Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 19

ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО

(Темниці)

Липи в час доцвітання стоять золоті,

безгомінні.

«Було тут кілька темниць», — сказав

Неборак. О відлуння колишніх льохів

з назвами, як у дівчат чи винарень —

«Доротка», «Під ангелом» і та, найлютіша —

«Татарня», де очі вмирали найперше,

і світло ховалось під пахви,

в роти без’язикі!

Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не

меморіал. І не річку загнано в труби.

Хоч кожен з нас міг би сказати:

«Липи в час доцвітання — зорі, що гаснуть.

Повні трамваї дівчат».

(Річка)

Зійшовши до річки, ми воду

торкнули руками.

У липні так любимо тіло води,

що втікає між пальців.

Сто млинів було там, сто млинових

коліс і зелені застояні плеса,

де риба ловилася в руки.

Очерет, наче царства, держави з латаття —

усе було річка.

Теплі схови в піску

залишалися наші й не наші,

хололи до ранку.

Скільки нас не збулось,

переходячи міст понад Полтвою,

скільки

перейшло через міст і назавше

пропало в гущавині правого берега?

(Цвяхарня)

Хтось казав: «Ми не ті.

Ми присутні в тунелях і вікнах,

але нам не дійти до старої цвяхарні

за рогом».

Зостається сідати на сходах,

співати.

Може, так подолаємо стіни, припнемо

голоси до камінних цурпалків

і витремо очі?

Може, так і почують нас ті,

що чекають за рогом?

Зостається шукати себе,

і останній сірник, що в найдальшій

кишені,

колючий, як цвях.

(Пиво)

Ми терпляче прожили годину

липневої спеки.

Мотоцикли минулих епох і старі арбалети

лишились позаду.

Золота незасвічена Роза [1]. Й сімсот

неспокійних та спраглих атлетів

з пересохлими вусами й нервами.

Пиво, рятуй нас! Купання

для гострих твердих борлаків

чоловіцтва в загарбаній вежі.

О як ми слухняно чекали!

Кожен ковток є причастям.

Рани від стріл проступають

під сорочками.

(Дух)

Дозволь мені кружляти над тобою.

Я знав Йосифу Кун [2], я знав ще кількох жінок.

Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,

а черниці з вулиці Сакраменток

ховалися в нішах.

Ані разу не вигнав мене Макольондра [3],

я завше мав гроші і розум.

Покажи своє місто. Я хочу

йти за отими дівчатами

в сукнях червоних.

Я хочу дзвонити

з оцих телефонних кабін.

Я хочу набрати номер Йосифи Кун

і почути,

як вона скаже:

«Дозволь мені кружляти над тобою».

(Забуття)

Так, наче брама — то вхід.

Є міста, до яких неможливо

зайти через браму.

Є міста, до яких неможливо

зайти.

І приносять великий ключ, і шукають,

куди б устромити, але

брам немає, сторожа зітерлась

на порох. Сім вітрів розкошують

на площах і в залах.

Навсібіч передмістя відкрито, сторожа

виростає зелена й пругка.

«Замарстинів, Кульпарків, Клепарів», —

перелічуєш майже вголос,

та ніяк не згадаєш, як зветься

дерево,

до якого вона вже не ходить.

(Ребро)

Я віддав би своє ребро

в анатомічну майстерню.

Там велетенські серця різників і коханців,

обвислі й надуті легені курців,

трубачів і склодувів,

меланхолійні пияцькі нутрощі,

татуйований орден героя (акурат над соском)

і руки останнього ката

по дванадцятім вироку.

Ані слова про інші витвори.

Я віддав би своє ребро.

Може, щось вийшло б із нього —

якась рибина,

чи жінка,

чи гілка

забутого дерева

ґінкго.

(Замок)

Прогулянка кіньми — велика приємність.

Та нам зостаються лиш кухні

в задвірках сецесій —

просторі прокурені гнізда,

де гори немитого посуду й чаші

з піщаними квітами, де

у кранах сухих ледь пульсує

волога зелених боліт.

Посіймо попіл на стіл

і пролиймо невипиті краплі.

Брате, намацай отам на стіні вимикач —

я не бачу тебе,

бо до ранку ще триста хвилин.

А панство і челядь поснули,

і коні поснули,

і нам не ввійти в ці кімнати.

Вони не покличуть.

вернуться

З о л о т а Р о з а — найбільша синагога старого Львова, зруйнована у Другу світову війну.

вернуться

Й о с и ф а К у н — черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка німецькомовної збірки «Прегарні околиці Львова».

вернуться

М а к о л ь о н д р а — леґендарний власник корчми на Замарстинівському передмісті Львова.