Добло і зло - Карпа Ирена. Страница 19

Він гнівно-пафосним жестом вручає меню індиферентній офіціантці, котрій я весь цей час посилала вибачально-присоромлені погляди. Але офіціантка, працюючи біля Житнього ринку, бачила і не таких персонажів. Можу тільки собі уявити, між яких рогулів і гопніків проходила бойове хрещення ця тиха, бліда і спокійна, мов будда, грузинська дівчинка.

Ми поговорили з Васею про те-се, про маму і тата (його), про сестру (мою), про те, як час біжить. Під столом ми з дівками щосили тлумилися ногами, щоби не реготати. Ледь стримувалися, щоби не почати Васю задрочувати. Не введи нас у спокусу…

— А скажи мені, Вася, — починаю я, — чого ти до мене говориш українською, а з дівчатами російською? Вони ж мене чудово розуміють, хоч я й не переходжу…

Вася, вочевидь, як і всі західноукраїнські рогулі, котрі в бальшом горадє жалюгідно імітують російську, пишався своїм акцентом. Тобто вважав, що його нема. Тому на моє питання відгукнувся воланням:

— Я так привик! До мене як звертаються люди, так я їм і відповідаю, ясно тобі?! І ти мені не указуй, як і з ким говорити, я собі сам розберусь! Як захочу і скільки захочу. Такий я пацан.

Нема питань. Отож Вася й продовжував свою захисну тираду стільки, скільки сам хотів. Всі почули, який він пацан.

Після гнітючої паузи і кількох незначущих фраз між нами-дівками я продовжила інтерв’ю.

— Слухай, Васю. Скажи мені. От ти пожежник, так?

— Ірочька, ти прекрасно знаєш, хто я… А я всьо знаю про тебе.

Вася, тримаючи паузу, допиває свій коньяк і витрішкуватими очима — такі, пригадалося мені, були в керамічного гуцула-гончаря, якому відбив ногу наш живий сусід-гуцул Ромчик — втуплюється в дівок.

— Я вам, дєвушкі, такоє пра нєйо магу рассказать… Шо, — то вже до мене, — не боїшся, що я твоїм подружкам розкажу про тебе таке, шо вони навіть не підозрювали? Ніхто ж тебе, Ірочька, не знає краще за мене!

Я поперхнулась хачапурі. Опа. Диви, як воно в житті трапляється. От він — Той. Той, хто знає мене так, як ніхто не знає… От він. От. Та пішов ти на хуй, лох рогульович! А вголос я — сам мед медовий. Ну, так мені самій здавалося.

— Послухай… — морщуся я. — Дякую за глибинні знання, але, зроби ласку, не називай мене краще „Ірочька“.

— Ірочька, Ірочька, Ірочька, Ірочька!!! — запапугавкав він з таким захватом, ніби від кожного його викрику в просторі цього завєдєнія нє очєнь оприявнювалася нова Ірочька. Васі, видно, до вподоби було оточувати себе уявними надувними жінками.

— Скільки захочу і як захочу!!! Буду називати! І мене не можна заставити робити шось, шо я не хочу. Я не міняю свої принципи! Ти ж добре це знаєш!

— Васю, — зітхнула я. — Насправді дуже не хочеться тебе розчаровувати. Але за ці десять з лишнім років я займалася ще дечим, окрім збереження світлої пам'яті про тебе. Але добре, — я вчасно зрозуміла, що він зараз вибухне чи репне на шматки, тому варто спитати його тим тоном і про те, що заспокоює найлютіших биків, — про його дітей.

— А в тебе ж, я в Яремчі чула, дитина народилася, так? І як вона — дівчинка?

— Дівчинка… — Мармиза йому розпружується. Що змушує тварин посміхатися при згадці про їхнє потомство — для мене секрет. Секрет буття людиною.

— Як назвали?

— Танічька.

— Як маму! Правильно!

— Ну.

— І де живете? Маєте свою квартиру?

— Ну, ясно, шо маємо.

— І де?

— На Борщагівці! — гм. Та ж інтонація, що вже була про водія. Скучно.

— А ти шо? Чого по жізні добилася? — О, я так рада, що хтось в цім світі цікавиться моїм приватним життям.

— Та так, потихеньку… — здається, скромні люди люблять таку відповідь.

— Ірену па ходу можна пять раз в дєнь па телевізору сматрєть! — не витримує Вася-дівчинка. Це вона про мої заробітки телеведучою. Та ладно, Вася, хто там дивиться наш канал. Бабульки ж он, у Севастополі пішли до депутата просити його відключити, мовляв, фашистський він. Українська мова — штука скандальна, погоджуюся.

— А я телевізор не дивлюся! — недбало махає рукою Вася-дядя.

Хух. Пронесло. Хоча дивно. З такою гордістю! Нехарактерно для резидента чиновницького кабінету кидати таку заяву. Чим же вони вечорами з жінкою займаються? Невже сексом?

— Я працюю допізна, — проясняє ситуацію Швонько. Вечорів у нього не буває, мовляв. Ставить, певно, свої підписи до глупої ночі… Контроль пожежної безпеки в офісах та завєдєніях — справа позачергової важливості і, мабуть, недешева. Чого ж у нього тоді така недорога машина? Либонь, маскується.

— Та ну, Вася, ти шо, треба ж відпочивати!

— Та от тіки з відпочинку недавно.

— Де були?

— На морі. В Криму.

— Ну молодці. Правильно! — Ех, знав би Вася, як я ненавиджу курортний Крим.

— Та то ми так їздили — це ж літо. От зимою — то буде нармальний відпочинок. Я ж не раз в рік собі можу позволити атдахнуть.

— Угу, — погоджуюся я. — Це круто. А куди зимою їздите?

— В Єгипет, — пафосно-поблажливо конфузить нас Вася. (Вгадайте, де були в цей момент його зрослі чорні брови.) — І не їздимо, а літаємо. На самальоті.

— А от ти все-таки скажи, — з’ясовую я для себе найважливіше, — ти як фахівець пожежної безпеки бачив хоч одну пожежу?

— Ірочька, — Вася почав набирати розгін, — я не те що бачив, я її гасив!!!

О Боже, яка екзотична для пожежника справа!

— Ще коли курсантом був. На четвертому курсі. В нашій же, рідній Яремчі, був я літом на практиці. Сидів в часті. Ні про шо не думав. І тут нас визивають тушити пожар, чи пожежу, по-правильному. Загорілася колиба. Дерев'яна. Так шо я оцими от руками, — Вася розчепірює пальці-сосиски, — своїми руками вогонь тушив. Ліз і рискував. А ти питаєш, чи бачив.

Вася болісно кривиться, як то вміють лише ветерани в’єтнамської війни у голлівудських кінах, й, прошепотівши щось самому собі, хитаючи головою, перехиляє свій бокал.

— Вражаюче.

Ми з тьолками, набравши вигляду конкретних сук, й собі випиваємо своє червоне вино. Й заходимося обговорювати насущні проблеми: спідаращення тусовки, пошуки житла з високою стелею в історичному районі, дебільність корпоративної етики і те, що комуністично-тоталітарна дійсність — ось вона, під тонкою шкіркою зовнішніх маніфестацій.

Васі стає не просто скучно. Його серйозно дратували ці пачки незнайомих виразів і підкреслено байдужі інтонації. Найсильніше ж він смикався, коли ми втрьох дзвінко реготали з чогось, що йому смішним геть не здавалося. Фашистки.

Я чесно не можу згадати, чи ми тоді говорили ще про щось з Васьою. Можливо, й говорили, бо пам’ятаю, він якось знічев’я, ніби посеред фрази, встав і демонстративно почав відраховувати гроші. Ага, перед тим він встиг попросити рахунок, а ми й не помітили.

— Ти що, вже йдеш? — мене це справді здивувало. Як це, так просто, без істерик і биття посуду?

— Так, уже піду. — Вася ледь стримував кипучу лють. Лють молодого гуцула. Не шотландця, правда, але ж гайлендера все одно. Боюсь-боюсь-боюсь…

— А чо так скоро? — ми всі утрьох зробили сентиментальні лиця, буравлячи очима Васіне серце і водночас косячись, чи заплатить він за весь рахунок. Як у справжніх гламурних сук, бабла у нас було гривень тринадцять на трьох.

— Та ще є справи. — Вася відрахував достатньо. Без щедрих, правда, чайових. Прощайте, тринадцять гривень…

— Ти ж казав, що справ нема… — Ну і навіщо я таке питаю.

— А тут з’явилися! — Вася ніяк не йшов, а все видивлявся в мені ознаки відчаю чи присоромлення. — Може, ти мене проведеш?

— Ну пішли… — Я піднялась з-за столу і пройшла за ним до гардеробу.

— Де твоя куртка? — Він починав мене лякати.

— Та нє, ти знаєш, там доста холодно, я ліпше тут тебе обніму на прощання. — Я зробила спробу обійняти цей фарширований Васьою костюм в смужечку.

— Я хочу тобі дещо сказати, — Вася зробив гнітючу паузу. — Знаєш, тоді, десять років назад, ми з тобою були людьми. А тепер один із нас дуже сильно змінився. — Знов пауза. — Не в кращу сторону.