Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич. Страница 18
На вулиці гамірно й ясно. Виглянуло сонце, і його промені пробивалися через щілину у фіранці, падаючи на старий протертий паркет кімнати.
Тарас, умиваючись, згадав про рибок і тут же насипав їм корму, після чого замислився про те, що і йому б обідній корм не зашкодив. Але перш ніж одійти від підвіконня, зачерпнув долонею води з акваріума й окропив нею кактуси, що стояли поряд.
Поки роздивлявся освітлені внутрішньою лампочкою просторі надра холодильника, до його вух донісся виск п'ятої сходинки. Слух різонуло так, що він скривив губи. І зі співчуттям згадав про Єжи, що завжди сприймав «викрик» цієї сходинки як особисту образу. Декілька секунд Тарас чекав дзвінка в двері, але, як не дивно, дзвінка не було. Значить, хтось, не знаючи музичних тонкощів старовинних дерев'яних сходів їхнього парадного, піднявся на поверх вище, де між небом і землею, на третьому поверсі мешкала парочка пенсіонерів, яка час від часу дихала свіжим повітрям на балконі своєї квартири. їжу їм приносила соціальна робітниця, що знала про «п'яту сходинку». Можливо, цього разу її хтось замінював?
Від роздумів відвернув дзвінок мобільного.
Бадьорий голос Льоні повідомив, що він готовий до процедури з виведення останнього, третього каменя.
Тарас, почувши про рішучість пацієнта, завмер.
– Може, іншим разом? – запропонував він після паузи. – Ви вже дві ночі підряд напружувалися… це все-таки не легко.
– Бог трійцю любить, – уперто заявив Льоня. – Давайте! Я доплачу…
– Бог мав на увазі іншу трійцю, – мовив Тарас задумливо. – Передзвоніть, будь ласка, годині о шостій. Я поки що поганенько почуваюсь. Якщо вичухаюся, то поїдемо!
– Я подзвоню! – твердо пообіцяв прямолінійний клієнт.
Тарас зачинив кватирку на кухні, й одразу ж у приміщенні стало тихіше і затишніше. Сів за стіл, згадав про своє бажання що-небудь з'їсти і відразу почув бадьорий дверний дзвінок.
Судячи по тому, що «п'ята сходинка» перед дзвінком промовчала, прийшов хтось зі своїх. Скоріше за все, Єжи. Здогадка не викликала у Тараса радості. Він не поспішаючи пройшов до коридору.
– Привіт, Тарасику! – У відчинені двері впурхнула Оксана. – Я тут мимо проїздила, дай, думаю, загляну до твого холодильника!
І подруга рушила до кухні з синьою господарською сумкою в руці. Клацнули, відчиняючись, дверці холодильника.
– Я так і думала! – продзвенів суворий голос Оксани. – Ти хочеш себе до виразки довести?
Коли Тарас зайшов на кухню, Оксана вже перевантажувала продукти із сумки до холодильника.
– Оце, – вона показала супермаркетівську упаковку телячих ребер, – для супу! Пам'ятаєш, як варити суп?
Тарас кивнув. Він дійсно пам'ятав, адже Оксана йому разів чотири показувала, примушуючи усно повторювати всю послідовність дій.
– Так, із тебе вісімдесят п'ять гривень! Ось чек! – сказала вона, випроставшись і стоячи навпроти.
Тарас поліз до кишені за грошима. Поки витягав, Оксана встигла сходити до кімнати й повернутись із задоволеною усмішкою на обличчі.
– Молодець, що про рибок не забуваєш! Я, до речі, тобі розповісти дещо хотіла!
– Може, сядеш? – запропонував Тарас.
– Ні, поспішаю! У нас за годину репетиція, нові номери вчимо. Так от, минулої ночі була магнітна буря! Такої сили, що в центрі міста світло пропало! А на Франка в одному будинку – два самогубства, уявляєш?! І ще по радіо передавали, що Львівенерго повідомило, ніби не було ніяких аварій і електрика постачалася безперебійно! Розумієш?
Тарас заперечливо хитнув головою.
– Ну, всі лічильники показували, що електрика постачається, а насправді в центрі міста її кілька годин не було! Це означає, що ця магнітна буря на себе енергію перетягнула… Ой, ти постригся! – Оксана звернула увагу на волосся Тараса. – Молодець! Гарна стрижка! Напевно, закохався! – хитрувато посміхнулася вона.
Тарас ледь помітно кивнув і тут же похитав головою, немов прагнучи скасувати свій кивок. Проте Оксана цього не бачила. Вона виглянула у вікно.
– Так, мені пора! – Гостя зробила крок до дверей, але зупинилась і знов обернулася до хазяїна квартири. – Твій сусід мене на каву запрошував! А я його не впізнала спочатку! У вас із ним усе гаразд?
– Так.
– А сходинку він полагодив?
– Ні.
– Передай йому привіт і нагадай про сходинку! Він обіцяв тесляра викликати!
Оксанина «Чебурашка» від'їхала від парадного, й Тарас зітхнув із полегшенням. Ураган промчав, не дуже-то затримавшись і нічого не зруйнувавши.
Приготування простенького супу на телячих ребрах повернуло Тараса до стану комфортного спокою. А виїдена тарілка супу підняла настрій настільки, що навіть думка про те, що й сьогодні вночі, можливо, доведеться возити клієнта із Сумської області, який пахне бензином, не налякала Тараса.
«У нього ж були три камені, два тепер у мене в коробочці. Треба і третій забрати… Бог трійцю любить!» – подумав із усмішкою на обличчі хазяїн квартири.
Розділ 15
Алік сидів на лавці у скверику біля Порохової вежі. Сидів задумливо. Після неспокійного короткого сну, викликаного розповідями капітана Рябцева, йому захотілося вибратись у центр міста, хоча особливої потреби в цьому не було. Але у старого хіпі слова «потреба» та «необхідність» у думках виникали рідко. Причесавши своє довге пряме волосся перед квадратним дзеркалом на стіні, він одягнувся у джинсову уніформу, що не потребувала прасування, і вийшов на вулицю.
Сонце на небі не світило, але посвічувало, перебиване хмарами. Спочатку, крокуючи у бік центру, Алік прийняв його свічення за тепло, але незабаром налетів прохолодний вітер, і Алік згадав, що свій надійний крислатий капелюх забув удома. Проте повертатися не захотів.
Ще кілька разів маківкою голови він відчував у дорозі сонячне тепло, але про капелюх уже не думав. Думав про кафешку на Вірменській – єдину, що зберегла з давніх часів атмосферу доступності й «самості»: це коли сам підходиш до барменші, сам замовляєш, сам платиш і сам відносиш до свого столу замовлене. Аліку не подобалися кав'ярні з офіціантами. Колись він зрозумів, що в країні підготували надто багато офіціантів і для них не вистачило робочих місць у ресторанах. Саме тоді вони і хлинули в кав'ярні, піднімаючи ціни на каву й чекаючи чайових.
Після цього кав'ярні стали «цукернями», «шоколадницями» й іншими гламурними закладами для клієнтів, які шанують польські слова «шляхта» і «шляхетно» і приміряють їх на себе. Й Алік покидав одне за одним ці заклади, залишившись урешті-решт постійним клієнтом «Вірменки». Коло «нешляхетних» любителів кави звужувалося й у фіналі могло легко розміститися за кількома столиками цієї кав'ярні на Вірменській вулиці.
Ось і сьогодні насамперед Алік випив там дві кави по-східному, п'ятдесят грамів лікеру, а після цього вирушив до Порохової вежі. Сидіння у скверику біля вежі заспокоювало і думки, і нерви, і погляд. Тут ніхто нікуди не поспішав. На сусідніх лавках розташувалися звичайні львів'яни – і літні, і молоді. Дві мами штовхали уздовж алеї візочки з немовлятами, про щось мирно розмовляючи. Лисий товстун зрілого віку в синьому спортивному костюмі вигулював підстриженого попелястого пуделя. Собака увесь час оглядався на хазяїна, немов хотів йому сказати щось приємне.
Цей день Алік вирішив провести неспішно. На роботу до театру треба підійти до шостої вечора. Через годинку-другу він сходить де-небудь перекусити – позаяк дешеві забігайлівки на кожному кроці. А поки що можна розслабитись і послухати птахів.
Алік подивився на високі крони дерев, усіяні омелами. Прислухався. До вух долинув шерех червоніючого осіннього листя.
Опустив погляд під ноги. Замислився. Згадав Святий сад, у якому провів стільки прекрасних годин, згадав хіпівську молодість, яка плавно перейшла в хіпівську зрілість, пісні, гітари, довгий саморобний дріт-подовжувач, протягнутий від студентського гуртожитку просто на їхню галявинку в саду. Згадав міліціонера, який чергував біля входу до обкому партії, що розташовувався за якихось п’ятдесят метрів од їхнього гнізда, від їхньої трави, від їхньої вселенської любові. Міліціонери завжди жили не по любові, а за статутом. Тому й виникали конфлікти, тому рвалися подовжувачі, за допомогою яких група «Супервуйки» ділилася музикою та піснями з навколишнім світом, який не доріс до вселенської любові. Що змінилося відтоді? Хіпі пішли, міліціонери залишилися. Залишилися й колишні кадебісти, яким, як виявилося, вселенська любов була не такою чужою, але, як хитріші та розумніші за міліціонерів, вони ховалися під статутом, як ховали свою службу під цивільним одягом, а всередині деякі з них були не проти приєднатися до цієї несхвалюваної партією та урядом вселенської любові. І, якщо вірити розповідям Рябцева, приєднувалися з ризиком для кар’єри, а можливо, і для життя!