Криївка - Вільчинський Олександр. Страница 28

Ми оживили легенду, хоча іще й не усвідомлюємо цього. Швидше відчуваємо серцями, що від учора світ навколо нас хоч і все той же, але все ж – інший, і ми у ньому також інші.

– А повстанці й зимою там сиділи? – запитує Грицик.

– І зимою. А де ж?

– Так, кожуха в моєї баби забрали і сиділи, – хмикає Володька.

– Може, то стрибки забрали, ти там знаєш? – повертаю я у Банякову вуличку, бо так ми трохи скорочуємо.

– А ти знаєш?

– Ще по хуторах сиділи, раніше у нас тут хутори були – і в Чорному лісі, і за лісом на Матівеччині…

– А де вони поділися, ті хутори? – Грицик і справді наче перший раз чує, хоч нами усе це вже давно говорено-переговорено.

– Ти як їй-бо! Як перший раз чуєш… У Чорному лісі ще є Михтониха, а на матійовецьких хуторах мій дядько Арсен живе, але він пристав туди з Матійовець, – пояснюю я.

– Ти бери копійки, хруню! – нагадує Грицикові Володька, а коли поминаємо Бараболишину вуличку, видає єхидно, наче ми не знаємо: – Бараболина за Вербою бігає, але він до неї не ходить…

Ми з Грициком, як і всі, у курсі цих перипетій, але при Славкові стараємося цього не виказувати. Але я і без Славка не підтримую розмови, а що тут балакати? Мені ще на футболі все було ясно, а Грицик, як завжди, наче і чує, і не чує.

– Файе-е! – гукає він. – Ту-ту-ту-ф! Ту-ту-ф! – гатить довгими, то він бачить за посірілим від пилюки штахетником таких же запилюжених і вічно зашмарканих Банякових малих, схожих на чортенят, і лякає їх.

– Ггггг! Срака! – показує йому язика найстарший.

– У-у, як дам! – підскакує до штахет Грицик.

– Тобі сказали, лиши дітей! – сіпається до нього Володька. – Я чув, що Баняк на атомному полігоні служив, чув? – раптом, наче велику таємницю, виказує він, і решту дороги ми обговорюємо, чи можна у криївці пересидіти вибух атомної бомби і скільки шарів землі й поперечних патиків треба для цього намостити.

– Три метри бетону, як мінімум? Чи п’ять? – оглянувшись проти сонця на річку, висловлює припущення Грицик.

За Баняковим городом, що відгороджений від дороги плотом, ми звертаємо на стежку через чиюсь так само ще не полоту картоплю, і Рудий згадує, що коли на воєнці Лейтьоха свистів їм своєю вставленою щелепою про ударну хвилю, то казав шукати будь-яку заглибинку, найменшу ямку, і втискатися в неї…

– Як то втискатися?

– А так! Але найкраще просто обмотатися у біле і повзти… Повзти, повзти…

– Куди повзти? – ловиться Грицик, бо щось би велике у лісі здохло, якби він хоч раз не зловився.

– На цвинтар, куди ж іще! – каже Володька і розпливається у задоволеній усмішці, але нам із Грициком не смішно…

На подвір’ї я застаю бабу Христю і маму у повному бойовому: із ряднами, а баба ще із відром та серпом. Вони зібралися полоти, і мене мама також нікуди не відпускає. Вона вертається зі мною до хати, щоб дати їсти, а поки я їм, розказує, що сьогодні вона з роботи раніше відпросилася і баба нам помогти прийшла. І я, і вона, і баба, то разом хоча б половину підженемо, бо люди вже копають, а на тому тижні, коли тато приїде з рейсу, і ми почнемо… Деякі люди й справді вже копають, але лише деякі.

Але мамі марно заперечувати, я мушу йти на город, і це найгірше, що взагалі могло мене чекати. І хоч я ще роблю кволу спробу злиняти, мовляв, обіцяв Славкові занести книжку, проте нічого з того не виходить.

– Яку ще книжку? – дивується мама. – Нехай принесе ті, що брав, Джованьйолі і «Землю солоних скель», ти казав йому, бо більше не побачить ніяких?

– Казав, казав…

А коли вийшли на город, то баба Христя до того часу вже знайшла у хопті залишеного мною городника, і знову довелося вигадувати, що ходив ворота на Позіхайлі вкопувати, а хлопці чекали, то на подвірок занести не було часу.

Баба поле не так швидко, як мама, але дуже чисто, вищипуючи пальцями кожну хоптинку, мама – то дуже швидко, а у мене якось і не швидко, і не якісно.

– Отако! Отако, диви, Олюню, живіше! – лагідно примовляє баба.

З оцим її примовлянням то ще гірше, ніж би просто мовчки сопіти, поглядати на ліс, де уже зібралися всі наші, чи слухати, як хором, над усією долиною, раптом почала русти [2] худоба на фермі, мабуть, уже час денного доїння.

– То не хлопська робота! – буркаю собі під ніс, але баба ще добре чує, навіть у хустці.

– Для доброго хлопа всяка робота почот! – відповідає тихо вона і підбирає за мною горішки картоплин, що викотилися із землі слідом за вирваним корінням хопти.

А мама тим часом бере серпа і, щоб потім не вертатися, вжинає траву з межі у рівень із сполотим… Я знову повертаю голову до лісу і раптом очам своїм не вірю: від Позіхайла, з горбка, високою межею ідуть до нас Славко, Володька і малий Грицик. Мама також їх помічає:

– О, вже твої футболісти, – киває серпом. – Славку, ти коли книжки віддаси? – гукає назустріч їм.

– Книжки? – перепитує він. – Завтра! Завтра вже й принесу! – бадьоро відповідає Славко. – А ми до вас! – нишком підморгує мені. – Якщо поможемо вам полоти, відпустите Олюня з нами, а то команда неповна…

– Ото молодці, ото гарні хлопці, – озивається баба Христя. – Ач, ач!.. – показує вона мамі на хлопців чорною від землі пучкою.

– Та ви що, дякую! – До мене нарешті доходить, що хлопці прийшли заради мене.

– То відпустите Олюня? – не звертає на мене уваги Славко. – Скільки він мав прополоти, де та норма, до куди?..

– О, до куди? Він мав одну норму, а для чотирьох вона вчетверо більша! – сміється мама. – Ну добре вже, що з вами робити? Он за ту кукурузку за годину дійдете – і буде добре… – показує вона на горб, під який тягнеться наш город.

– Ого! – виривається у Грицика.

– Ну ма! – мені також здається, що за годину це нереально.

Але Славко не торгується.

– Добре, тьотю, до кукурузки, то й до кукурузки, – каже він. – Ну давай, розібрали рядки і вперед!..

– Гуртом і батька добре бити! – примовляє бабуся.

– Слухай, а я вже думав!.. А ви молодці! – беру я собі рядки біля Славка. – Ну, як там криївка, на місці? – пошепки запитую.

– На місці, – так само пошепки відповідає він.

Поступово ми всі якось втягуємося в роботу, з хлопцями й справді навіть бабині примовляння не дратують, а, навпаки, начеб розважають, та й мама все підхвалює, для кожного знаходить тепле слово. Але найбільше їй подобається, як поле Рудий, чисто і скоро.

– Володька – як трактор! – сміється мама, вона й сама від нього не відстає.

– Дякую, тьотю, а то за що?

– Бо зразу видно, що і своїй мамі помагаєш…

– Хлопчик-Помагай, – не втримується Славко.

І все ж, за годину ми, звичайно, до кукурудзи не доходимо, але ще за двадцять хвилин майже там, а це можна вважати доброю половиною городу, і мама нас нарешті відпускає.

– Приходьте ще завтра, то ми б і закінчили, – каже мама. – Я вам качечку спечу…

– Та нє, дякуємо… Качечка ваша ще хай політає! – відповідає за всіх Володька.

– Не забудь городника, – нагадує Славко, коли вже виходимо на дорогу, і я вертаюся за ним, пояснюю мамі, що треба ще й нині штангу вкопати.

– Диви, не забудь його там! – тепер уже мама гукає мені те саме навздогін з городу, де я залишаю їх з бабою між купками виполотої хопти.

Вони дивляться нам услід, і я навіть знаю, що баба Христя у цей момент каже: «Хлопці – то є хлопці, що ти їм скажеш!»…

– Ану! Ану, чи видно, – коли вже підходимо, я навіть розставляю руки, начеб притримуючи хлопців. – Ану, чи я сам побачу, де вона?

– Побачиш-побачиш, – шморгає носом Грицик.

– Ану, а із скількох метрів?

– Ну, не знаю, але я зразу побачив, ще з рову.

– Грицику, не свисти! – буркає Володька, натомість Славко і сам напружено вглядається у тіні між деревами, щоб і самому зрозуміти, із якої віддалі наша криївка уже може впасти в око.

– Що – не свисти?

– Не свисти, що з рову…

Звичайно, з рову, як каже Грицик, важко роздивитися. Але якщо приблизно знати, що шукаєш, то метрів із десяти видно засохлу землю і наші сліди також, добре ж потовклися, поки маскували.