Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич. Страница 77

Алік причинив двері душової кабінки й повернувся до столу, за яким уже сидів і відпочивав Рябцев.

– Знаєш, – обернувся до нього колишній капітан, – якщо дати йому протверезіти, то ніяких проблем із ним у потягу не має бути. Він же, коли тверезий, на оточення не діє!

– Нереально, – заперечливо хитнув головою Алік. – Однаково зірветься, і тоді…

Рябцев тяжко зітхнув.

– Гаразд, – сказав він. – Я піду надвір, подзвоню знайомому, в нього син на вокзалі працює. Може, він що підкаже? Краще б його в якому-небудь поштовому вагоні, без людей!

Рябцев вийшов. Алік дивився на нього крізь вікно кімнати. Спостерігав, як Рябцев довго і зосереджено шукає в мобільнику чийсь телефон, потім його усмішка полегшення повідомляє, що номер знайдено. Потім він дзвонить, і обличчя його оживає під час розмови.

«Цікаво, – подумав Алік, – у мене теж так усе на обличчі рухається, коли я по телефону говорю?»

Відповісти собі на це запитання Алік не встиг. Різко відчинилися двері душової кабінки, й шум води зробився голоснішим. Алік обернувся і побачив голого бомжа, що стояв босоніж на підлозі кімнати. Від його тіла вгору йшли випари.

– А ще шампунь такий є? – запитав моряк, установивши свій нестійкий погляд на Алікові.

Той підвівся, взяв із полиці пластикову пляшку. Видавив із неї зеленої рідини на підставлену долоню бомжа, після чого бомж знову зайшов до душової й зачинив за собою дверці.

До кімнати повернулася рудоволоса жінка, несучи в руках акуратно складений одяг: брюки, светр, сорочки, шкарпетки. Вона опустила стосик одягу на підвіконня й озирнулася на Аліка.

– Там і куртки хороші є. Навіть стара дублянка, але вона поки що без ґудзиків.

Алік схвально кивнув, і жінка, задоволена своєю корисністю та кмітливістю, всміхнулася йому короткою усмішкою, наповненою почуттям власної гідності. Потім натягнула на руки білі матер'яні рукавички, вийняті з кишені халата, підняла з підлоги брудний одяг моряка і понесла його геть. Залишилося лежати під стіною тільки його непарне взуття.

– Мені передзвонять, – повідомив Рябцев, який повернувся з двору. – А він що, ще миється? – покосив він поглядом на душову кабінку, над якою здіймалася пара і скупчувалася біля великого, закритого пластиковими ґратами вентиляційного отвору в кутку кімнати під стелею.

– Та нехай, – махнув рукою Алік. – Вода ушляхетнює!

– Якщо цього моряка розглядати з точки зору води, то я б із тобою не погодився, – задумливо мовив колишній капітан. – Там, до речі, у тебе мого моторолера ніхто не потягне?

– У нас у дворі злочинності немає, – відповів Алік. – За всі роки жодної крадіжки!

Жінка, поки бомж стояв під душем, заходила ще кілька разів. Але потім сказала, що відійде до магазинчика, й попросила, якщо прийдуть інші бомжі, поквапити їхнього товариша.

Їхній «товариш», одначе, незабаром вибрався з душової кабінки сам. Його рухи доводили, що тіло моряка ввійшло до фази протвережування, а значить, голова була готова ось-ось зайти у суперечність зі станом тіла. І він, здавалося, дійсно збирався вимовити свої нескладні слова «пора б випити», але тут його погляд, що впав на підлогу в тому місці, де він залишив одяг, нічого там не побачив, окрім правого черевика та лівого чобота.

– А чого це?! – мовив спантеличено він.

Аліку захотілося сміятись – настільки абсурдною та веселою була ця картинка: голий бомж, бородатий, волохатий, із волохатими грудьми та важким тазом, із короткуватими і затовстими ногами, які мали дещо непропорційний вигляд у порівнянні з нормальним торсом і довгими руками. І ось таке чудо втупилося в черевик і чобіт, які валялися на підлозі.

Але, звичайно, Алік не засміявся.

– Тобі чистий одяг принесли, онде, на підвіконні! – підказав він.

Бомж недовірливо глянув на підвіконня, спохмурнів, підійшов. Почав торкати й мацати брюки та інші предмети одягу, не руйнуючи стосика. Врешті-решт узяв у руки бордового светра, прикинув на себе, потім відклав назад і потягнув зі стосика брюки.

– Це що, мені замість мого одягу видали? – запитав він. – Так не піде! У мене там тільник і бушлат! Я без них нікуди звідси не піду! – твердо додав він, але все ж таки одягнувся в чисте і стомлено сів за стіл.

Голос його звучав чітко, не відчувалося в ньому в цей момент горілчаних мотивів.

– Та я скажу, щоб їх випрали, – пообіцяв Алік. – Хазяйка ось-ось повернеться!

– Скоро друга година, – неквапно мовив раптом Рябцев. – А твій друг-письменник, здається, про нас забув!

– Він, певно, з дітьми панькається, – припустив Алік Олисевич. – Або з дружиною. Або з собакою… Я йому потім подзвоню!

Але подзвонив йому Алік набагато пізніше, години через чотири, коли вже старий одяг бомжа було й випрано, і більш-менш висушено в барабані електросушарки, і вкладено в картатий баул; коли навіть зовнішній вигляд моряка-бомжа змінився на краще завдяки щасливому збігу обставин, а якщо конкретніше – завдяки своєчасній появі цього дня добродійного перукаря, худого, гостроносого й дуже балакучого, який, однак, підстриг моряка дуже акуратно і навіть його різноспрямовану бороду перетворив на охайну коротку борідку, таку, яку носять інколи молоді викладачі університетів для того, щоб студенти не вважали їх своїми ровесниками.

На цей час визначились і їхні плани на вечір. Син колишнього товариша по службі Рябцева повідомив, що знайти питущого провідника не становитиме труднощів, причому на будь-якому маршруті. Але головне, сказав він, щоб і начальник потяга був добрячим випивакою. Бригада потяга Львів – Одеса, що вирушав цього вечора, відповідала всім вимогам Рябцева. І тому, діставши конкретне завдання, а точніше – конкретний час відправлення потяга, Рябцев став зібранішим і зосередженішим.

Рудоволоса хазяйка добродійного закладу вже години з третьої почала поглядати на відвідувачів напружено. Особливо коли моряк зажадав горілки, а довговолосий високий чоловік, імені якого вона не знала, швидко дістав пляшку і налив усім трьом. Але поводилися вони при цьому смирно й тихо. І тому жінка переключилася на спогади про своє попереднє життя, наповнене непередбачуваністю й алкоголем. І так промайнув час до шостої, коли настав момент закриття «Оселі» та ввічливого випроваджування гостей.

Вони просто стояли у дворі, із зовнішнього боку вікна, через яке виднілася кімната, де вся трійця провела цілий день. Саме там знайшов їх Юрко Винничук, який цього разу відрізнявся від них набагато здоровішим кольором обличчя і вдумливим поглядом.

Рябцев одразу ж просвітив його відносно планів на вечір. Попросив знову викликати водія. І знову срібляста «Волга», обнесена привареними хромованими трубками, наче будинок огорожею, під'їхала й зупинилася. Той самий водій Ваня виглянув із машини й кивнув Винничукові, проігнорувавши інших.

Уже в машині моряк знову зажадав горілки. І Юрко Винничук, який завчасно все продумав, дістав із внутрішньої кишені пальта півлітрівку, а із зовнішньої «набір мисливця» – чотири вкладені одна в одну металеві чарки. Через малу місткість чарок пасажирам і водієві довелося пити в дорозі до вокзалу чотири рази. Тому доїхали вони у повній цілості.

Далі вже діяли за інструкцією капітана Рябцева. Він знав і номер потяга, і номер вагона, й ім'я провідника, і від кого слід було до цього заздалегідь попередженого провідника звернутися.

Дякувати Богу, що провідник зустрів їх уже з веселим, п’яним блиском в очах. Він потиснув усім руки, при цьому долоня його виявилася вологою. Завів гостей до тісно-го службового купе. Уточнив, хто з них поїде з ним до Одеси, й особливо зрадів, коли Винничук дістав незрозуміло з яких кишень пальта ще три півлітрівки й літрову фляжку та виклав усе це на привіконний столик.

– Тепер не сезон, – повідомив радісно провідник, дивлячись на питні гостинці. – Пасажирів мало. Напружуватися не потрібно! Отже, ми з ним доїдемо без проблем!

– Ви, головне, назад його не привезіть! Його вдома дружина чекає! – попередив Рябцев.

– Буде зроблено якнайкраще, – пообіцяв провідник, і рука його потяглася до ближньої пляшки.