Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович. Страница 34

Військо зірвалося з місця, але порядок підтримувався, загони не змішувалися. Непийпиво наказав розвернутися широкою дугою. Ми вискочили на невеличкий пагорб і побачили попереду валку: кілька сотень диких гнали табун коней, а також тягли якісь вантажі у плетених мішках. Коли помітили нас, то покидали все, вишикувалися і атакували. Це було божевілля, бо нас було значно більше, але жоден з диких і не подумав втекти. З криками вони бігли на нас. Непийпиво наказав починати бій джурам. Ті помчали назустріч диким і кидали невеличкі списи. Вбити таким списом диких було важко, але списи завдавали болючих поранень. Дикі продовжували бігти вперед, вони розуміли, що їм не вдасться врятуватися, вони хотіли вбити хоч когось з ворогів, але джури кидали списи, крутилися верхи навколо і не підпускали диких до себе. Ті один за одним падали, вкриті списами, наче їжаки. Джури накочували хвиля за хвилею, списи летіли хмара за хмарою, останніх диких легко вбили паничі.

– Чому диких не беруть у полон? – спитав я Сашка.

– Бо вони не здаються.

– Можна було б спробувати-таки схопити їх. Вони сильні, їх можна ставити до роботи.

– Вони швидко вмирають у неволі. Їх намагалися використовувати у шахтах, але вони не витримували і кількох днів. А на полях їх не можна використовувати, бо вони одразу повстають. Занадто дикі для неволі, тільки вбивати.

Непийпиво відправив загін по стежині, якою прямував караван. Слуги ловили коней, паничі дивилися мішки, покинуті дикими. В них були шматки заліза, яке вони викрали з плавилень біля Чорних печер. А ще у кількох мішках голови вбитих паничів. З загону куреня Нетудихати. Чубаті, скривавлені, почасти розтрощені голови. Непийпиво підхопив ті мішки і показав товаришам. Ті аж застогнали від люті. В бійці ярість важлива, і Непийпиво дуже вміло ту ярість розпалював.

– Вабой диких! – закричав він.

– Вабой! – відповіли паничі.

Деякі хотіли прямо зараз атакувати пагорби, однак Непийпиво заборонив. Аж тут примчав гонець з загону, що поїхав по стежині. Виявилося, що далі було велике стійбище диких. Непийпиво відправив туди сотню паничів і кілька сотень слуг.

– Диких вабоїти, жінок та дітей у ясир брати. І потворити там все, жеби дикі бачили дим і вогонь! – крикнув Непийпиво.

Помчав загін, а ми чекали у степу. Було спекотно, слуги прикривалися від сонця щитами, а паничі та джури терпіли. Воду пили потроху, бо наказано було воду берегти.

– А чого тут трава ціла? – спитав у Сашка. – Перед пагорбами трава вибита або скошена, а тут он посохла цілою?

– Бо тут табуни не випасають. Дуже вже часто дикі нападали останнім часом. Тому і ціла трава, – сказав Сашко.

– А навіщо диким були голови паничів?

– Мабуть, щоб духів своїх кривавих умилостивити.

Ми стояли далі, до нас постійно підлітали маленькі загони джур, що були і за розвідників, і за гінців. Сповіщали, що дикі з пагорбів не показуються. Потім позаду нас з’явився великий стовп диму. Невдовзі повернувся загін, посланий до стійбища диких. Побачив, що везли кількох вбитих паничів, то просто так дикі не здалися. Але чоловіків там було небагато, їх вбили, частину жінок та дітей теж. Інших схопили і зв’язали, тепер гнали табуном.

– Погамуйтеся! – закричав Непийпиво, коли побачив, як паничі готові були перебити всіх полонених диких. – Продковати десяток баб!

Вивели їх. Вони були такі ж кремезні, як і чоловіки, ну хіба трохи нижчі. Якісь грубі обличчя, патли, дикунський одяг зі шкір. Баби кричали, вили, намагалися вкусити слуг. Ті у відповідь лупцювали жінок диких.

Непийпиво відправив десяток джур до загону, який залишився за пагорбами, а сам наказав поставити баб диких так, щоб їх було видно з пагорбів. За кожною з полонених став панич. Жінок поставили на коліна.

– Ну що, дикуни! Хотіли ви брані? Ось вам брань! Вабоїти їх! – махнув рукою Непийпиво, і паничі вмілими ударами знесли голови жінкам диких.

І тут з пагорбів пролунав страшенний крик люті. Паничі у відповідь наштрикнули відрубані голови на списи і почали ними дражнити диких. Потім ще вбили десяток дітей диких, підлітків, які вже були міцніші за мене і верещали з ненависті до нас. Їм теж голови відтяли і на списи посадили. Знову заволали пагорби. А потім дикі почали виходити з лісу. Чорною хмарою, вони верещали, розпалені ненавистю.

– До бою! – наказав Непийпиво.

Дикі все виходили, виходили і виходили. Десятки, сотні, багато сотень, тисячі.

– Скільки ж їх! – розгублено прошепотів Сашко. Всі інші слуги теж були перелякані.

– Минулого разу мній єх було! – прошепотів один старий слуга, що стояв поруч. – Ми тоді вабоїли три сотні і ще кілька гонзнуло.

Він говорив тихо, щоб не почули паничі, але всі бачили, що з лісу вийшло вже кілька тисяч диких і це ще були не всі. Кремезні, розлючені, вони струшували своїми важкими списами і крутили палицями, кричали щось. Не просто ричали, а якісь слова на своїй мові.

– Треба відступити! Їх забагато! – прошепотів Сашко.

– Паничі не відступлять, – відповів я. Він кивнув. Паничі не відступлять, он вони роздраконювали один одного криками, нагадуваннями про вбитих товаришів. Вони хотіли битися і будуть битися. Я подивився, де Понамка, і побачив стривожене обличчя Непийпива, який, мабуть, не чекав такої сили ворогів. Відправив кількох джур до степу. Мабуть, кликати на допомогу загін, що залишився там. Але поки він прийде, буде вже запізно. А онде Понамка серед паничів. Вона кричала щось, вихопивши шаблю. Вона хотіла битися, вона була така завзята! Але зараз сміливість забила їй баки. Ці дикі занадто сильні і численні. Ми могли вбити багатьох з них, але й самі мали загинути. Я знав, що Понамка не відступить і не спробує втекти, вона не з таких, вона буде битися до останнього. Я мусив якось врятувати її. І її, і себе!

Зістрибнув з мула.

– Ти куди? – здивувався Сашко, й інші слуги озирнулися. Якби я побіг назад, вони б подумали, що я злякався, і вбили б мене. Але я побіг вперед, до паничів. Прослизнув між кіньми джур, потім пробирався серед паничів.

– Я несу своєму паничу, несу своєму паничу! – шепотів я. Паничі були збуджені, вони лаяли диких, обіцяли помститися за загиблих товаришів, на мене не звертали уваги. Ось я вже був біля коня Понамки, зробив вигляд, наче поправляю ремінці сідла.

– Красю, чого тобі? – спитала вона, здивована і роздратована, що я відволікаю її від бійки.

– Суха трава, багато трави! Вітер у бік диких, підпалити траву! Вогонь піде на них, а за вогнем вдаримо ми! – зашепотів я. – Вогонь, підпалити траву!

Понамка здивовано подивилася на мене.

– Навіщо, ми і так їх знищимо! – сказала вона.

– Їх забагато. Скажи Непийпиву, вогонь! Благаю! – я відчував, що на мене дивляться, залишив Понамку і побіг до слуг. Мене лупцювали канчуками розпалені передчуттям битви джури.

– Ти чого туди бігав? – гнівно спитав Сашко.

– У мого пана було погано закріплене сідло! Могло підвести у битві! Я поправив! – збрехав, а сам побачив, як Понамка під’їхала до Непийпива і щось нерішуче сказала. Він слухав її, а потім посміхнувся! Він кивнув і почав наказувати. Невдовзі до нього під’їхали кілька десятків джур. Вони тримали у руках смолоскипи, зроблені з одягу диких і їх списів. Непийпиво показував, де треба запалити траву. Джури мовчки слухали. Дикі сунули на нас, не припиняли верещати. Вони вже повністю вийшли з лісу, тепер хутко наближалися до нас, розлючені і величезні. Непийпиво особисто підпалював смолоскипи, здається, у нього була звичайна запальничка! Джури з палаючими смолоскипами вишикувалися. Непийпиво махнув рукою, джури опустили смолоскипи у траву і рушили уздовж нашого війська. Суха трава легко зайнялася, а вітер почав гнати вогонь у бік диких. Ті зупинилися, не розуміли, що відбувається, верещали ще більше.

– До бою! – наказав Непийпиво.

І всі почали шикуватися. Джури зі жмутками коротких списів по флангах, а в центрі паничі, за ними слуги. Непийпиво наказав джурам наблизитися до диких і кидати в них списи, але у близький бій не вступати. Коли списи закінчаться, то відійти вбік.