Сивий Капітан - Владко Владимир Николаевич. Страница 19

— Моїми устами говорять усі ті, кого замучив фалангістський уряд, усі ті, кого фалангісти Фернандеса вигнали з батьківщини, хто страждає зараз по в’язницях та концтаборах. Хай цей голос нагадає всім, що…

І враз стало тихо. Згасли електричні лампи в кабінеті, й водночас увірвався голос у репродукторі. Мертва тиша в суцільній темряві, що навалилася, мов важка ковдра, дратувала і пригнічувала.

— Якого чорта?.. — почав Карло Кабанерос люто. — Якого чорта згасла електрика, хотів би я знайти?..

Знову задзвонив телефон.

— Алло! Так, це я, — почув Хуанес у темряві голос начальника. — Так, слухаю. Ага, ось воно що! Справді, це, мабуть, єдиний спосіб припинити кляту промову злочинця — вимкнути струм з освітлювальної мережі міста… Так, так, нічого не вдієш, я погоджуюсь. Добре, добре… Бувайте!

Знову стало тихо. Але тільки на мить, бо начальник поліції уже заговорив, зриваючись на крик:

— Ви бачите, що доводиться робити через ваше нехлюйство, Хуанес? Єдиний вихід: вимкнути струм у мережі, бо без струму не працюватимуть приймачі. Ви уявляєте собі, що наробили, нездаро? Я й сам не знаю, чому не віддаю наказу кинути вас у табір, щоб ви там зрозуміли ціну собі. Паршиве щеня, ось ви хто! Нікчема!

Він замовк на хвилинку, віддихуючись і гучно сопучи. Мігель Хуанес покірно мовчав. Навіть нічого не бачачи в темряві, він уявляв собі розлючене обличчя начальника.

"Хай лається, хай, — майнуло йому в голові. — Може, тими лайками і обійдеться справа. Головне — не дратувати його більше…"

Детектив добре знав характер свого шефа. І справді, коли Карло Кабанерос по паузі заговорив знову, його голос уже помітно пом’якшав. Принаймні він уже не кричав — і то було добре.

— Ну, гаразд, якщо я одразу не ув’язнив вас, Хуанес, то зроблю ще одну спробу. Може, ви на щось усе ж таки придатні. Будемо говорити відверто. Я не знаю, чи чув каудільйо сьогоднішню зухвалу промову Сивого Капітана… але якщо він її чув, то ви, мабуть, розумієте, що він зараз говорить про нас? І що чекає міністра внутрішніх справ, отож і мене, як начальника поліції? Ну, запевняю вас, що в такому разі насамперед відповідатимете ви, пане особливо уповноважений…

Мігеля Хуанеса пересмикнуло. Так, він добре це розуміє— ще з тієї хвилини, як почув від шефа про своє несподіване призначення… А начальник поліції безжалісно продовжував:

— Ви знаєте мене, Хуанес. Я не ідеаліст якийсь, щоб думати про вашу долю, коли діло йтиме про врятування моєї власної голови. Отже, вам ясно, що у вас є один єдиний вихід — будь-що спіймати або принаймні знищити «Люцифер» разом з його власником. Я не караю вас тільки тому, що ви мені ще потрібні. Потрібні або для того, щоб ви виконали завдання, або для того, щоб ваша голова замінила мою. Тому я допоможу вам усім, що є в моєму розпорядженні…

Мігель Хуанес мовчав пригнічений. Він бачив, що начальник поліції вирішив зробити з свого головного інспектора, чи то особливо уповноваженого, приречену жертву, яка в разі потреби захистить його перед гнівом каудільйо…

— Так, я охоче допоможу вам, — вів далі його шеф. — Сьогодні ж уночі я поставлю на ноги всіх наших агентів, щоб ми негайно мали всі можливі відомості. Адже ми й досі не знаємо, хто він такий, цей Сивий Капітан, і звідки він узявся… Не знаємо, по суті, нічого про людину, яка ховається під таким назвиськом. До речі, ви мусите негайно витягти все, що можливо, з тієї людини, про яку доповідали мені… як його?..

— Педро Дорілья, пане начальник.

— Так, можливо, він щось знає. І — думати, думати, Хуанес! Той «Люцифер» — не шпилька, не голка. Його будувало чимало людей, він, очевидно, має якусь базу… і там також є люди. Значить, ми можемо довідатися спочатку про них, а потім — і через них…

Хуанес поволі опанував себе. Мозок його вже гарячково працював. Справді, «Люцифер» — не голка. Хтось мусить знати про нього… він мусить десь брати пальне, наприклад… ремонтуватися… А, ось вона, щаслива думка!

— Пане начальник, дозвольте доповісти!

— Говоріть, говоріть, Хуанес! Я не ворог вам… мені треба тільки, щоб ви добре зрозуміли серйозність становища.

— Базою «Люцифера», пане начальник, може бути тільки Фонтіверос. Усі дані свідчать про це. Інакше — чого б він з’являвся в районі того лісу так часто? Чого б він ховався там тоді, коли ми оточили його?

— Так, так, Хуанес, продовжуйте. Тут є щось варте уваги.

— Насамперед треба розшукати ту базу. Тоді ми розставимо навколо неї батареї гармат, влаштуємо вовчі ями…

— Фугасні міни треба поставити, Хуанес. Щоб він, як поїде, так одразу і… Що це таке?

Мігель Хуанес прислухався. Почулося, ніби грюкнула віконна рама. В кабінеті було, як і раніше, темно, електрику й досі не ввімкнули. Вітер?.. Ні, сьогодні дуже тиха погода…

Мовчки, зважуючи кожен рух, Хуанес вийняв з кишені електричний ліхтарик, з яким він ніколи не розлучався, і обережно підійшов до вікна. Біля нього він включив ліхтарик, скерувавши його прямо на вікно. Яскраве біле світло залило раму, відбилося від скла. Нікого і нічого, як і слід було чекати. Адже кабінет начальника поліції містився на шостому поверсі!..

За відчиненим вікном було тихо. У цю пізню нічну годину тут не проїжджали вже навіть окремі автомашини, крім поліцейських службових. Зовсім тихо, а втім… Чи причулося це знервованому Хуанесу, чи… наче звідкілясь долинало рівне одноманітне шипіння, от як буває, коли з балона під тиском виходить повітря… і це рівне шипіння немовби віддалялося, зникало… ось його вже зовсім не чути… А може, ніякого шипіння й не було, усе це тільки здалося? То, мабуть, нерви… яке там шипіння, звідки? Причулося, і все… воно щось нагадувало, щось неприємне, дратуюче, незрозуміле… ні, ні, він же стоїть у кабінеті начальника державної поліції, тут не може бути нічого з тих неймовірних загадкових подій…

— Чого ви там затрималися, Хуанес? — гукнув начальник від стола. — Милуєтеся краєвидом?

— Усе гаразд, пане Кабанерос, — відповів детектив, повертаючись. Навіщо повідомляти шефа про свої неясні вагання, показувати своє нервове збудження? Начальство цього не любить.

— Ну й добре. Так про що ми говорили? А, про фугасні міни! Обов’язково, Хуанес! Використати всі засоби! Чим скоріше ми висадимо в повітря цей «Люцифер», тим краще. Мені здається, що…

Раптом у кабінеті спалахнули електричні лампи: станція ввімкнула, нарешті, струм. Обидва співрозмовники на мить заплющили очі, засліплені після суцільного мороку, що панував у кімнаті, яскравим білим світлом. Ще за кілька секунд почав працювати радіоприймач, який так і лишався ввімкненим. З репродуктора полинули звуки якоїсь веселої танцювальної музики.

— Еге, це вже краще, ніж той голос! — підморгнув начальник поліції Хуанесу. — Ну, підіб’ємо підсумки нашої розмови. Я обіцяю, як і сказав вам, допомагати всіма засобами. Завтра ж вранці ми… Стривайте, що це таке? Це ви впустили папірець?

Очі Мігеля Хуанеса поглянули туди, куди був спрямований здивований погляд шефа. Між столом і вікном, до якого він кілька хвилин тому підходив, на підлозі лежав невеличкий білий конверт. На ньому було щось написано.

— Це ви загубили? — запитав Карло Кабанерос.

— Ні, пане начальник… — розгублено відповів детектив.

Він зробив крок, нахилився, підняв конверт — так обережно, наче то була бомба. На конверті широким чітким почерком було написано:

"Начальникові державної поліції".

— Це вам, пане начальник, — розгублено мовив Хуанес, подаючи шефові конверт.

— Мені? Звідки це взялося? Що за чортовиння? — бурмотів Карло Кабанерос, обережно все ж таки беручи загадковий конверт. Він розкрив його і голосно прочитав, дедалі більше багровіючи від люті:

"Пане начальник! Досі я милував тих, хто, не усвідомлюючи небезпеки, намагався напасти на мене. Події на Авеню-дель-Прадо і далі, в лісі Фонтіверос, стверджують це. Ви не зробили висновків з моїх попереджень. Нагадую вам ще раз, що надалі я безжалісно каратиму тих, хто насмілиться шкодити мені. За пролиту кров, за смерть відповідатимете ви. Пам’ятайте це!