Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович. Страница 47

– В нас вже є сотня бидла. Додамо сих і сьогодні ординуємо до Чорних печер, – сказав Заброда Непийпиву.

– Перевірте, чи немає серед них майстрів, – попросив той.

– Перевіримо, – кивнув Заброда. – Ну що, подивимося, що за рабині?

Вони поїхали верхи до дівчат, що збилися докупи, стояли зі зв’язаними руками і тремтіли від жаху.

– Оця преслічна. – Заброда вказав на білявку у шортах та футболці. – Уймуєш її?

Непийпиво під’їхав ближче, узяв дівчину рукою за підборіддя, придивився. Вона, паралізована жахом, не пручалася, тремтіла.

– Ага, барзо файна. Уймую, – кивнув Непийпиво.

– До Застави їх! – наказав Заброда.

Туристів, тепер вже рабів, забирали. Слуги повантажили наплічники та байдарки на вози, які приїхали з Застави. Все прибрали, не залишивши жодних слідів. Тіло вбитого теж прибрали, кров засипали піском.

Ми повернулися до Застави. Там нових рабів допитували, чи вміють вони щось робити. Хтось з рабів був бухгалтером, хтось – торговим агентом, ще кілька програмістів, один інженер. Але паничів це не цікавило. Всіх залишили у колодках.

– А хто їм потрібен? – спитав у зблідлого Сашка.

– Ковалі, кожум’яки, бондарі, – прошепотів той.

– Тебе так само схопили?

– Так, тільки у нас вбили одразу чотирьох, – він аж затремтів, мабуть, згадав, як все було.

Тим часом з підвалів вигнали ще рабів. Судячи з одягу, таких самих туристів, тільки дуже брудних і схудлих. На них одягли дерев’яні колодки і відправили з невеликим загоном охорони.

– До Чорних печер не менше двох днів верхи, а пішки чотири дні, не менше! – порахував я.

– Багато хто не дійде, – скривився Сашко. – А хто дійде, сконає там, під землею, за кілька місяців.

Дівчат та жінок до печер не погнали. Їх розібрали собі паничі. Повели до башти, звідки невдовзі почулися крики і удари. Потім тільки стогони і плач. Я подивився на Понамку, в неї був розгублений вигляд. Покликала мене, я підбіг.

– Принеси щось поїсти, – наказала вона. Мабуть, нервувала, від нервів у неї завжди був хороший апетит.

Я побіг на місцеву кухню. Там мені дали добрячий шматок хліба та кілька копчених свинячих вух. Відніс Понамці. Вона всілася їсти. Ми з Сашком поралися біля диченят. Трупи вже досить сильно смерділи. Віднесли їх трохи далі, обклали соломою. Живим дали сушеної риби. На Заставі було багато риби, ріка ж поруч. Дивився, як слуги вивалюють речі з наплічників туристів. Кілька паничів роздивлялися здобич. Дещо відклали, але більшу частину наказали спалити. Одяг, спальники, каремати та намети – все у вогонь.

– Чому вони не узяли собі? – здивувався я.

– Вони не хочуть звикати до чужих речей, щоб не залежати, – пояснив Сашко, який вже трохи заспокоївся.

Ми погодували диченят, почистили у клітках, сіли пообідати самі. Коли раптом у небі почувся гуркіт. Гелікоптер. Він наближався, невдовзі завис у повітрі. Я трохи знався на гвинтокрилах: це був «Bell-206». Він висів над Заставою, з нього визирнув один з пасажирів. Заброда, що вже сидів на коні, махнув рукою у бік брами. Гелікоптер рушив за стіни і там почав сідати.

– Візьміть одного дикого! У клітці! – наказав Непийпиво.

Ми з Сашком схопили одну з кліток. Вибрали наймолодше диченя. Інші заверещали, намагалися нам завадити. Той, що у клітці, теж бісився, намірявся вкусити. Але ми просунули через клітку два списи і підняли її, наче ноші. Диченя до нас дотягнутися не могло. Ми побігли з кліткою за паничами, які поскакали з Застави. Клітка була важка, диченя аж казилося, стрибало і верещало, я швидко заморився, добре, хоч гелікоптер сів неподалік. Поки ми прибігли, з нього вийшли двоє чоловіків у віці, при метеликах. З ними був перекладач. Гості перелякано дивилися на паничів, їх шаблі та оселедці. Пілот не глушив двигун, гвинт крутився, примушуючи гостей нахилятися. Далеко від гелікоптера вони не відходили. До них наблизилися Заброда з Непийпивом. Здається, щось запитали, обидва гостя кивнули, перекладач щось сказав. Непийпиво махнув нам. Ми потягли клітку з диченям, яке забилося у куток клітки і тільки дзявулило, приголомшене шумом двигуна. Коли ми наблизилися, Непийпиво зірвав з клітки рядно, диченя заверещало, а обидва гостя аж підстрибнули на місці. Почали уважно роздивлятися істоту. Потім показали, що треба його узяти з клітки. Непийпиво крикнув нам, щоб ми це зробили. А як його візьмеш, цю звірину? Тим більше, коли воно ж набралося сил у дорозі. Але Непийпиво страшніший за диченя.

– Відволікай! – крикнув мені Сашко. Я почав дражнити істоту, двигун гуркотів, диченя гарчало на мене, не помітило, що позаду Сашко відкрив клітку і схопив за шию, потягнув до себе. Диченя вивернулося, боляче вкусило Сашка, ледь не вирвалося, але я схопив його за лапу, удвох ледь вгамували. Тримали, і я дивувався, яким же сильним було диченя! Та коли воно виросте, з ним голіруч не справляться і кілька паничів!

Ми тримали диченя, у Сашка на руці виступила кров, але він не звертав уваги. Гості перелякано підступили до нас, почали роздивлятися та мацати чудовисько. Дуже обережно, а потім все сміливіше, потім вже втратили будь-яку обережність, щось збуджено кричали один одному. Англійською. Перебували у дикому захваті, здається, були вкрай задоволені побаченим. Щось сказали перекладачеві. Той закричав:

– Скільки їх у вас?

– Ще троє живцем і двоє мерцем! – крикнув Непийпиво.

Перекладач сказав гостям, ті аж у долоні заплескали.

– Вони візьмуть усіх! – перекрикував шум двигун перекладач.

– Пінязі спочатку! – у Непийпива був такий голос, що легко перекрикував двигун.

– Покажіть, будь ласка, товар, – перекладач показував на гостей, мовляв, це їх вимога, а не його. Він дуже боявся паничів. Розумів, що це небезпечні люди.

– Везіть сюди! І трупи ровно теж! – наказав Непийпиво.

Ми з Сашком вкинули диченя у клітку і побігли до Застави за іншими. Невдовзі приїхали на возі з клітками. Гості подивилися і задоволено кивнули. Показали, що треба повантажити у гелікоптер.

– Пінязі! – нагадав Непийпиво.

Гості зрозуміли і без перекладача. Один з них витягнув з гелікоптера валізу, а інший закохано дивився на клітки з диченятами.

– Набоко! – крикнув Непийпиво, якому віддали валізу. Відчинив її, а там пачки з доларами. Понамка підійшла, перевірила кілька пачок, щоб там не було замість купюр різаного паперу. Потім розірвала папір однієї з пачок, дістала купюру, потерла пальцями, подивилася на світло, зігнула навпіл, провела ще якісь впевнені маніпуляції. Нарешті кивнула, що все добре, і Непийпиво наказав вантажити клітки до гелікоптера. Ми з Сашком почали тягати диченят. У мене виникла божевільна ідея відштовхнути Сашка, приставити до шиї пілота кинджал і примусити летіти звідси геть. Дуже ризиковано, все могло піти не за планом. Але головне, я не міг покинути мою добру панну Понамку. Підставити її, зрадити. Ні, ніколи.

Ми затягли останню клітку з диченятами. Потім ще тіла мертвих, від них смерділо, але гостей це анітрохи не засмутило, вони були такі задоволені, наче нюхали найкращі парфуми. Ми вистрибнули, вони залізли, зачинили дверці, і гелікоптер миттєво почав набирати висоту. Видно було, що пілоту дуже вже було тут неприємно, то волів швидше забратися звідси. Гелікоптер швидко віддалявся до річки, а потім полетів над нею. Невдовзі його вже не було чутно. Засміявся Непийпиво.

– Ну, браття, тепер нам можна кілька років не торгувати з чужинцями, – сказав Непийпиво. – Ось тепер можна і відсвяткувати перемогу над дикими.

– До столу! – закричав Заброда.

Паничі повернулися до Застави, там вже слуги метушилися, готували ще страви, наливали кухлі пива. Нас з Сашком паничі відпустили, їм підносили питво та їжу місцеві. Я допоміг Сашку обробити рану від укусу диченяти. Нам принесли миски з їжею для слуг, навіть трохи пива перепало. Сиділи на порожньому возі, в якому ще залишився запах дітей диких.

– Як думаєш, долари справжні? – спитав Сашко.

– Мій пан на них знається, то справжні.