Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель. Страница 27

Поки священик говорив усе це, передягнена дівчина стояла, немов зачарована, й поглядала на всіх, не ворушачи губами й не кажучи ні слова, так, як темний селянин, що несподівано побачив незвичайні, ніколи ним не видані речі. Коли ж священик почав наводити ще нові, спрямовані до тієї самої мети міркування, вона глибоким зітханням зламала мовчанку, промовивши:

— Якщо відлюдність цих гір не допомогла мені заховатися, а моє розпущене й незачесане волосся не дозволило моєму язикові сказати неправду, то марна річ — ховатися знову. Отже, сеньйори, я дякую вам за вашу пропозицію й уважатиму за свій обов’язок зробити те, про що ви просили. Боюся тільки, що оповідання про мої нещастя викличе у вас замість співчуття досаду, бо у вас не буде ні ліків, щоб вилікувати, ні поради, щоб полегшити їх.

Все це вродлива жінка промовила, не спиняючись, такою добірною мовою і таким ніжним голосом, що здивувала всіх своїм розумом не менш ніж красою. Вони знову заходились пропонувати їй свої послуги й благали виконати обіцянку, а вона, не даючи довго просити себе, скромненько взулася, прибрала голову, вмостилася на брилу серед них і, стримуючи сльози, що набігали їй на очі, спокійним, чистим голосом розпочала історію свого життя так:

— Тут в Андалузії є місто, ім’я якого становить титул одного герцога з найвельможніших грандів Іспанії. Він має двох синів, і старший із них дістав од нього в спадщину всі його добрі прикмети, а молодший — не знаю звідки — саме тільки зрадництво Веліда та підлість Галалона. Мої батьки — селяни, васали цього пана. У них не було інших дітей, крім мене, тому вони страшенно кохали мене й пестили, як ніхто інший із батьків. День я проводила за роботою, потрібною і пристойною для молодих дівчат, як-от за голкою, подушкою для вишивання і часто — за прядкою. Ось як жила я у моїх батьків, і розказую вам про це так докладно не з чванливості, а для того, щоб вам легше було зрозуміти, як я, не завинивши нічим, перейшла від цього щасливого життя до нещасного стану, в якім ви мене знайшли. Завжди за роботою, самотня й під замком, неначе в монастирі, я думала, що мене не бачить ніхто.

І все ж таки мене побачили очі кохання, або, певніше, неробства, з яким не зрівняються й очі рисі, і належали вони дону Фернандо, як звуть молодшого сина нашого герцога. Ледве побачивши мене, він — він сам признавався мені згодом — одразу закохався так палко, як про те свідчили його вчинки. Щоб найскорше закінчити нескінченний список моїх нещасть, я обмину мовчанкою всі засоби, яких він уживав, щоб показати свої почуття. Він робив щедрі подарунки моїм родичам і засипав їх різними милостями; щодня на нашій вулиці було свята та веселощі, а вночі серенади не давали нікому спати; листів, що невідомо яким способом потрапляли мені в руки, не можна злічити; вони містили в собі силу любовних признань та пропозицій, і літер у них було менше, ніж присягань та обіцянок.

Все це не тільки не пом’якшувало мого серця, але навіть знемилосерджувало мене, немов він був мій смертельний ворог. Разом із тим залицяння дона Фернандо не здавалися мені образливими, а намагання його — надмірними. Навпаки, я відчувала певне задоволення, знавши, що мене кохає та цінує такий вельможа. І компліменти в його листах не сердили мене, бо, здається мені, найбридкішим жінкам і тим подобається, коли їх називають красунями.

Проти його заходів я ставила свою порядність, раз у раз пам’ятаючи поради своїх батьків, що вже знали про залицяння Фернандо. Та він його й затаювати не хотів. Батьки вказували на нерівність мого і дона Фернандо становища, зазначали, що коли я яким-небудь способом спроможуся дати йому відсіч і примушу його відмовитися від недоречних претензій, то вони зараз же одружать мене з ким я сама захочу. Ці обіцянки й справедливість їхніх зауважень зміцнювали мою невблаганність, і я ніколи не сказала дону Фернандо й слова, яке дало б йому право сподіватися здійснити свої бажання хоч би в найдальшому майбутньому.

Кінець кінцем, дон Фернандо довідався, що мої батьки, щоб позбавити його всякої надії володіти мною, гадають оддати мене за іншого, який був би ще одним моїм оборонцем. Ця новина, або тільки підозра, примусила його зробити те, про що ви зараз почуєте. Однієї ночі, коли я була в своїй опочивальні, а всі двері були зачинені, не знаю вже й не уявляю як, серед усіх цих огорож та охорон і в самотності мовчанки та відлюддя, я побачила його перед собою. Це так вразило мене, що у мене потемніло в очах. Я не в силі була крикнути, та він і не дав би, думаю, зробити це, бо зараз же кинувся до мене і, схопивши в обійми, почав говорити таке, що я просто не розумію, наскільки брехня може бути майстерна, а доводи її здаватися правдою.

Дон Фернандо взяв ікону, що була в моїй кімнаті, і поставив її, як свідка наших заручин. Надзвичайно переконливими словами, супроводячи їх незвичайними присягами, він дає мені слово честі одружитись зо мною. Він кілька разів повторював свою присягу й кликав на себе тисячі прокльонів, якщо не додержить слова.

Перед відходом дона Фернандо я сказала йому, що тепер я його і таким самим способом він може бачитись зо мною щоночі, доки захоче з’ясувати всім свій намір. Але він прийшов лише наступної ночі й більше не з’являвся. Я не бачила його ні на вулиці, ні в церкві більше як місяць і марно кликала його до себе.

Ці дні й ці години, пригадую, були надзвичайно важкі й сумні для мене. Пригадую, що тоді ж мене почав брати сумнів щодо правдивості присяги дона Фернандо. Пригадую також, я була змушена стримувати сльози й стежити за виразом свого обличчя, щоб батьки не спитали пре причину мого сумного настрою, а я не почала брехати. Але все це разом скінчилося — я втратила свою стриманість, забула про честь та обачність і виявила всі свої таємні думки. Трапилося це тому, що невдовзі між людьми у нас почали ширитись чутки, ніби дон Фернандо в сусіднім місті взяв за себе дівчину надзвичайно вродливу й дуже доброго роду, хоч і не таку заможну, щоб придане дозволяло їй мріяти про такого вельможного чоловіка. Казали, що звуть її Люсінда, і переказували навіть про дивні події під час її одруження.

Почувши ім’я Люсінди, Карденіо зіщулився закусив губу, насупив брови, і незабаром з очей у нього ринули потоки сліз, але це не спинило Доротеї (так звали дівчину), яка вела своє оповідання далі.

— Ця сумна новина дійшла й до мене, але, замість того, щоб охолодити моє серце, запалила його таким гнівом і шаленством, що я мало не вибігла на вулицю кричати про зрадництво та підступництво, з якими повелись зо мною. Та я стримала свій гнів і надумала тієї ж ночі зробити те, що й зробила — вбралася в цю одежу й пішки подалась до міста. Мене несло туди бажання якщо не перешкодити тому, що я вважала за зроблене, то принаймні спитати в дона Фернандо, як насмілився він поводитися так зо мною. За два з половиною дні я була вже там, де хотіла, і, входячи до міста, спитала, де будинок батьків Люсінди. Перший, до кого я звернулася, відповів мені більше, ніж я бажала б почути.

Він розказав мені, де той будинок і про все, що сталося під час заручин Люсінди, — а чутки про це набули вже розголосу на ціле місто. Він розповів мені, що тієї ночі, як дон Фернандо заручився з Люсіндою, молода, давши згоду бути йому дружиною, раптом зомліла. Дон Фернандо, розстібнувши їй убрання, знайшов у неї на грудях листа, де вона писала, що не може бути дружиною Фернандо, бо заручена з якимось Карденіо. Цей Карденіо, казав він, був значний пан із того самого міста, здавна її кохав, і Люсінда дала згоду Фернандові тільки з покори своїм батькам. У листі було написано також, що Люсінда має вкоротити собі віку зараз же після шлюбу, і доказом цього був кинджал, що його знайшли в неї під одежею.

Дон Фернандо, дізнавшись про це і вважаючи, що Люсінда обдурила й поглузувала з нього, кинувся до неї і хотів убити тим самим кинжалом, і неодмінно зробив би це, якби його не стримали присутні. Фернандо після цього зник, а Люсінда, отямившись другого дня, сказала батькам, що справді була заручена з Карденіо. Довідалась я також, що Карденіо був при цім і, побачивши її зарученою, — чого він ніколи не сподівався, — в розпачі покинув місто й залишив їй листа, де гірко дорікав їй за вчинену йому кривду й писав, що їде туди, де люди не бачитимуть його. Про все це хутко дізналось усе місто, а згодом за кілька днів усі довідалися, що Люсінда зникла з дому і що одурілі батьки не можуть знайти її.