Сивий Капітан - Владко Владимир Николаевич. Страница 27

— Мерзотники! Кати! — не стримав обуреного вигуку Ернан Раміро. — Ви мордували жінку, ви мучили її! Та я… — Він знову рвонувся з стільця, і знову дужі руки охоронників спинили його. Краплини поту виступили на лобі інженера.

— Щоправда, — вів далі слідчий, ніби й не чув вигуку Раміро, — це поки що теж не дало наслідків. Але в нас є час… і засоби теж… Так от, Раміро, ви можете вибирати: або скажете нам те, що ми вимагаємо, або ми кінець кінцем дізнаємося про все самі від вашої дружини. Попереджаю вас, ми не спинимося, поки не одержимо потрібних відомостей. А ви, здається, любите вашу дружину…

— І тому не кажи їм нічого, Ернан! Будь мужнім, Ернан, не кажи нічого! Благаю тебе…

Рука одного з фалангістів брутально затулила Хуаніті рот. Люба, рідна Хуаніто, хіба ж усі ті рисунки й записи варті твоїх страждань?.. Навіщо вони мені, коли я бачу, як ті кати мучать тебе, моє життя, моя любов, Хуаніто?!

— Отже, Раміро, я чекаю вашої відповіді, — пролунав сухий і холодний голос слідчого.

Ледве ворушачи пересохлими губами, інженер прошепотів:

— Я згоден… я скажу вам усе… тільки відпустіть її…

— Ернан! Ти не зробиш цього! Ернан!

Хуаніта несподіваним ривком звільнилася з рук фалангістів і кинулася до чоловіка. Але вона була надто слаба. Ступивши крок, вона впала б на підлогу, коли б її знов не підхопили фалангісти. Та вона все ще повторювала:

— Ні… ти не зробиш цього, Ернан… не зробиш!..

Слідчий махнув рукою. Фалангісти вивели Хуаніту з кімнати…

— Я ручуся вам, Раміро, що ми одразу відпустимо вашу дружину, як тільки ви дасте нам потрібні відомості, — сказав слідчий, посуваючи до себе папір. — Я слухаю вас, говоріть!

І тоді Ернан Раміро скорився. Він розповів про все — і про зміст своєї роботи, і про таємне місце в садку біля їх будинку, де він з Хуанітою і Альваресом закопали під магнолією креслення та наукові записи. Як мало все це важило для нього зараз, коли перед очима стояло змучене, схудле обличчя любимої дружини!..

Повернувшись до камери, Ернан Раміро довго сидів на ліжку, обхопивши голову руками. Так, от і закінчилося все, — боротьба за те, щоб не віддати в брудні лапи фалангістів свій винахід, мрію цілого життя і його, і Анхело Альвареса, наслідки багаторічної наполегливої праці… Він скорився, віддав усе, щоб врятувати від катування Хуаніту: хіба ж міг Ернан зробити інакше? Хіба осудить його за це Анхело? О Хуаніта, звідки в неї така твердість, що вона вистояла і жодного слова не сказала фалангістам, які мучили її, та ще й закликала чоловіка не скорятися, — така завжди тиха, лагідна Хуаніта… Зате тепер усе позаду, всьому кінець…

Проте це був не кінець.

Наступного дня Ернана Раміро знов привели на допит. Слідчий вороже глянув на нього з-під насуплених брів і сказав:

— Я бачу, Раміро, що ви й далі вважаєте за можливе водити нас за ніс.

Ернан дивився на нього, нічого не розуміючи. В чому річ? Адже він сказав усе, нічого не приховав.

— Ви насмілилися дати мені брехливі відомості про місце схованки креслень і записів, — продовжував слідчий. — Ми перекопали чи не весь сад і нічого не знайшли.

— Креслення і записи закопані під магнолією, як я і сказав вам, — ствердив Ернан.

— Не брешіть! Там нічого немає. Чи скажете ви, нарешті, де ви їх сховали?

— Клянуся, що вони там. Я сам закопував їх під магнолією! Може, ви в чомусь помилилися, не там шукали…

— Не базікайте нісенітниці, Раміро! Не вам учити нас шукати! В усьому садку не лишилося сантиметра неперекопаної землі. Кажіть, де креслення й записи?

Ернан мовчав. Його пальці були стиснуті до білого. Що він міг сказати? Тепер він розумів: креслень і записів немає під магнолією, де він їх тоді закопав, тому що Хуаніта після його арешту переховала їх. Це було єдине пояснення. Навіщо вона зробила це? Невідомо. Та сказати про це слідчому означало б наразити її на нові муки, нові страшні допити. І Ернан мовчав.

— Отже, не хочете відповідати? — погрозливо зауважив слідчий. — Ну, що ж, ми спитаємо про це вашу дружину, Раміро.

— Ні! Не робіть цього! Я розповім усе. Я напишу все заново, нічого не приховаю! Тільки залиште Хуаніту, залиште!

Проте слідчий байдуже махнув рукою:

— Нам потрібні креслення і записи. Поновлюючи, ви можете щось приховати. А нам потрібно все. Скажете, де ви їх сховали?

Ернан безпорадно схилив голову. Слідчий подзвонив.

— Відведіть його, — сказав він охоронникам. І кинув Ернанові наостанок: — Ви самі винні, Раміро, в тому, що ми змушені далі допитувати вашу дружину. Але ми дізнаємося, про все дізнаємося, запевняю вас!

5. ВІДЧАЙ І ПОРОЖНЕЧА

Про те, що сталося потім, Ернан Раміро довідався лише значно пізніше, в концентраційному таборі, куди його зрештою перевели після року перебування у в’язниці. Слідчий помилився, він ні про що не дізнався!

Дивними, заплутаними шляхами дістаються до відрізаних од світу довічно ув’язнених людей звістки! Кружним шляхом — від одного до другого й третього — мандрують ті звістки, доки не дійдуть до того, хто роками чекає їх, може, і краще було б тій людині зовсім не знати нічого, щоб не розірвалося на шматки її серце, щоб невимовний біль не розкраяв душу…

Слідчий помилився. Хуаніта не сказала нічого навіть під допитом третього ступеня, коли її катували безжалісні фалангістські звірі. Вона не витримала мук, вона померла під час чергового допиту, шепочучи побілілими губами:

— Ернан… Лорхе…

Помер і Анхело Альварес, який ще в слідчій в’язниці захворів на сухоти. Переведений до концентраційного табору, він сконав протягом двох місяців. А маленький Лорхе?..

Після арешту Хуаніти його віддали до дитячого будинку, створеного фалангістською поліцією для належного, з її погляду, виховання дітей державних злочинців і довічно ув’язнених. Це виховання було таким дбайливим, що маленький Лорхе, звиклий до пестощів ніжної матері, зів’яв під муштрою фалангістських опікунів, як тендітна квітка, позбавлена світла й вологи. Його не стало вже через півроку. А втім, чи ж не такою самою була доля й переважної більшості дітей, які потрапляли до тих будинків?..

Світ, колись такий широкий, сповнений мрій, прагнень, сміливих поривань і надій, став тепер для ув’язненого номер 467 517, колишнього інженера Ернана Раміро, порожнім. Був колючий дріт табору, були стіни барака, була безглузда праця в каменоломні, яка притуплювала свідомість. І більше нічого. Порожнеча в душі й серці. Так минали місяці, сірі, одноманітні, так минув рік, півтора. Іноді ув’язнений номер 467 517 мимоволі згадував жорстокі, вкрай безсердечні слова, які промовив слідчий, повідомляючи його про переведення до концентраційного табору:

— Ви вперті, Раміро. Але не менше уперті й ми. Ви відмовилися дати нам потрібні відомості. То ваша справа. Ми могли б покінчити з вами. Але не робимо цього. В концентраційному таборі ви матимете час усе добре обміркувати. Ми не турбуватимемо вас нагадуваннями, ми терплячі. Здоровий глузд підкаже вам зрештою, що немає рації чинити дальший опір. Ми міцніші. Сила в наших руках. Табір і його каменоломні підтвердять вам це. І коли вони допоможуть вам зрозуміти, що краще скоритися, повідомте нас. Ми чекатимемо, хоча б це тяглося й десятки років.

"Краще скоритися", — сказав слідчий… Мабуть, справді, краще було б скоритися, тільки тоді, з самого початку. А тепер — навіщо йому все те, що здавалося колись таким привабливим, важливим, дорогим? Навіщо й саме життя?.. Втрачене все: любима Хуаніта, маленький Лорхе, вірний друг Анхело, зникли без сліду всі наукові записи, всі креслення… Порожнеча, суцільна порожнеча! Чим міг би він заповнити її навіть у тому разі, коли б скорився, пішов на службу кривавим пройдисвітам-фалангістам? Адже тепер йому все байдуже, ніщо не зможе захопити його, запалити, як тоді, раніше… ніщо, крім, можливо, помсти катам. Але для цього треба було б вирватися звідси, з-за колючих дротяних загорож концтабору. Та хіба ж це можливо?..