Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596 - Леп'явко С.. Страница 18

Загальне командування операцією король доручив Станіславу Жолкевському, котрий обіймав посаду польного коронного гетьмана – заступника коронного гетьмана Яна Замойського. Жолкевський мав великий військовий досвід, уперше відзначився ще під час війни короля Стефана Баторія з Москвою в 1578–1581 роках. Проте це була його перша самостійна військова операція, тому король вимагав від нього в усьому радитися із Замойським. План дій був таким: не допустити об'єднання всіх козацьких загонів і бити їх поодинці.

Отримавши наказ, Жолкевський негайно розпочав каральну кампанію й вирушив на Волинь. 25 лютого він уже був у Кремінці. Про це дізнався Наливайко, який пішов до Межиріччя, а потім далі – до Острополя. Тут він вирішив, що відірвався від противника на достатню відстань, і залишив свої роти відпочивати в самому Острополі й довколишніх селах Чарнави, Мацієвичі, Пустовичі, Голубці, Слуцьке. Наливайко давно знав цю місцевість, оскільки саме тут готувався до молдавських походів і відпочивав по їх завершенні. Однак, зупинившись в Острополі, він недооцінив Жолкевського й відразу ж поплатився за свою безтурботність. Адже польний гетьман наздоганяв його з найбільш боєздатними ротами свого війська.

28 лютого жовніри непомітно підійшли до села Мацієвичі, у якому стояли дві роти налив айківців. Жовніри ввірвалися в село, і розпочався жорстокий бій. Захоплені зненацька козаки не хотіли здаватися й відстрілювались із селянських хат. Тоді Жолкевський наказав підпалити хати. Більшість козаків, у тому числі сотники Марко й Татаринець, загинули. Однак кілька вояків усе ж змогли втекти й переказати Наливайкові, який спокійно стояв у Чарнавах, звістку про Жолкевського.

28 лютого 1596 року ввійшов в історію як перша кривава сторінка у відносинах польської влади й козацтва. Раніше наявні проблеми вирішували мирним шляхом, а козаки й жовніри здебільшого були товаришами по зброї, адже в ході повстання Косинського козаки воювали не проти урядових військ, а проти приватного війська князів Острозьких.

Сутички між козаками й жовнірами відбулися й у сусідніх селах. Це затримало Жолкевського й завдало його ротам численних збитків. Наливайко теж утратив близько трьохсот козаків, але зміг зібрати понад тисячу та почав відступати до Пикова й далі, до Прилук. Жолкевський гнався за ним з інтервалом у декілька годин. І зрештою наздогнав у густій діброві. Наливайко відступав добре організованим табором, оточеним возами, мав двадцять гармат і відносно легко відбив три напади противника. Жолкевський був змушений відступити, тим паче, що коні позбивали собі ноги в глибоких снігах. Інші роти, які прийшли йому на допомогу, теж «попсували» коней, тому змушені були стати на відпочинок у Вінниці. Таким чином, Жолкевський не виконав свого першого завдання – розбити Наливайка. Той пішов на Сині Води, а потім – до Корсуня.

У воєнних діях настала коротка перерва, яку заповнило листування між учасниками подій. Жолкевський свідомо намагався здійснити, як він сам писав, «дипломатичну диверсію» – розсварити поміж собою козацьких ватажків. Тоді діяли чотири основних козацьких підрозділи: Матвія Шаули, Григорія Лободи, Саська (Сашка) Федоровича та Семерія Наливайка. Найбільше козацьке угруповання козацтва на чолі з Шаулою перебувало в Оршанському повіті Білорусі. У середині березня, дізнавшись про початок бойових дій, Шаула швидким маршем рушив уздовж Дніпра вниз, на Київщину, і вже 27 березня був у Києві. Там стояв загін Саська, а з Білої Церкви прибув Лобода.

Козацька старшина, як окремо, так і разом, була готова до переговорів, адже навіть тепер вона не вбачала в своїх діях нічого кримінального й уважала, що необхідно прагнути до примирення з владою. Інша річ – на яких умовах. Наливайко писав Жолкевському, що готовий віддати гармати, забрані в білоруських замках, і розпустити свій загін. Однак у відповідь Жолкевський висунув значно жорсткіші вимоги – віддати всі гармати, хоругву Максиміліана, а самому Наливайкові здатися на милість короля. Невідомо, як до цього поставився Наливайко, але його люди були проти і переговори перервались. Листування вів і Шаула, котрий пропонував спрямувати козаків проти турків і татар.

На захист козаків знову виступив біскуп Верещинський. Він писав канцлерові Замойському про те, що на Київщині зібралося близько двадцяти тисяч козаків. Вони завдають шкоду, тож необхідно використати їх в інтересах держави. Верещинський пропонував вивести козаків на Задніпров'я, а звідти – відрядити в похід проти татар чи проти Московїї. На його думку, так козаки відробили б «той хліб», якого «заживали» протягом зими. Похід у Крим Верещинський пропонував перетворити на загальний хрестовий похід проти мусульман і був готовий його очолити. Цікаво, що Верещинський навіть склав лист-універсал, який міг би передати козакам представник Папи Римського. У проекті універсалу єпископ зокрема писав: «Вже маємо не найгірший початок війська козацького у князівстві Київському… людей таких, які розуміються на справах рицарських…» Верещинський хвалить козаків за їхні військові здібності й уміння боротися з ворогами християнства. І такі компліменти він говорив тоді, коли козаків визнали ворогами короля й урядові війська вели проти них бойові дії. Очевидно, Верещинський був настільки переконаний у своїй правоті, що навіть не зважав на можливе невдоволення ним з боку офіційної влади.

Однак відчайдушні спроби Верещинського зупинити подальше кровопролиття й захистити любе його серцю козацтво виявилися марними. Жолкевський зробив перерву для перепочинку та поповнення сил. До нього у Вінницю й Пиків прибували дедалі нові роти. Щоб тримати козаків у постійній напрузі, Жолкевський відрядив до них князя Кирика Ружинського з п'ятьма сотнями жовнірів. Замолоду Ружинський козакував, а з його роду походили відомі козацькі ватажки. Князь, однак, мав земельні володіння на Київщині, у яких «гостювали» козаки, що й розлютило його. Тепер він був лютим ворогом козацтва. Ружинський напав на козаків, котрі стояли в його маєтку, у Паволочі, і стратив п'ятдесят полонених вояків. Ця жорстока розправа викликала невдоволення навіть у Жолкевського. Гетьман шкодував про загиблих і писав, що «беріг свої руки від їхньої крові», крім тих, хто був убитий у бою. Жолкевський був професійним військовим і не мав схильності до невиправданих жорстоких дій.

Решта козаків, які зазнали поразки в Паволочі, вирушила до Києва. Там козацькі поводирі вирішили послати проти Ружинського полк Саська. Той дійшов майже до Паволочі, але довідався, що Ружинський має коронних жовнірів, і повернув до Фастова, а потім до Василькова. Ружинський кинувся навздогін. Відбувся бій жовнірів із ар'єргардом Саськового полку, після чого Ружинський відступив до Білої Церкви, до якої йшов Жолкевський.

Повільно пересуваючись поганими весняними дорогами, Жолкевський продовжував вести дипломатичну гру. Кожному з козацьких полковників він надсилав листи з компліментами й пропозиціями переговорів. Жолкевський писав, що серед козаків є «сила людей рицарських», здатних служити королю, однак через «злих людей», які долучилися до козацтва, зараз така служба неможлива. Знов і знов Жолкевський пропонував позбавитися «злих людей», а вже потім розв'язувати питання подальших стосунків з урядом. Він пропонував відрядити до Білої Церкви кількох старшин для переговорів.

Козацьке військо на чолі з Шаулою вийшло з Києва й 2 квітня було вже біля Білої Церкви. Козаки хотіли помститися Ружинському, але, можливо, готувались і до переговорів з Жолкевським. Із півдня до міста підійшов і Наливайко. Уперше після молдавських походів відокремлені козацькі загони знову об'єдналися. У місті стояв Ружинський із польськими й угорськими ротами, а Жолкевський зі своїм військом був від нього на відстані чотирьох миль. Невідомо, як би далі розгорталися події, якби Ружинський повівся мирно. Імовірно, як це неодноразово траплялося згодом, відбулися б переговори і вдалося б уникнути кровопролиття. Принаймні обидві сторони були готові до цього, а Жолкевський навіть просив пораду в короля щодо подальших дій у разі такого розвитку подій.