіть не в усіх селах нашої округи є такий звичай – одияніє, – означає вогнище, яке обов’язково має запалати з першими церковними дзвонами – це завжди виходить десь близько опівночі, що віщують Христове Воскресіння й кінець Великого посту.

Проте цього року ми вже були навчені й нікуди не поспішали, вичекали, коли стемніло, й аж тоді почали тягти хто що може: сухостої, старі дошки, штахети, і не на Попову Гору, де, за агентурними відомостями, нас уже чатував Воробей з командою, а на Позіхайло. Не так високо, як на Поповій, не на все село, бо клин соснини закриває Зозулину вулицю і Загреблю, зате всі Глинки, аж до Грубого Лісу, осяє, а Зозулина вулиця нехай сама для себе світить.

Позіхайло – це другий за висотою після Попової Гори горб. Західна його частина вкрита лісом, а на гребені велика галявина, де ми у футбол граємо, зате східний схил, той, що до Глинок, безлісий. Ось там на ріллі, приблизно на місці кілька років тому розораного старого глиняника, ми й розклали цьогоріч наше одияніє… Рудий приволік якесь напівзогниле корито, а малий Грицик, як завжди, прикотив стару шину, ще й заткану корком із кукурудзяного качана чекушку солярки в кишені приніс, він знає, де це брати. А решту дров у лісі дозбирали.

Дехто казав, що насправді це вогнище не так на честь Христового Воскресіння, як воно має освітлювати віруючим дорогу до церкви, чи уже з церкви. Старі люди кажуть, що колись у самому центрі збоку від дороги на рові також накладали купу сухостоїв і вони горіли аж до ранку. Але тепер спробуй запали у центрі, пожежна буде за півгодини, та й не дадуть, один лише Воробей чого вартий.

Біля школи на електричному стовпі яскраво світить ліхтар, просто лампочка, перед святами знову вкрутили. Володька піднімає голову, примружується, задкує у тінь, і ми розділяємося. Він – через шкільне подвір’я під вікна до Вороб’я, а я направо – до церкви, звідки уже долинають звуки відправи, церковні хорові співи, лагідні й урочисті водночас, і душа одразу наповнюється дивним піднесенням. У вуличці я майже одразу зіткнувся із Славком і Грициком, що виглядають тепер ще більшими змовниками. І тоді ж, ще з вулички, ми й помічаємо Лейтьохиного кашкета на східцях над людськими головами.

Коли позад нас у вуличці з’являється решта наших, Славко з Грициком так само по-змовницькому знову кудись зникають, просто розчиняються у сутінках. Я ж стаю під липою і спостерігаю, а коли Лейтьоха хвилин через десять нарешті сходить зі східців і, протискаючись між людьми, направляється до хвіртки, я трохи виходжу на світло, щоб Оля мене помітила. Я киваю на сходи і кладу долоню собі на тім’я, й вона посміхається у відповідь. Тоді я роблю жест, начеб відганяю муху, й, не роздумуючи, спершу тицяю на яскраво освітлений вхід до церкви й зображаю пальцями чоловічка, що йде, вона так само весело киває у відповідь.

Далі вже не можна тягнути, Лейтьоха може вернутися на свій спостережний пост будь-якої миті, й ми по одному починаємо протискатися досередини.

– Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес! – навколо тільки й лунає, що це Великоднє віншування.

– Христос Воскрес! – киваю я до тітки Ганки, на яку натикаюся при вході. – Христос Воскрес! – одразу й до дядька Карпа, тітчиного чоловіка.

Тітка – це ще одна мамина двоюрідна сестра, бо у нашого діда Лук’яна було ще два брати і сестра – баба Ксенька, але вона дітей не мала. А дід Степан і Онохрей, що, можливо, було похідним від Онуфрій, мали лише дочок, відтак і всі мамині двоюрідні сестри лише по дідовій лінії, бо у нашої баби Христі всі сестри і брати повмирали ще малими.

– Воістину! Воістину Воскрес! – відповідають мені тітка й дядько, і я стаю поряд, тут же, за порогом, бо далі вже просто суцільна стіна людських спин: справа – чоловіки, зліва – жінки, а по центру – вперемішку. Наші всі також тут, я вже останній, хто протиснувся, і моє завдання й тут пильнувати і за Лейтьохою, і за Вороб’єм, якщо раптом з’явиться. Кажуть, що якогось року він набрався нахабства й так само на Великдень приперся до церкви із ручкою і своєю «чорною книжечкою», щоб переписати всіх, якою він нас ще й тепер постійно лякає.

Але погляд мій все одно більше тягнувся вліво, до стіни, де під великим образом Матері Божої з малим Ісусом на руках під лампадкою стояла Оля. Вона за цей рік у місті ще більше розцвіла, стала справжньою дівкою, пишною, мов налитою. До сьомого класу вона жила тут, у селі, у баби Ярини, і ходила з нами в один клас, а тепер її батьки, які працювали у місті на фабриці – дядько Міша й тітка Зіна, які обоє були з нашого села, а тітка, то й із нашого кутка, нарешті отримали від фабрики квартиру й забрали Олю до міста. У Олі ще був молодший брат – Саша. Але він до нашої школи не ходив, його лише привозили до нас на всі канікули.

Він років на два за нас молодший, йому лише тринадцять, він навіть на рік молодший за Грицика, хоч і виглядає старшим, може, через високий зріст. Він дуже рухливий і дещо босякуватий, як каже наша баба Христя, бо він їй ще зовсім малим, коли лазив за м’ячем, поламав тюльпани під ґанком. Тепер він краде у свого тата цигарки і курить, і нам пропонує. Ми із Славком не куримо, а Рудий бере і навіть малий Грицик, я якось бачив, попахкував.

Саша уміє тримати таємницю, і Славко ще на початках, на зимових канікулах, збирався і його прийняти в нашу організацію, але потім передумав. Надто вже цей малий Саша босякуватий, не по-сільському шустрий, і знає таке, про що ми ще не чули. Наприклад, про вафлісток. Він нам сказав, що коли у дівчини між передніми зубами є щілина, то вона точно вафлістка. А якщо ще й ні, то обов’язково стане такою.

Дивлячись на Олю під лампадкою, я думав, чому у неї не рідкі зуби, а то була б вафлісткою. Утім, Оля здавалася мені надто дебелою, та й старша на рік, якраз для Славка й буде… Я розумів, що у церкві гріх так думати, але нічого не міг із собою вдіяти, лише це і було в голові. І лише із завзяттям, начеб хоч у такий спосіб спокутуючи свої грішні думки, щоразу разом з усіма розмашисто хрестився, коли батюшка затягував: «Святого Отця і Духа, і навєкі амінь!».