Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель. Страница 71

Пан і слуга позлазили зі своїх тварин, притулились до стовбурів дерев, і Санчо, який добре поснідав сьогодні, зараз же ввійшов у ворота сну, а Дон Кіхот через різні думки, які дошкуляли йому більше, ніж голод, не міг склепити очей і блукав гадками з місця до місця. То він бачив, як обернута на селянку Дульсінея стрибає та плигає на свою ослицю, то в нього у вухах лунали слова вченого Мерліна, що пояснював, як саме можна зняти з Дульсінеї чари. Його навіть брав розпач на недбайливість свого зброєносця, бо, скільки він знав, Санчо дав собі тільки п’ять батогів — непомірно малу частину проти тієї безлічі, яку він мусив собі дати, і це нагнало на Дон Кіхота такого суму, що він сказав сам собі:

— Александр Македонський розрубав Гордіїв вузол, кажучи: «однаково, чи розрубати, чи розв’язати», і лишився, проте, єдиним господарем на цілу Азію. Те саме буде і з чарами Дульсінеї, якщо я битиму Санчо проти його волі. Коли умовлено, що Санчо має дістати три тисячі батогів і ще скількись, то що мені до того, чи він сам битиме себе, чи його битиме хто інший? Головне, щоб він дістав їх хоч би там що.

З цими думками він зняв з Росінанта поводи, склав їх так, щоб ними можна було бити, підійшов до Санчо і заходився одстібати йому шлейки, хоч, гадають, той мав одну тільки спереду, і на цім трималися його широкі штани. Але тільки він підійшов до Санчо, як той одразу прокинувся і, дивлячись на нього, спитав:

— Хто це? Хто займає мене та одстібає мені шлейки?

— Це я, — відповів Дон Кіхот, — прийшов спокутувати твою провину й заспокоїти свою душу. Я хочу побити тебе, Санчо, і хоч трохи зняти з тебе борг, що ти сам на себе взяв. Дульсінея гине, ти живеш собі без турбот, а я помираю від сподівання. Отже, розстібай штани з доброї волі, бо я маю дати тобі на цьому відлюдді щонайменше дві тисячі ударів.

— Ну, ні, — сказав Санчо, — тихше, ваша милосте, а інакше нас і глухі почують. Батоги повинні бути добровільні, а не примусові, а тепер я не маю ніякої охоти бити себе. Досить того, що я дав обіцянку катувати й мордувати себе, коли мені цього забажається.

— Тут не можна покладатись на саму твою ввічливість, Санчо, бо серце в тебе суворе, а шкіра, хоч ти й простий селянин, ніжна, — відповів Дон Кіхот, увесь час намагаючись відстібнути штани Санчо.

Бачивши це, Санчо підвівся, кинувся на свого пана, обхопив його руками, повалив на землю і, поставивши йому на груди праве коліно, держав руками так, що той не міг ні ворухнутися, ні дихати.

— Зраднику, — сказав Дон Кіхот, — ти повстаєш проти твого природного пана, ти ж їв його хліб.

— Ні проти кого я не повстаю, — відповів Санчо, — але допомагаю сам собі, а це теж є мій пан. Обіцяйте мені, ваша милосте, що будете спокійні й не обридатимете мені зараз вашими батогами, і тоді я відпущу та звільню вас, а ні —

Дон Кіхот обіцяв не доторкатися й до волосинки на одежі Санчо й дати на його власну волю бити себе, коли він сам того захоче. Санчо встав, одійшов далеченько і, прихилившися до дерева, відчув, що хтось торкається його голови, а коли підніс руку, намацав чиїсь ноги в черевиках і панчохах. Він затрусився й перейшов до іншого дерева, але й там трапилося те саме. Тоді Санчо зняв галас і покликав на допомогу Дон Кіхота. Той підійшов і спитав, що з ним трапилось. А Санчо сказав, що всі дерева навкруги повні людських ніг та п’ят. Коли Дон Кіхот помацав їх, то відразу зрозумів, у чім справа, і сказав до Санчо:

— Тобі нема чого лякатися, бо ноги та п’яти, яких ти торкаєшся й не бачиш, то, безумовно, ноги якихось злодіїв та розбійників, повішених на цих деревах. Тут є звичай вішати їх, коли їх спіймають, по двадцять і по тридцять, і це свідчить про те, що ми вже недалеко від Барселони.

Так воно й було, як він гадав. Коли розвиднілося, вони побачили, що на деревах, наче грона винограду, висять тіла розбійників.

Наступив день, і коли мертві не завдали їм страху, то перелякало їх більше як сорок живих розбійників, що враз оточили їх і по-каталонському звеліли не рушати з місця, поки приїде їхній отаман.

Дон Кіхот був пішки, його спис стояв під деревом, Росінант був розгнузданий, і тому, бачачи себе цілком безпорадним, він узяв за краще скласти на грудях руки й схилити голову, зберігаючи себе для кращого випадку.

Розбійники кинулися до Сірого і пограбували все, що було в торбинках та в скриньці. Санчо пощастило, бо червінці герцога й ті, що він узяв із собою з дому, були заховані в поясі, який він носив на голому тілі. А проте ці добрі люди обшукували все так добре і оглядали так старанно, що знайшли б і те, що було у нього заховане, якби на цей час не під’їхав їхній отаман.

То була поважна людина років тридцяти чотирьох на вигляд, ростом трохи вища, ніж звичайна, зі смаглявим обличчям. Він приїхав на міцному коні, в панцері, з чотирма крем’яними пістолетами при боках і, побачивши, як четверо з його зброєносців (так звуть тих, що роблять такі діла) збираються обібрати Санчо, звелів їм не турбувати його. Вони послухались, і цим пояс був урятовний. Коли отаман помітив спис під деревом, щит на землі й Дон Кіхота в панцері, задумливого й смутного, як самий сум, він здивувався, а потім під’їхав до нього і сказав:

— Не сумуйте, чоловіче добрий, ви потрапили до рук не якогось жорстокого Бусіріса [99], але до Роке Гінарта, в душі якого більше лагідності, ніж суворості.

— Не тому я сумую, що потрапив до твоїх рук, хоробрий і на весь світ уславлений Роке Гінарт, — відповів Дон Кіхот. — Я сумую тому, що через мою недбалість твої солдати захопили мене несподівано, а правила мандрівного рицарства зобов’язують мене завжди бути напоготові. Ти повинен знати, о, великий Роке, що я не скорився б так без бою, коли б був на коні, зі щитом та з списом, бо я — Дон Кіхот Ламанчський, той, про славні вчинки якого говорить світ.

Роке Гінарт одразу догадався, що Дон Кіхот більше божевільний, ніж хоробрий. Він кілька разів чув його ім’я, але ніколи не вірив оповіданням про його вчинки і не міг зрозуміти, як такі химери можуть опанувати людський розум. Дуже вдоволений з цієї зустрічі і радий познайомитися зблизька з тим, про кого чував здаля, Роке сказав йому:

— Не досадуйте, доблесний рицарю, і не вважайте за нещастя те, що спіткало вас.

Роке звелів своїм зброєносцям віддати Санчо все, що вони зняли з осла, та повернутися на стоянку, де вони провели ніч, а сам на якийсь час залишив їх. Повернувшися, Роке Гінарт знайшов своїх зброєносців там, де звелів їм чекати, і серед них був Дон Кіхот, який, сидячи на Росінанті, промовляв до них, намагаючись переконати кинути їхнє небезпечне як для душі, так і для тіла життя. Та більшість їх були гасконці, люди брутальні й поганої поведінки, і промова Дон Кіхота не дуже припала їм до серця.

Повернувшись, Роке Гінарт вистроїв своїх людей у ряд і звелів принести всю одіж, усі коштовності, гроші й усе, що вони награбували від часу останньої дільби. Нашвидку оглянувши принесене, він розподілив здобич між товариством так справедливо й розумно, що нічим не порушив і не зламав законів розподілу. Закінчивши це, задовольнивши всіх, Роке сказав Дон Кіхотові:

— Якби я не додержував такої точності, з ними не можна було б жити.

А Санчо відповів на це:

— З того, що я бачив тут, справедливість, виходить, потрібна навіть і серед злодіїв.

Один із зброєносців почув його слова й підніс угору свою аркебузу [100], якою, безперечно, розтрощив би голову Санчо, якби Роке Гінарт не крикнув і не звелів йому спинитися. Санчо перелякався й вирішив не розтуляти рота, доки житиме серед цього люду.

Одійшовши трохи набік, Роке написав листа одному своєму барселонському приятелеві. Він повідомляв, що зараз у нього славетний Дон Кіхот Ламанчський, той мандрівний рицар, про якого стільки говорять. Він написав також, що цей рицар — найдивніша та найутішніша людина в світі, і обіцяв через чотири дні привезти його на міську набережну, цілком озброєного, на Росінанті і з його зброєносцем Санчо на ослі. Про це треба було сповістити його приятелів Ніарросів, щоб ті могли порозважатися; а Кадельяси мусили бути позбавлені такої приємності. Проте це здавалося неможливим, бо безумства та розум Дон Кіхота й дотепи Санчо Панси мали завдати втіхи цілому світові. Цього листа Роке послав з одним зі своїх зброєносців, який, змінивши костюм розбійника на вбрання селянина, прийшов до Барселони й передав його за призначенням.