Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович. Страница 25

– А ти добре рахуєш, Набоко! – радів Непийпиво. – Не гірше, аніж на шаблях валчиш! Мо’, залишишся у курені Мухи писарем? Бо тутешній писар від’їхав через хоробу, а наступника собі не ушикував. Нині безлад тут.

– Ні, не хочу я залишатися поки. Хочу помандрувати цим краєм. Цікаво тут, – сказала Понамка.

– Любиш вандрувати?

– Якби не любила, тут би не опинилася.

– То гайда зі мною.

– Куди?

– На ріку, на тамтешню Заставу. Чи чула про неї? – спитав Непийпиво, а я аж застиг від його слів. Ріка! Там буде шанс втекти! Зголошуйся, Понамко, зголошуйся!

– Ну що ж, поїдемо, подивлюся на ріку, – кивнула моя панна. – А ти, брате Непийпиво, якогось куреня чи сам по собі?

– Я з куреня Сухого. Але коли панич десять років прослужить, то може далі їхати до якого-кольвек куреня, або до башт прикордонних, чи на Заставу, чи до фортець, жеби служити, де забажає.

– А не служити можна? – Понамка дуже не любила дисципліни, хіба що у тренуваннях.

– Не можна. Кожен панич служити має, – сказав Непийпиво. – Бо ж на шаблях наших уся Січ тримаєтси. Без нас тут безлад почнеться.

– А ви не боїтеся, що коли-небудь раби повстануть? – прямо спитала Понамка, мабуть, теж приголомшена сценою страти. – І вчинять різанину.

– Паничі нічого не обовяються.

– Але ж раби ненавидять вас. І земляні, і підвальні.

– Жеби ненавидіти, треба сальце мати. А в рабів, особливо земляних, його нєсть. Щодня важко плужать вони, снєді мають замало. Присно пече їх голод та втома, випалюють думки здурнілі. Через те думають вони, жеби поїсти, а не про те, жеби збродню вчинити. Та й ми зочимо, жеби не стало рабів забагато.

– І скільки це, забагато?

– На кожного панича мусить припадатися навенцей сотня земляних рабів і двадцять підвальних. А також десять слуг.

– Хіба один панич здолає сотню рабів чи десяток слуг?

– Звалчить. У рабів зброї залізної нємть. І розпорошене бидло. Не вєдають, що поводиться у сусідньому сараї, не кажучи вже про іниє курені. А ми ж вєдаємо, бо зв’язок маємо.

– Зв’язок? – здивувалася Понамка.

– Так. Як би інакше я вибадався, що на баштах прикордонних іспоткали паничарку? – Непийпиво посміхнувся. – Негдись треба було слати чауса, жеби дізнатися про щось. Обецне я присно можу дізнатися, що діється у якому-колвеку курені.

– Не знала, що у вас є зв’язок, – кивнула Понамка, а я згадав того хлопця, через якого ми тут і опинилися. Мабуть, його рук справа. – А що це за назва, паничарка? Такі жінки, як я, вже були у вас раніше?

– Були. Колись валчили Січ чужинці, то багато паничів вабоїно було. Тоді жінки наші імали зброю у руки і ставали паничарками.

– Хто намагався вас захопити? – не зрозуміла Понамка.

– Чужинці. З Рабських країв.

– Хіба вони знають про вас?

– Вєдають. Було два нашестя звідти, – розповідав Непийпиво. – Одне – предавно, а інше за тридцять років. Першому Січ вспиралася легко, бо мали ми зброю. Не тільки шаблі, але й мушкети. Валчили і вабоїли ми чужинців, і мали вони цопнутися, аже вбитих своїх зоставили. А ось друга навала важкою була. Прибула орда велика, тирлищем стала біля Застави і почала дощяду Січ нищити. Геть усі курені побурили, дуже багато братів загинуло. Теди жінки імали зброю і валчили веспол з браттями. Валчили і гинули, дещиця їх залишилася, коли Ісус Кривавий почув молитви наші і прибрав чужинців.

– Прибрав?

– Еге ж. Були чужинці і пішли чужинці. Диво сталося. Спочатку заскочили вони Січ з птахами своїми залізними, які з неба вогнем плювалися, і з жалезняками, які з землі вогнем плювалися. Єсще мали чужинці черепахи залізні, єкі не боялися мушкетів наших. У Січі ж було лише мензство та упор. А ще Ісус Кривавий. Яко забрав він чужинців, довго Січ до ладу приходила. Чудовиськ вабоїли, що на Січ посунули, курені уробили, рабів імали. Те, що зочиш зараз, – наслідки багатьох років ладу, що тримається на шаблях наших.

– Але зараз паничарок не з’являється?

– Навіщо, коли ми є? Наші жінки народжують дітей, ті виростають у джур, найкращі з яких стають паничами. Цього достатньо.

– Ви б могли збільшити кількість шабель, якби використовували і жінок, – зауважила Понамка. – Я – жінка, але хіба я б’юся гірше за когось із паничів?

– Ти не жінка, а брат Набока, – строго виправив її Непийпиво. – Не забувай про це.

– Добре.

– Давай завершувати, жеби виїхати по холодочку.

Понамка відпустила мене. Я пішов до виходу з башти, двері виявилися зачиненими. Їх охороняло кілька джур. Випустили мене. На дворі свято вже закінчилося, слуги прибрали столи та розійшлися. Я попрямував до конюшень, перевірив, чи є харч у коней. Потім повернувся до будинку слуг, де мені виділили ліжко. Там влігся і заснув, бо дуже заморився.

Розділ 6

До Поганих земель

Вночі мене розбудили. Якийсь слуга потягнув на вулицю, відвів на одну з башт куреня і залишив там, нагадавши, що я мушу не спати і не відволікатися. На інших баштах теж стояли чергові. Ще було темно і прохолодно. Я став думати про ріку. Там буде шанс втекти. Треба якось поговорити про це з Понамкою. Добре, що вона не погодилася залишатися у цьому курені, бо звідси не втечеш. А на ріці буде шанс. Паничі ж припливали до пристані. То і ми зможемо дістатися пристані і забути про цей жах. Я згадував то скривавлених рабів на стовпах, то рабів з перерізаними горлянками. А ще ті діти з шабельками, які вміють різати горлянку, наче це гра якась. Жорстокі місця.

– Красю, ти тут? – спитав незнайомий голос. Спитав не такою вимовою, як говорили місцеві, а так, як говорили на Великій землі. Що за дива?

– Я тут. А ти хто? – я схопився за кинджал, готовий дати відсіч.

– Я – Сашко, слуга Непийпива.

– Хто з тобою? – злякався я, бо побачив, що з темряви до мене наближаються дві тіні.

– Той, хто змінить тебе, а нам треба їхати. Ходімо.

Дійсно, моє місце у башті зайняв інший слуга, а ми з Сашком пішли сходами у двір.

– Чому я тебе вчора не бачив? – спитав я. – Твоєму пану прислужували якісь місцеві.

– Я виконував його наказ, треба було дещо зробити. Ходімо, зараз візьмемо їжі.

Ми пішли в один з будинків під стіною. Нам відкрив заспаний слуга. Видав нам половину копченого свинячого окосту та дві великі паляниці хліба.

– І яблук, мій пан любить яблука, – сказав Сашко.

– А мій пан – хрін та горіхи, – додав я.

Слуга не наважився суперечити, хоч скривився, бо ліньки йому було все шукати. Ми поклали їжу у два мішки і пішли до конюшні.

– Слухай, а ти розмовляєш не як тутешні, – спитав тихенько я.

– Ти теж, – відповів Сашко.

– Ти з Великої землі?

– Тут її називають Рабськими краями.

– Як ти сюди потрапив?

– Плив до Райгорода. Нас перестріли паничі. Спочатку дивом не вбили, збиралися зробити мене рабом.

– Підвальним?

– Ні, відправили б до Чорних печер, добувати вугілля. Але Непийпиво тоді був на Заставі. Він з’ясував, що я дещо вмію, то узяв слугою.

– До Застави довго їхати?

– А що? – Сашко підозріло подивився на мене.

– Ми ж їдемо на Заставу? Так твій пан увечері казав, – викрутився я.

– Ні, ми їдемо до Поганих земель.

– Для чого?

– Так сказав мій пан.

– А що це за Погані землі?

– Згубний край. Там є чудовиська, то тримай зброю напоготові.

– Ми їдемо самі?

– Мій пан і твій пан. Сідлай коня.

Ми сідлали коней, потім своїх мулів. Бачив, як відчинилася хвіртка у воротах, у неї заходили невеличкі загони джур. По чотири-п’ять підлітків з короткими списами і при шаблях.

– Звідки це вони повертаються? – спитав я.

– З нічних виходів. Вночі джури слідкують, щоб раби не виходили з сараїв. Якщо зустрінуть раба поза сараями, то вб’ють. А ще шукали втікачів. Мабуть, не знайшли. Ходімо, наберемо води. – Сашко дав мені кілька шкіряних баклаг.

– Хіба води по дорозі не буде?

– Там погана вода, краще її не пити.

Ми пішли до колодязя у дворі. Дуже глибокого. Дістали цеберко води, налили баклаги. Потім повантажили на своїх мулів. Сашко привів ще одного мула. На нього причепили якісь мішки.