Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич. Страница 71

Два стаканчики горілки змінили ходу Аліка. Він ішов злегка погойдуючись. Хода Рябцева була твердішою.

Зупинилися на тротуарі, тільки-но ліворуч виринув край знайомого триповерхового будинку.

– Як самопочуття? – запитав колишній капітан.

– Нормально, – видихнув Алік.

– Бачиш, – прошепотів Рябцев. – Працює!

І раптом над головою різко закричали-зареготали чайки. І Алік, і Рябцев задерли голови й побачили великих білих птахів, які неспокійно кружляли над дахом будинку.

– Ходімо! – скомандував Рябцев.

Вони зійшли з тротуару у двір. І побачили велику чайку просто на доріжці, що вела до низенької жовто-зеленої огорожі, за якою на пеньках перед квадратним столиком хтось сидів. Алік придивився.

– Їх там двоє! – прошепотів Рябцев.

– Й один із них у моєму капелюсі, – незадоволено додав Алік.

У міру їхнього неспішного наближення до столика сире нічне повітря ставало щільнішим. Воно мовби заважало їм іти, хоча в жодному русі не перебувало. Не було не лише вітру, а навіть і вітерцю.

Похитуючись, Рябцев і Алік зупинилися біля пеньків та столика. Згори залопотіли крилами стурбовані чайки. Знову закричали-зареготали огидними голосами.

– До вас можна? – запитав голосом, що вже злегка заплітався, колишній капітан КДБ.

Двоє людей, що сиділи один напроти одного, оберну-лись. Уражений Алік зрозумів, що знає їх обох. І цього кошлатого моряка в чорному бушлаті поверх брудного тільника, на голові якого тепер добре сидів його, Аліка, коричневий шкіряний крислатий капелюх, і свого приятеля Юрка Винничука, вираз обличчя якого підказував, що пив він цього вечора зовсім не вино. Юрко зняв із носа окуляри, протер їх хусточкою і знову надів, втупився в непроханих і нежданих гостей.

– Якщо зі своїм прийшли, то сідайте! – сказав кошлатий моряк.

– Зі своїм, – закивав Рябцев, піднявши рукою спортивну сумку так, щоб їм було видно.

Алікові насамперед захотілося зняти з голови моряка свій капелюх. Але він стримався, пам'ятаючи старий принцип: «Усі проблеми розв'язуються любов'ю, а не силою».

– То ми, коли до Марселя підходили, – знову заговорив моряк, повернувши погляд на Винничука, – завжди праворуч замок графа Монте-Крісто залишали. Він там зовсім недалеко від порту…

– Га? – Юрко Винничук сіпнувся, відволікся від Аліка з Рябцевим і втупився в оповідача. – А він що, точно там сидів?

– Точно! – кивнув важкою головою моряк. – І не він один! Там і наші сиділи…

– Ваші? – перепитав Винничук і знову краєм ока покосив на непроханих гостей, які сіли поруч. – Ні, ти мені скажи, як ти сюди потрапив!

– Треба налить, а то душа болить дуже! – Бомж-моряк важко зітхнув.

Винничук підняв із землі пляшку горілки і налив у порожні склянки. Знову покосив поглядом у бік тих, що прийшли, але тепер якось ґрунтовніше. Встиг кивнути Аліку, а на Рябцева подивився зневажливо.

Рябцев поклав спортивну сумку собі на коліна, розкрив її і спокійно, методично витягнув із неї та розклав на столі їжу, поставив між собою й Аліком пляшку горілки, дістав ті ж одноразові стаканчики. Наповнив.

– Сюди?! – після короткої паузи мовив моряк. – Та це коли по Чорному на суховантажі ходив. Уночі, коли на вахті стояв, русалка підпливала поговорити. Сказала, що вона галицька чи як її, гуцульська… словом, з Галичини… Красива була, сука! І говорила по-українськи, але так, що майже зрозуміти не можна! Ну, точно як тут у вас говорять! Галею її звали… Говорила, що зі Львова. Адресу називала, тільки я її забув. У мене три місяці відпустки накопичились, от я за нею сюди й поїхав…

– А де ти її шукав? – запитав Винничук.

– Де тільки не шукав, – похитав головою моряк. – І по парках, і в центрі… Немає її…

– Треба було її сфотографувати, – напівжартома підказав Алік, нахиливши набік голову, щоб заглянути під капелюх, у вічі моряка. – 3 фотографією людину шукати легше!

Бомж занервувався. Зачухав пальцями лоб. Подивився на Аліка насторожено.

– Я тебе десь бачив! – сказав він через хвилину.

– А ми з вами тут, за цим столиком, зовсім нещодавно горілку пили!

– Можливо, можливо, – мовив він розгублено.

– І у вас на голові мій капелюх! – додав Алік.

– Так, – кивнув бомж, і криси капелюха повторили цей кивок елегантно і плавно. – Може, і ваш… Але ж ви не будете його після моєї брудної голови носити!

– Чому не буду? – не погодився Алік. – Ви ж його після моєї брудної голови наділи?

Спантеличений бомж зняв капелюх і опустив на стіл, після чого ще пильніше втупився в довговолосого співрозмовника.

– Можеш забрати! – сказав він.

Алік обережно простягнув руку й узяв капелюх, але на голову його відразу надівати не захотів. Опустив поруч на лавку.

– А як ви тут опинилися? – несподівано і явно запізніло запитав Юрко Винничук, уперши очі в колишнього капітана.

– Ми його шукали, – Рябцев показав поглядом на бомжа.

– Я його знайшов першим! – із гордістю мовив Юрко Винничук, і раптом на його обличчі відбився фізичний біль. Він скривився, судорожно простягнув руку до склянки, випив за два ковтки горілку і з очевидним миттєвим полегшенням опустив склянку на стільницю.

– А коли ти його знайшов? – серйозно запитав Алік.

– Дві години тому.

– А я його знайшов учора вночі, запитай у нього! – Алік кивнув на бомжа, який заплющив очі й щось бурмотів собі під носа.

Рябцев закашлявся, почав оглядатися на всі боки шукаючим поглядом. Хоча навкруги було темно. Темно й тихо.

– Знову морем запахло, – крізь кашель мовив Рябцев.

Моряк-бомж здригнувся, мовби через почуті слова. Не розплющуючи очей, він струснув головою і зробив гучний ковтальний рух, після чого підніс праву долоню до рота, і його тіло здригнулося, ніби його нудило.

Над їхніми головами знову заляскали крилами чайки, закричали.

Алік підвів голову, з побоюванням подивився вгору, в невидиме чорне небо. Винничук теж голову задер.

– Це не має значення, хто його знайшов першим, – мовив миролюбно Алік. – Головне – позбутися його!

– А як його позбутися? – здивувався Юрко Винничук. – Убити, чи що?

– Ну, це ж твій персонаж? – посміхнувся Алік.

Юрко помовчав трохи, потім заперечливо хитнув головою.

– Не мій, – сказав. – Я б до галицької русалки Галі не додумався… Я не знаю, що з ним робити…

І він тяжко зітхнув.

У цей час в Аліка знову закололо в грудях, він відчув занепокоєння, що посилювалось, і теж наповнив свій стаканчик горілкою. Випив. Занепокоєння й біль відійшли кудись у темряву. Тіло приємно обважніло, а голова, навпаки, стала легкою і керованою, і думки вишикувалися в ряд чітко, як олов'яні солдатики.

– Нам треба його з міста прибрати, – сказав Алік Винничуку абсолютно серйозним і переконливим тоном. – Від нього самі прикрощі! Якщо не віриш, перевір, скільки людей із цього будинку, – Алік показав на заснулий триповерховий будинок, у дворі якого вони сиділи, – звернуться завтра до лікаря зі скаргами на серце й на інші болячки! І, боронь Боже, ще хто-небудь повіситься тут!

– А чого їм вішатися? – знизав плечима Юрко Винничук.

– А ми з тобою для чого тут, поряд із ним, горілку п'ємо? – запитав Алік.

– Тому що горілка створює внутрішній бар'єр на шляху його негативних вібрацій! – подав голос колишній капітан КДБ. – Якщо поряд із ним горілку не пити, то можна відразу «швидку» викликати. І, скоріше за все, вона приїде надто пізно!

– Та я це зрозумів, – незадоволено пробубонів Винничук. – Тільки куди його подіти?

– Додому відправити, – запропонував Алік. – До моря! Він же море в собі тепер носить і може в цьому своєму морі половину Львова втопити! Розумієш?

Юрко Винничук простягнув над столом руку і почав торсати бомжа, що задрімав, за плече.

– Що тут, хто? – буркнув той, перш ніж розплющив очі.

– А в тебе в Одесі квартира є? – запитав Винничук, нахилившись до колишнього моряка.

– Так, на Котовського, біля моря…

– А чого ж ти тут ходиш? – запитав Винничук суворо.