Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель. Страница 46

— Ми натрапили на пригоду, брате Санчо.

— Дай Боже, щоб вона була щаслива, — відповів Санчо. — А де ж вона, мій сеньйоре, та сеньйора пригода?

— Де, Санчо? — перепитав Дон Кіхот. — Подивись навкруги і ти побачиш, що там лежить мандрівний рицар; він мені здається не дуже веселим, бо я бачив, як він скочив із коня і в розпачі кинувся на землю, забряжчавши зброєю.

— Але в чому вбачає пригоду ваша милість?

— Я не хочу сказати, що це вже пригода, але тільки початок, з якого звичайно й виходять усі пригоди. Слухай, він, здається, настроює лютню чи гітару і, судячи з того, як він одкашлюється та прочищає собі горло, збирається щось співати.

— А й правда, що так, — відповів Санчо. — І певне, це закоханий рицар.

— Немає жодного мандрівного рицаря, що не був би закоханий, — мовив Дон Кіхот. — Та прислухаймося і по нитці ми дійдемо до клубочка його думок, бо, співаючи, язик вимовляє те, чим сповнене серце.

Санчо хотів відповісти щось своєму панові, але йому стала на перешкоді пісня, яку заспівав рицар не дуже добрим, але й не дуже поганим голосом.

Співи кінчилися глибоким стогоном, який, здавалося, виходив із самих надр серця, а тоді Рицар Лісу заговорив жалісним і зворушливим голосом:

— О, найвродливіша і найневдячніша жінко в світі! Чи може бути, що найсвітліша Касільдея Вандалійська згоджується, щоб її рицар загинув у постійних подорожах і в тяжких та суворих трудах? Хіба не досить тобі, що я примусив усіх рицарів Наварри, Леона, Тартесії, Кастилії і, нарешті, всіх рицарів Ламанчі визнати тебе за найвродливішу в світі красуню?

— Ну, це вже ні! — крикнув Дон Кіхот. — Я теж із Ламанчі, а ніколи не визнав нічого подібного, та й не міг і не мав права визнати того, що принижує вроду моєї сеньйори. Ти бачиш, Санчо, цей рицар говорить у нестямі. Послухаймо далі, чи не висловиться він більше.

— Висловиться, аякже ж, — відповів Санчо, — бо він говоритиме ще цілий місяць.

Але Санчо помилився, бо рицар, почувши голоси коло себе, припинив свої скарги, встав на ноги й голосно та ввічливо спитав:

— Хто там? Що за люди? З тих, що веселяться, чи з тих, що сумують?

— І тих, що сумують, — відповів Дон Кіхот.

— Тоді йдіть до мене, — сказав рицар, — і знайте, що ви наближаєтесь до самої туги та суму.

Дон Кіхот після такої благородної та журної відповіді підійшов разом із Санчо до рицаря, а той, вхопивши Дон Кіхота за руку, сказав:

— Сідайте тут, сеньйоре рицарю. Досить знайти вас у цьому місці, де вам за товариство самотність і туман, природне ліжко та звичайний притулок мандрівних рицарів, щоб відразу догадатися, що ви теж належите до мандрівного рицарства.

— І справді, я належу до нього, — відповів Дон Кіхот. — І хоч у моїй душі оселився мій власний сум, недоля і туга, я не втратив все ж таки співчуття до недолі своїх близьких. Із того, що ви тільки що співали й казали, я зрозумів, що ви — закоханий і страждаєте через якусь невдячну красуню, ім’я якої ви називали у своїх скаргах.

Після цього обидва рицарі сіли в добрій згоді й товаристві на землю так, наче й не мусили розбити один одному голову цього самого ранку.

— А чи не закоханий і ви часом, сеньйоре рицарю? — спитав Рицар Лісу Дон Кіхота.

— Закоханий на своє лихо, — відповів той, — хоч муки, що виникають із кохання, слід було б вважати за щастя, а не за лихо.

— Це так, — сказав рицар, — та інколи зневага так глибоко й часто хвилює і турбує наш розум і почуття, що здається вже помстою.

— Я ніколи не бачив зневаги з боку моєї сеньйори, — відповів Дон Кіхот.

— І справді це так, — сказав Санчо, що стояв тут же, — бо наша сеньйора лагідна, як овечка, і м’якша за масло.

— А це ваш зброєносець? — спитав рицар.

— Так, — відповів Дон Кіхот.

— Ніколи не бачив я зброєносців, які сміли б утручатися в розмови своїх панів. От хоч би мій зброєносець, такий високий, як і його батько, а тим часом не було ще випадків, щоб він розтуляв рота, коли я говорю.

— А я розмовляв і можу й далі розмовляти з такими і, навіть... хоч, краще, покиньмо це, щоб не сказати чого зайвого, — мовив Санчо.

Зброєносець рицаря взяв тоді Санчо за руку й сказав:

— Ходімо вдвох куди-небудь, де б нам можна було побалакати про все, що захочеться. Хай наші пани сперечаються й розказують історії своїх кохань. Напевне, вони не кінчать їх і до світу.

— У добрий час, — відповів Санчо. — Я розкажу вашій милості, хто я такий, і ви самі побачите, чи можна заводити мене до списку найбалакучіших зброєносців.

І з цими словами обидва зброєносці пішли собі, і між ними відбулася не менш смішна розмова, ніж була серйозна розмова їхніх панів.

РОЗДІЛ VIII

Рицарі і зброєносці, розійшовшися, почали оповідати один одному: одні — про своє життя, а другі — про своє кохання. Відійшовши трохи від панів, зброєносець Рицаря Лісу сказав Санчо:

— Важкого життя доводиться зазнавати нам, зброєносцям мандрівних рицарів, мій сеньйоре. Справді, в поті лиця свого їмо ми свій хліб.

— Можна сказати також, — додав Санчо, — що ми їмо його і в холоді нашого тіла, бо хто печеться та мерзне більше, як бідолашні зброєносці мандрівних рицарів? Та це було б ще добре, якби хоч їсти було що. За їжею не так зважаєш на всякі неприємності, а от інколи минає день і другий, а ти задовольняєш голод самим вітром, коли він дме.

— Із усім цим можна ще погодитися й терпіти все, сподіваючись на якусь винагороду, — сказав зброєносець рицаря. — Адже коли мандрівний рицар, якому служить зброєносець, не занадто великий невдаха, то через якийсь час слугу його вже нагороджено щонайменш губернаторством на острові, а то й непоганим графством.

— Я, — відповів Санчо, — сказав уже моєму панові, що задовольнюся губернаторством, а він такий благородний і великодушний, що обіцяв мені його, і навіть не раз.

— А мене, — сказав зброєносець Рицаря Лісу, — задовольнить і посада каноніка [84], яку мій пан обіцяв уже мені за мої послуги.

— Як то так? — здивувався Санчо. — Виходить, пан вашої милості рицар із духовенства, що може винагороджувати таким способом своїх добрих зброєносців? А мій — просто собі світський; хоч, пригадую, деякі розумники, — а по-моєму, недоброзичливці, — радили йому стати архібіскупом, а він хотів бути тільки імператором. Тоді я аж тремтів зо страху, боячись, що він піде до церкви, бо не вважаю себе за гідного мати який-небудь прибуток від неї.

— А насправді ваша милість помиляється, — сказав зброєносець Рицаря Лісу. — Не всі острівні губернаторства такі вже гарні. Навіть найліпше та найкраще впорядковане губернаторство покладаєна плечі тому нещасному, кому воно судилось, великий тягар думок і силу незручностей. Куди краще було б нам, що гинемо на цій клятій службі, вернутися додому та розважатись приємнішими справами — полюванням чи рибальством. Хіба ж є в світі такий бідний зброєносець, щоб у нього не знайшлося коня та пари гончаків або вудки на розвагу?

— Мені нічого не бракує, — відповів Санчо. — Щоправда, коня у мене немає, але є осел, який коштує вдвоє більше проти шкапи мого пана. Ваша милість подумає, що я жартую, складаючи таку ціну моєму Сірому, бо осел мій — сірий. Щодо гончаків, то їх я матиму вдосталь, бо їх скільки хочеш у нашому селі, а полювати чужим коштом — річ надзвичайно приємна.

— Правду й відверто кажучи, сеньйоре зброєносцю, — мовив слуга Рицаря Лісу, — я вирішив кинути ці безглузді рицарські витівки, повернутися до себе на село й виховувати своїх дітей, яких у мене троє, і таких гарних, наче східні перлини.

— А в мене двоє, — мовив Санчо, — та таких, що їх варт було б познайомити із самим папою [85]; особливо дочка, яку я готую на графиню всупереч бажанню її матері.