Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель. Страница 41

— Може, ти хочеш сказати, Санчо, що мені не боліло, коли тебе підкидали на ковдрі? Не кажи й на думці не май цього, бо тоді душа в мене боліла дужче, ніж у тебе тіло. Та покиньмо про це тепер. Ми матимемо ще час обміркувати й вирішити цю справу. Скажи мені, Санчо, друже, що кажуть про мене тут? Як ставляться до мене прості люди? Що гадають ідальги і що рицарі? Що кажуть про мою мужність, про мої подвиги і про моє благородство? Які розмови точаться навколо моїх намірів відживити й вернути світові вже забуте рицарство? Одне слово, я хочу, Санчо, щоб ти розказав мені все, що чув з приводу цього, не додаючи нічого доброго і не обминаючи нічого поганого. Бо вірні васали мусять говорити своїм сеньйорам правду в простім і в переноснім значенні цього слова, не збільшуючи її з підлесливості й не зменшуючи з марної пошани. Я роблю таке зауваження, щоб ти розповів мені саму лише правду на мої питання.

— Я дуже охоче зроблю це, мій сеньйоре, — відповів Санчо, — але з умовою, що ваша милість не гніватиметься за те, що я казатиму. Ви ж самі хочете, щоб я казав щиру правду, не прибираючи її ні в яку одіж, крім тієї, в якій вона до мене дійшла.

— Я ні в якому разі не гніватимусь, — сказав Дон Кіхот, — і ти можеш говорити вільно, Санчо, без ніяких манівців.

— Так я скажу насамперед, що простий народ вважає вашу милість за найбільшого божевільного, а мене — за не меншого йолопа. Ідальго кажуть, що ви, не задовольнившися званням ідальго, привласнили собі титул «дон» і пристали до рицарства, маючи тільки чотири лозини винограду, дві хугади [74] ріллі та лахміття ззаду й спереду. А рицарі кажуть, що не хочуть змагатися з ідальгами, а надто з такими, що не мають герба на щиті і підфарбовують черевики сажею, а зелені панчохи штопають чорним шовком [75].

— Це мене не обходить, — сказав Дон Кіхот, — бо я завжди добре одягнений, і на мені не буває латок, а коли що-небудь і обшарпане, то більше від тертя зброї, а не через час.

— Щодо вашої мужності, чемності, подвигів та вчинків, то тут є різні думки. Одні кажуть — «божевільний, але втішний», другі — «відважний, але невдаха», інші — «чемний, але зухвалий», і взагалі всяко базікають та кругом обсудили мене й вашу милість, не залишивши й кістки цілої.

— Запам’ятай, Санчо, що велику чесноту завжди переслідують. Мало хто, а то й ніхто зі славетних мужів старовини не уникнув лихослівних наклепів. Юлія Цезаря, найхоробрішого, найрозважливішого й найвідважнішого полководця, оголошено честолюбцем і не зовсім охайним як щодо його звичаїв, так і збоку одежі. Про Александра, якого за вчинки названо Великим, казали, ніби він п’яниця; Геркулесові, який зробив такі славетні подвиги, дорікають розпустою та розбещеністю. Галаора, брата Амадіса Гальського, ославили страшенним ласуном, а самого Амадіса називають плаксієм. Отже, Санчо, поруч із такими вадами на мої не слід зважати, бо вони не перевищують того, що я казав.

— Отут-то й є заковика, присягаюся тілом свого батька, — відповів Санчо.

— Значить, кажуть іще щось? — спитав Дон Кіхот.

— Не оббілували тільки хвоста, — відповів Санчо. — Те, що я вам казав досі, — лише пиріжки та пряники, а коли ваша милість хоче знати все, що на вас клепають, то я можу зараз привести сюди людину, яка розкаже все, нічогісінько не обминувши. Сьогодні вночі приїхав син Бартоломея Карраско, що дістав у Саламанці ступінь бакалавра. Коли я прийшов привітати його, він сказав, що вийшла у світ книжка «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», де описано всю вашу історію. Він каже, що там є і я під своїм справжнім ім’ям Санчо Панси, і сеньйора Дульсінея Тобоська, і все, що було у нас із вами насамоті. Так що я навіть перехрестився з переляку, не розуміючи, як автор міг дізнатися про все це.

— Запевняю тебе, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — що нашу історію написав якийсь учений чарівник, від якого нічого не сховається.

— Та який це може бути вчений, та ще й чарівник, — здивувався Санчо, — коли Самсон Карраско каже, що його звуть Сід Ахмет Беренхена.

— Це мавританське ім’я, — зауважив Дон Кіхот.

— Певно, що так, — відповів Санчо, — бо я часто чував, ніби маври ласі до баклажанів [76].

— Ти, я гадаю, помилився з ім’ям того Сіда, — сказав Дон Кіхот. — «Сід» — значить «сеньйор» арабською мовою.

— Дуже можливо, — сказав Санчо. — Але якщо ваша милість хоче бачити цього бакалавра, я миттю обернуся й приведу його.

— Ти зробиш мені велику втіху, Санчо, бо те, що ти сказав, дуже стурбувало мене, і ніяка їжа не піде мені в горло, поки я не дізнаюся про все.

— У такому разі я зараз іду по нього, — відповів Санчо і, покинувши свого пана, пішов по бакалавра і хутко вернувся з ним, і між ними трьома відбулася дуже цікава розмова.

РОЗДІЛ III

Чекаючи бакалавра Карраско, Дон Кіхот сидів у великій задумі, бо йому хотілося дізнатися, що написано про нього в книзі, про яку казав Санчо. Разом із тим він не міг добрати, хто був автор історії, бо на лезі його меча не встигла ще засохнути ворожа кров, а хтось бажає вже надрукувати про його великі рицарські вчинки. Він гадав, що видав їх друком, чарівним способом, якийсь його друг чи ворог. Якщо друг — то щоб уславити й піднести їх над найславетніші подвиги мандрівних рицарів. А якщо ворог — то щоб принизити їх і поставити нижче від найнікчемніших діл, які приписували найостаннішому зброєносцеві. Однак, казав він сам собі, подвигів зброєносців ніколи не описували, і якщо ця історія справді існує, то написано її про мандрівного рицаря і, значить, вона повинна бути красномовна, велика, видатна, чудова та правдива. Це його трохи потішило. Засмучувало тільки те, що автор, як судити з імені «Сід», був мавр, а від маврів не можна сподіватися нічого доброго, бо всі вони — ошуканці, брехуни та вигадники. Він боявся також, щоб у книзі не говорилося нешанобливо про його любов та щоб це не зашкодило честі сеньйори Дульсінеї Тобоської. Йому хотілося, щоб там була підкреслена пошана, з якою він ставився до неї, та вірність, яку він завжди зберігав їй, нехтуючи королевами, імператрицями й панночками різних прикмет.

За цими міркуваннями його й застали Санчо та Карраско, якого він зустрів із великою чемністю. Бакалавр, хоч і звався Самсон, був не дуже великий на зріст, але дуже великий штукар, із насмішкуватим, розумним обличчям; років йому було з двадцять чотири. Кругловидий, із плескатим носом, великим ротом — ознаками глузливої вдачі — він і справді дуже любив попустувати й покепкувати і довів це, коли, прийшовши до Дон Кіхота, став перед ним на коліна і сказав:

— Дайте мені руку, ваша величносте, сеньйоре Дон Кіхот Ламанчський, бо, присягаюся вбранням святого Петра [77], яке я ношу, дарма, що маю лише чотири перші ступені, ви — один із найславетніших рицарів, що були коли-небудь на земній кулі. Добре зробив Сід Ахмет Бененхелі, написавши історію ваших великих подвигів, і ще краще зробив той, хто подбав перекласти її нашою простою кастильською мовою для розваги цілого світу.

Дон Кіхот примусив його підвестися з колін і сказав:

— Так, виходить, правда, що мою історію написано і що склав її якийсь учений мавр?

— Така правда, сеньйоре, — відповів Карраско, — що до сьогодні, я знаю напевне, надруковано вже понад дванадцять тисяч книжок цієї історії, не рахуючи надрукованого в Португалії, Барселоні та Валенсії. Крім того, кажуть, що зараз її друкують в Антверпені, і я гадаю, що всі народи перекладуть її своїми мовами.

— Бачити себе ще за свого життя увічненим у книжках і мати ім’я, що завжди на устах у всіх, — це найбільша нагорода доброчесній і видатній людині, — сказав Дон Кіхот. — Я маю на увазі саме добре ім’я, бо в протилежному випадку це гірше за смерть.