Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель. Страница 55

— Рицар Левів, хотіли сказати ваша ясновельможність, — виправив Санчо. — Бо Сумного Образу вже нема. Образ буде лев’ячий.

— Отже, я прошу сеньйора Рицаря Левів до мого замку, — повторив герцог. — Там вас вітатимуть, як належить вітати таку значну особу, а герцогиня і я, звичайно, так приймаємо всіх мандрівних рицарів, що приїздять туди.

Тим часом Санчо поправив сідло та добре підтягнув попругу на Росінантові, і всі попрямували до замку. Герцогиня звеліла Санчо бути біля неї, бо його слівця дуже її потішали.

РОЗДІЛ XV

Санчо їхав страшенно веселий, гадаючи, що заприятелював із герцогинею, бо він дуже любив добре пожити й хапав за чуб кожну нагоду поживитися, хоч яка та хоч коли вона йому випадала. Перед тим, як вони прибули до замку, герцог випередив їх і дав усім слугам наказ, як поводитися з Дон Кіхотом. Отже, коли він та герцогиня під’їздили до замку, назустріч їм вийшли служники в довгих, аж до землі, вбраннях із тонкого червоного атласу і, підхопивши на руки Дон Кіхота, сказали:

— Нехай ваша милість допоможе злізти нашій пані герцогині.

Дон Кіхот хотів допомогти, але після довгого якнайчемнішого змагання герцогиня перемогла й сказала:

— Я дозволю здійняти себе з сідла тільки герцогові, бо негідна завдавати такому великому рицареві такої важкої праці.

Нарешті, з’явився герцог, і, коли він здійняв її з сідла, всі ввійшли у просторий внутрішній двір, де їх зустріли дві гарні дівчини. Вони одразу накинули на плечі Дон Кіхотові довгу мантію з найтоншої червоної матерії, а після цього на всіх ґанках замку з’явилась сила слуг та служниць, що голосно гукали:

— Будьте дорогим гостем, цвіте й оздобо мандрівного рицарства!

І всі, чи більшість із них, оббризкували Дон Кіхота та герцогське подружжя запашною водою з маленьких флаконів. Це дуже здивувало нашого героя, бо він уперше почув себе справжнім мандрівним рицарем і побачив, що до нього ставляться так, як, згідно з його книгами, ставилися до рицарів за минулих часів. Санчо, забувши про свого осла, наче пришився до герцогині; ввійшовши слідом за нею в замок, відчув докори сумління, що покинув осла, і, звернувшись до поважної дуеньї, що разом з іншими зустрічала герцогиню, пошепки сказав:

— Сеньйоро Гонзалес, чи як там звуть вашу милість...

— Мене звуть донья Родрігес де Гріхальба, — відповіла та. — Чого вам треба, брате?

— Я хотів би, щоб ваша милість зробила мені послугу й вийшла за ворота замку, де вона побачить мого сірого осла. Дуже прошу, скажіть, щоб його відвели до стайні, або відведіть самі, бо він трохи лякливий і не може сам лишатися.

— Не дуже ж пощастило нам, — відповіла дуенья, — коли й пан такий розумний, як слуга. Ідіть собі, брате, на всі чотири вітри, а разом із вами й той, хто вас привів. Майте на увазі, що ми, дуеньї в цьому домі, не звикли до такої роботи.

— Але ж, — одказав Санчо, — я чув, як мій пан, — а то великий знавець цих історій, — розказував, що коли Лансарот приїхав до Британії, про нього дбали значні дами і його коня доглядали дуеньї, а щодо мене, то я не поміняв би свого осла на шкапу сеньйора Лансарота.

— Слухайте, брате, — відповіла дуенья, — якщо ви — блазень, то залиште свої жарти для тих, кому вони до вподоби і хто платить вам за це, бо від мене ви тільки дулю дістанете.

— Добре, якщо вона буде хоч стигла, — сказав Санчо, — бо їй, безперечно, стільки років, скільки й вашій милості.

— Ах ти, розбійнику! — скрикнула дуенья. — Стара я чи ні, про це я складатиму звіт Богові, а не вам, негіднику, напханий часником.

Сказала вона це так голосно, що герцогиня, почувши їхні розмови і побачивши, що дуенья страшенно роздратувалася, підійшла до неї і спитала, з ким вона свариться.

— А ось із цим чолов’ягою, — відповіла дуенья, — він дуже просить мене, щоб я завела до стайні його осла, і каже, що так робили вже десь і що якісь дами служили якомусь Лансаротові, а їхні дуеньї доглядали його коня, а крім того, ще й старою мене назвав.

— Я мала б це за найтяжчу образу, — сказала герцогиня і, удавшися до Санча, промовила: — Майте на увазі, друже Санчо, що донья Родрігес іще дуже молода.

— Хай будуть поганими ті літа, що мені судилося ще прожити, — відповів Санчо, — як я хотів образити її. Я сказав це лише тому, що дуже люблю мого осла і думаю, що не зможу доручити його особі жалісливішій, ніж сеньйора донья Родрігес.

Дон Кіхот, що чув усе це, сказав йому:

— Чи до речі такі розмови тут, Санчо?

— Сеньйоре, — відповів Санчо, — кожен говорить про те, що йому потрібно, хоч де він є. Я згадав тут про осла, тому й говорив тут про нього, а якби мені спало про нього на думку в стайні, я говорив би в стайні.

— Санчо має рацію, — промовив герцог, — і нема за що його винуватити. Сірому дадуть їсти скільки він схоче, і Санчо нехай заспокоїться, бо його осла доглядатимуть, як його самого.

Із такими цікавими для всіх, крім Дон Кіхота, розмовами вони пішли сходами й увели нашого рицаря до зали, оздобленої розкішною золотою й парчевою тканиною. Шестеро дівчат, попереджені герцогом, як поводитися з ним і що казати, зняли з Дон Кіхота зброю і стали йому за пажів.

Коли з нашого рицаря скинули панцер, він лишився в штанах і в замшевому жилеті, сухий, довгий і витягнутий; щоки його цілувалися одна з одною зсередини, і він являв собою таку дивовижну постать, що дівчата, якби не стримувались, то померли б від реготу. Знявши з Дон Кіхота зброю, вони попросили дозволу передягти йому сорочку, але на це Дон Кіхот нізащо не згодився, кажучи, що соромливість так само властива мандрівним рицарям, як і мужність. Він просив передати сорочку Санчо й зачинився з ним в окремій кімнаті.

Переодягшись, Дон Кіхот оперезався мечем, накинув на плечі багряну мантію, на голову надів атласну шапочку, що дали йому дівчата, і в цьому вбранні вийшов у залу. Там його зустріли дівчата з посудом для миття рук і вимили їх йому з багатьма церемоніями. Потім з’явилося дванадцятеро пажів із дворецьким на чолі, щоб запросити Дон Кіхота до столу, де вже його чекали герцог із герцогинею.

Оточивши його з усіх боків, вони врочисто й пишно повели його до їдальні. Герцог і його дружина зустріли Дон Кіхота коло дверей у супроводі священика. Вони сказали один одному тисячу приємностей і наприкінці, оточивши нашого рицаря, повели його до столу. Герцог просив Дон Кіхота сісти на почесне місце, і, хоч як він одмовлявся, герцогова впертість перемогла. Священик сів навпроти Дон Кіхота, господарі — по обидва боки його.

Герцогиня спитала у Дон Кіхота, які він має новини про Дульсінею та чи не надсилав він їй останніми днями в подарунок яких-небудь велетнів або злодіїв, бо він же мусив багато їх перемогти.

— Сеньйоро, — відповів на це Дон Кіхот, — мої нещастя мають початок, але ніколи не скінчаться. Я перемагав велетнів і надсилав їй розбійників та злодіїв, але де знайти Дульсінею, коли її зачаровано й обернуто на найогиднішу селянку, яку тільки можна уявити?

— Не знаю, — сказав Санчо, — мені вона видається найкращим створінням у світі. В усякому разі, своєю легкістю та стрибками вона не поступиться акробатові. Справді, сеньйоро герцогине, вона стрибає із землі на осла, наче кішка.

— А ви бачили її зачаровану, Санчо? — спитав герцог.

— Чи бачив я? Вона така сама зачарована, як і мій батько.

Священик, почувши розмови про велетнів, розбійників та чари, зрозумів, що це має бути Дон Кіхот Ламанчський, якого історію часто читав герцог. Він не раз докоряв герцогові за таке читання, вважаючи за божевілля читати про всілякі безглузді пригоди, а тепер, певний своєї правоти, звернувся до герцога і з серцем сказав:

— Вашій ясновельможності доведеться відповідати перед Богом за вчинки цього добродія. Цей Дон Кіхот, або дон Психот, чи як там його звуть, на мою думку, зовсім не такий дурний, як бажає цього ваша ясновельможність, даючи йому змогу божеволіти та робити химери.