Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович. Страница 57

Боявся, що раби знову нападуть на мене, то збирався не спати всю ніч. Але дуже заморився і майже одразу заснув. Піклуватися про безпеку не було сил. Прокинувся вже вранці від стусанів слуг. Нас погнали далі. Тепер разом з нами поїхав загін вершників. Троє паничів і одинадцятеро джур. У шоломах та обладунках, з шаблями, списами та щитами. Здається, вони охороняли нас від когось. Ріка залишилася праворуч, ми бігли від неї. Спочатку голим степом, потім з’явилися острівці лісу. З одного в нас полетіли стріли, вискочило кілька десятків одноногів, які колись напали на нас з Понамкою. Знову атакували, стрибали на нас з дикими криками і стріляли з луків. Раби одразу попадали на землю, слуги вихопили кинджали, а паничі та джури прикрилися щитами, вишикувалися клином і помчали вперед. Одноноги верещали і дуже швидко стріляли, вихоплюючи стріли з-за плеча. Одного з джур було вбито, ще у двох впали поранені коні, але інші домчалися до чудовиськ, які у ближньому бої були геть безпорадні. Удари списами та шаблями збивали одноногів на землю, ті з чудовиськ, хто вцілів, кинулися тікати, намагалися огризатися стрілами, поранили панича та джуру і ще двох коней, після чого остаточно зникли у кущах, залишивши трупи вбитих товаришів напризволяще. Джури відрізали у трупів носи та вуха, зламали всі луки зі стрілами. Одноноги у цей час кричали з кущів, але висунутися не наважувалися.

Ми ж вирушили далі. Вже десь по обіді побачили на дорозі ворота. Просто посеред поля досить великі ворота, ціла брама. Біля неї стояли на задніх лапах ведмеді в червоних одностроях і з сокирами. Дебелі такі, на голову вищі навіть від паничів, що там казати вже про мене чи рабів. Побачивши нас, ведмеді почали ричати і погрозливо розмахувати зброєю. Загін паничів та джур, що нас охороняв, зупинився, слуги ж погнали рабів далі. Паничі почекали, поки ми доїдемо до воріт, а потім поїхали назад, до Січі. Ведмеді пропустили нас, забравши кинджали у слуг. Канчуки залишили.

Слуги погнали нас швидше, мабуть, щоб не залишити сил на спротив. Бігти доводилося на високий пагорб, і це було дуже важке завдання, бо сил вже не залишилося. Не знаю, як вибіг нагору, стало чутно гомін, який буває на велелюдному базарі, але в мене сил не було дивитися, я ледь совгав ногами. Бачив тільки ярмо і ноги раба, що був попереду. Біг, біг, біг, треба було добігти, бо це ж смішно, стільки витримати і впасти зараз.

Коли слуги зупинили коней, то всі раби і я разом з ними попадали на землю. Хекали, хапали ротами повітря. Мені паморочилося.

– Пане, ясир пригнали! – доповів комусь старший.

– А чому жаден панич не приїхав? – по голосу я одразу впізнав панича, ніхто так більше розмовляти не міг.

– Не можу знати. Мені розсказ був їхати так. Ось цидулка.

Панич почав щось бурмотіти, мабуть, читав цидулку.

– Що це там за борня була? – спитав невдоволено панич.

– З чужинцями.

– З тими, що на залізних птахах, з мушкетами?

– Ні, ті навою припливли. Борня кривава була, багато паничів і джур загинуло, але Заставу чужинці не імали і всі вабоєні були.

– То багато нашого брата загинуло?

– Багато, – старший аж зітхнув.

– Ох ти ж, Господи. То дикі, то ця напасть. Ну нічого, Січ все витримає, бо вічна вона, і з нами Ісус Кривавий, – панич чутно вдарив себе ребром долоні по лобу, перехрестився. – Так, що ви тут привезли?

Ходив панич між ярмами, роздивлявся.

– Якісь задохлики, що я за них вторгую. О, а се хто?

Мене боляче вдарила нога у чоботі. Я застогнав, але ані підніматися, ані дивитися, що відбувається, сил не було.

– Це слуга абшитований.

– Та зочив я, що не раб. А що він тут робить?

– Розсказ був продати. Нижлі чорним чаклунам.

– Хто розказав?

– Пан Сокіл.

– Дивно се. Коли слуга завинив, його страчують, якщо ні, тримають при службі. А тут продавати пригнали…

– Що мені розсказано було, те я і передав, – сумирно пояснив старший.

– Овшем. Але все одно дивно якось. Ти курінний слуга чи комусь служив? – панич ще раз вдарив мене носаком.

Я хотів відповісти, та тільки захрипів, бо горло так пересохло, що язик до піднебіння приклеївся.

– Чому він хрипить? Німий, чи що? – спитав панич.

– Води хоче. Зараз, – старший полив мені в рот трохи води з бурдюка. Я ковтнув жадібно, трохи промочив горлянку.

– Я пана Набоки слуга, – зміг прохрипіти.

– Набоки? Того самого? – здивувався панич. – Який звитяжив у борні з дикими?

– Того самого, – кивнув я.

– А де ж твій пан зараз?

– У башті самотності. Чекає, коли прийде до тями пан Непийпиво і розповість все, як було.

Я відповідав, а панич на мене дивився уважно.

– Відв’яжіть його, залиште тут, а рабів на продаж, – наказав нарешті.

Мені розв’язали руки, зняли ярмо. Я вже було зрадів, коли панич наказав одягти на мене ошийник. Важкий, залізний, з довгим ланцюгом, припнутим до залізного кілка, вбитого в землю.

– Лежи і аже не посягни згонзити, бо за це тут карають страшно.

– Слухаюсь, – поспіхом прохрипів я.

– Напрод! – крикнув панич і поїхав разом зі слугами та рабами.

Я лежав на землі і сил не мав підвестися. Ноги тремтіли, слабкість по всьому тілу, серце аж заходилося. Пролежав досить довго, почали пекти ноги.

– Які люди! Оце так зустріч! – несподівано почув я знайомий голос, який пізнав одразу. Відкрив очі і побачив його! Того клятого Бар-Кончалабу, через якого ми з Понамкою опинилися на Січі! І от лежав я труп трупом, наче оклунок з дертю, а як побачив цього негідника, то одразу підхопився і з кулаками кинувся на нього. Хотів збити його з ніг і душити, гризти, бити за всі ті біди, які довелося тут пережити. – Спокійно, доходяго!

Я був виснажений дводенним бігом, то Бар-Кончалаба легко ухилився від моїх кулаків, вдарив ногою в живіт, потім звалив мене на землю долілиць, натиснув коліном в хребет, та так, що не міг я і сіпнутися.

– Лежи! Диви, який забіяка!

– Падло, я тебе урию, я тобі голову скручу, горлянку перегризу! Тобі не жити, не жити! – стогнав я, а Бар-Кончалаба все міцніше натискував своїм коліном. Здавалося, що хребет ось-ось зламається. – Припини! Припини! – заблагав я.

– А ти зайвого не свисти! – повчально сказав Бар-Кончалаба, та коліна не прибрав.

– Не буду, не буду!

– Ось так краще, – тиснути він припинив, але коліно не прибрав. – О, та ти, дивлюся, кар’єру зробив! У слуги вибився! Як це тобі вдалося? Я думав, що ти десь у Чорних печерах доходиш.

У відповідь я тільки стогнав, бо було дуже боляче. Нарешті Бар-Кончалаба вирішив, що урок може бути закінчено, і коліно прибрав.

– Ну, так що за диво тебе врятувало? – поцікавився він.

– Та диво. А ти чого ж не в Райгороді, чи куди ти там потрапити хотів? – спитав я, коли трохи відійшов від болі у хребті.

– Красю, тебе ж Красею звати? Так от, Красю, Райгород виявився складнішою справою, аніж я вважав. Хотів же на шарка туди потрапити, а виявилося, що дзуськи.

– А чого ж фіг, коли зовсім поруч були? Ми ж його бачили! – здивувався я. Хотів розмовами відволікти Бар-Кончалабу, а потім напасти і бити, аж поки дихатиме. Дуже вже я його ненавидів.

– Бачили, та тільки що саме? Не Райгород то був, а марево. Приземлився я добре, стропи перерізав і побіг до міста. Ось же він, омріяний Райгород, переді мною був. Добіг, а там ніякого Райгорода, кущі та болото. Марево звичайне. На яке ось таких дурників, як я, ловлять. Схопили мене і доправили сюди, на Торжище. Ось так. А ви чого ж не полетіли назад? – поцікавився Бар-Кончалаба.

– Та полетіли. Тільки дракон на нас напав. Пілота вбив, літак пошкодив, пальне стало витікати. Добре, що я на комп’ютерах багацько налітав, второпав, що і як, зміг дотягнули до кінця лісу. Сяк-так сіли у полі. Літак ущент, але ми більше-менш цілі. Коли паничі наскочили.

– Шефиню твою, мабуть, одразу в рабині? Гарна ж баба, білявка.

– Ні, Понамка в паничі вибилася.

– Та не бреши! Не може такого бути! – Бар-Кончалаба всадив мене на землю, зазирнув в очі.