Добло і зло - Карпа Ирена. Страница 7

Якщо я коли-небудь знайду Кропиву в її паризькому гетто, де вона вже купу років живе, я таки спитаю, що то за волосся було. А поки що мені й подумати про нього страшно.

Того дня Кропива повернулася до мене доста швидко. Якийсь там урок відмінили, чи що. Вона була зарьована й у повному відчаї, про що свідчила відсутність нашої воєнної пов’язки на нозі.

— Звідки, звідки вони про це взнали?! — ревла вона.

— Про шо?

— Ну шо я була в тебе, і шо ми дивилися то кіно…

— Шо?! З чого ти взяла, що вони знають про кіно?

— Ну бо Юля Марківна сказала, що якщо ми вже в такому віці цим займаємося, то що з нами буде потім. І що ії син… її син…

(Тут Кропива заходилася гірким плачем, тож довелося перечекати, аби взнати, що ж там її син.)

— Ну, що там її син?

— Що її син ніколи би не звернув уваги на таку дівчину-у-у-у!!! І ніколи би на такій не одружився!

Тю. Теж мені халепа. Здався нам її син. Але це зараз я так думаю, а тоді з переляку він і мені на мить здався прекрасним принцом. І я довго після того думала — який він, її син, такий весь розумний і гарний, і йому зрізали золоту медаль?..

Це вже я потім здогадалася, що Юля Марківна тоді не мала на увазі порнофільмів. Якщо, звісно, сама Кропива їй не розказала, чим ми займалися. Йшлося про банальне аморальне прогулювання уроків під моїм харизматичним началом.

А от її син так ніколи ні на кому й не одружився. Хоч і насправді був розумним, симпатичним хлопцем.

КАКТУС

— Знаєш, як розшифровується СССР? — питає мене Кріпчук, художник-самородок з Микуличина. Ми саме малюємо натюрморт з пишною червоною драпіровкою навколо глечика і мисок.

— Як?

— Сталін Срав Сиров Рибов.

— А-а…

Кріпчук був усього на два роки за мене старшим, але вже тоді, у школі мистецтв, на перших початках було ясно що він художник, а я пісатєль. Бо нормальні діти на художній займалися художеством. А придурки писали записки. Бажано крамольного змісту — час пубертату стукав у вікно.

В нас дуже довго була улюблена вчителька, Наталя Петрівна. Поганяло — Наташка. Нам чогось тоді здавалося, що вона мусить страшенно образитися й розізлитися, взнавши, як ми її називаємо. Так само ми думали і про шкільних вчителів на прізвиська «Аннушка» чи «Нінушка». Та ці вчительки мали би стрибати під стелю від щастя, що їх не називали, як деяких інших — Клізма, Тумбочка чи Кукурудза. (Правда, Нінушка з легкої руки нашого комп'ютерного покоління стала була Ніньзьою, але й тут їй несказанно повезло… Могли би назвати цю велику руську женщіну значно метафоричніше.)

Так от. Наталя Петрівна була справді крутою тьотькою. Вчила нас не просто малювати, як у всіх інших худобках, — інопланетян у скафандрах і пародії на портрети.

Вона нас вчила ВИЖИВАТИ. Тобто використовувати для творчості все, що попадалося під руку. Будь-який треш. Порвався в діда старий шкіряний плащ? Таскай його на художку. Використаєш у прикладній композиції. Розбилася ваза вдома? Неси. Склеїмо, буде модель для натюрмортів. Або просто черепки підуть в хід. В ту ж прикладну композицію. Ну, й так далі. Ми вчилися всім можливим народним промислам, враховуючи закони академічної композиції. Фундамент, погодьтеся, незлий. Навіть для таких кольорових кретинів і нездар, як я. Я вмію малювати й говорю французькою. Вміла би грати на піаніно — подала би заявку на внесення мене до каталогу істинно благародних дєвіц.

Наталя Петрівна була іронічною і нікому не втирала соплі. А справедливість відчувала інтуїтивно. Сам почав нюняти — сам заспокоїшся. Якщо тебе хтось до цього довів і ніяк не заспокоїшся самому — такого можна виставити.

— Крайлюк! — гаркала Наталя Петрівна. — Зараз виставлю!

Нас виставляли рідко, але ми цього боялися. Цієї задверної невідомості. В неї можна було канути одного разу, і не ясно, що далі.

Коротше, строго нас тримали. Інколи, правда, траплялися в Наталі Петрівни напади демократичності. Ми їх боялися ще більше, ніж «виставлю за двері», бо тут пахло якимось підступом. Так нам здавалося.

— Що, дітиська, — казала одного разу вчителька. — Є ж у мене клікуха. Ну признайтеся, є?

Ми мовчали й червоніли. Ясно, шо є.

— Ну ясно, шо є! — і сама розуміла вона. — Ну скажіть мені яка. Дуже інтересно. Чубити не буду, чесне слово.

«Хто чубиться, той любиться!» — частенька казала вона, підколюючи залицяльницькі манери, притаманні дітям нашого середнього шкільного віку. А ще, коли ми робили щось явно не так, Наталя Петрівна могла сказати: «О, диви що вчудили. Художніки. Дальтоніки! Кіно і німці. Ну ясно — дурна вчителька, дурні діти». І ми не хотіли, щоби вона щось таке сказала зараз. Тому мовчали. Навіть коли вона вийшла з класу дати нам час наважитися.

— Ну шо, скажемо їй? — ризикнув Шамаліст.

— Та ну, а хто саме казатиме? — турбувалася я.

— Ну, скинемо на камєнь-ножніци-бумага…

— Та ну, тупо.

— Ага. Зараз ми їй скажемо, а вона нам: «Ха! Наташка! Подружка!»

Ой нє, ой нє. Рішили не казати. Бо вона навіть коли на мене пацани казали «Ірка», виправляла:

— Ірка на базарі сємічькі продає!

А коли ми щось клянчили чи лізли на голову, Наталя Петрівна пхекала:

— Ну так, знайшли собі подружку!

Це, правда, значило її прихильність. Замасковану, але прихильність. Можна було трохи поканючити ще — шанс на горизонті манячив.

— Нема хап-хап! — ще казала вона, коли ми хотіли зробити щось бігом і на шару. — Сідай, працюй, давай.

Або просто:

— Карпа, рухайся! Збираєшся, як жид на війну, чесне слово.

Я була за всіх у групі молодша, товстіша, і дівчинка. Все, що хлопцям вдавалося вльот, — рисунок, скульптура — в мене справді повзло, як міфічні жиди на війну. Особливо ця триклята скульптура. З цим сраним пластиліном, вічно задубілим у непрогрітій яремчанській школі мистецтв. Клімат у нас такий, розумієте. Ніяких батарей не вистарчить, тим більше казенних. Малювали і в пальтах, і в шапках. Так само вчилися в середній школі. Ніхто з уроків не відпускав. Суворі діти гір.

Тобто ви уявляєте, як це. Як це в такій ледве-ледве плюсовій температурі розминати чорний пластилін. Все заради мистецтва, курва. До речі, його історія — історія мистецтва — була нашим улюбленим предметом. Вона була у п’ятницю, після станкової композиції. А перед станковою не було ні живопису, ні малокоханого рисунку. На історії мистецтв можна було сидіти в темряві, ні чорта не робити і дивитися слайди з голими тьотьками. Отак то ми називали роботи Рубенса, Ренуара чи Мане. Але зараз про гидке. Про скульптуру. Найжалюгідніше з того, що мені вдавалося, — голова сина Лаокоона. Там таке страждання в античному оригіналі, така безвихідь… От ця безвихідь мені й вдавалася. В нашої гіпсової копії був трохи надбитий ніс. Це теж треба було зазначити в чорному пластиліні. Коротше, огляд близився. Оцінки мали якось ставити. І ось стоять наші три голови — Крайлюкова, Шамали і моя (в сенсі, виліплені нами голови Лаокоона). І їхні голови великі та розкішні, і страждання там видно більш-менш, і пластиліну багато, що вже само по собі вражає. Ну і моя голова. Маленька, миршава, ніби вже давно задушена, висохла, і каже: «Блє!» Ну, десь такий, непереконливий крик зубного болю нібито звучав в моїй скульптурі.

— Карпа. Четвірка. Натягнута, — казала щедра Наталя Петрівна. Насправді мій Лаокоон і на гонорове три аж ніяк не тягнув. Це так мені поставили, за моє власне мучеництво.

Ну добре. Не завжди я була перемазана пластиліном чи глиною й не завжди капали мої гарячі сльози на ці непокірні матер'яли. Не завжди під нігтями був пролетарський манікюр — товста чорна смужка пластиліну чи коричневої глини. Не завжди. Тільки по понеділках. В інші ж дні я непогано виступала по живопису, завдяки колірному кретинізму — я не розрізняю деякі відтінки сірого, синього і зеленого — в мене інколи траплялися сміливі колірні рішення. По прикладній композиції мені найбільше подобалося робити з тканини об'ємні барельєфні ковбаси з зірочками сала й свинячі ноги з річними кільцями бекону. Так що, коли я на першому курсі вирішила була стати вегетаріанкою, Наталя Петрівна моїй мамі аж руками сплеснула: «Та ну, не може бути! Ірка?! Та вона ж усе життя одні сосиски з ковбасами мені малювала!» А ще була станкова композиція, де ми малювали гуашшю, значить, можна було будь-яке гамно замалювати зверху іншим кольором. В акварелі на тому місці розвелось би брудне болото.