Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча - Бриних Михайло. Страница 2

Йоганн тщєтно намагався уловити смисл бісовського белькотіння, а тому перейшов у контрнаступ.

- Як бачимо, нема конракта, він нечаяно згорів. А нема угоди - то й нема ігри.

З-під масівних плит підлоги знову почулося те ж таки мерзенне гиготіння, в якому можна було розчути котячі нотки.

Тим часом стіни храму завібрірували від якихось мощних поштовхів. Зола в каміні вспихнула і закружилась, і вже за мить кіпа списаного паперу, як будто й не була в огні, знов оказалась на столі.

- Ми будемо іграть, - упевнено прохрюкав злобний дємон, наступивши під столом монаху на ногу. - І прямо щаз. Уже і шахмати, як чуєш, на подході.

Двері в кімнату прочинились, і ошелешений Йоганн побачив, шо в храмі вирує якесь стрьомне двіженіє.

- О, Боже… - видихнув він, побачивши, як між колонами, задівая бівнями прадавній камінь, питаєцця пролізти слон.

- Скажи, чудесно? Ето живі шахмати, дружок.

Тим часом Йоганн помітив, як вся підлога храму покрилась клєтками. Одні із них остались білими, а інші на глазах покривались кіпящою смолою. На шахівниці вже почали появляцця перші фігури - на шостій горизонталі вишикувались суєтліві дємони. Каждий із них хіщно розмахував чимось похожим на граблі. Костлява баришня з косою на плечі без зайвого шухєра розмістилась на клєтці “де8”. За білих поки вийшли тіки восьмеро слігка поддатих храмовників і два архієпіскопа із посохами у покручених артрітом пальцях.

- Ітак, я пропоную каждому із нас ступить на свою клєтку. І хай ця партія не буде вершиною іскуства, но рубка - я вже чуствую - буде атлічна.

Востаннє глянувши на саван Йоганнового лиця, повелитель мразі отправився на восьму горизонталь, состроївши гримасу повної покори перед злючою мігєрою в ролі фірзя.

- Да, кстаті, забув сказать! - сатірічно провіжжав діавол. - Твій Джізаз дуже некстаті полетів на Луну. А це значить, шо ждать тобі подмоги нема від кого.

Глава 1. Нога судьби

Пильний мячик сонця уже достаточно потрудився, нагрівши окіан до тимператури, када вся риба від сказу начинає кидацця на рибаків, - вечір мєдлінно тянув ковдру на себе, п’яні голоса і гітарні перебори струїлись з каждої другої підворітні, а дето в садах оттачували злобу малярійні комарі. Куба в усі часи славилась етіми насікомими, як і піщаними блохами - нівзрачними, але напрочуд дошкульними потворами, яких Господь створив ексклюзивно для нащадків еспанських колонізаторів, котрі кадато витруїли звідси кілька атлічних індіанських племен, завізши натомість дофігіща негрів.

Поки значна часть народу товклась на безкінечній набережній, наповнюючи легені гарячим воздухом, а голови - сладкіми хвилями чисто кліматичного бізумія, на задрипанках бульвара Прадо, побіля одного із тих добротних домів у староеспанському стилі, до яких і нині водять туристів, ігрався мальчік. Він тікишо вдоволь покатався на трьохкольосному вілісапєді, потім рішив передохнуть, і при помощі картонної коробки з-під сігар поймав птічку, після чого слєгка подружився з нею - і відпустив. Птічка спершу довго не хотіла нікуда летіть - новий хазяїн припав їй, відімо, до душі. Но мальчік разумно пощитав, шо птіцам положено літати в небі, а не плентатись фостиком за людьми, тож він пошпурив її у найближчі кусти, де ця гагара ловко спряталась. Мальчік вовсі не був переконаний, шо поймав імінно гагару, но позавчора мама читала йому сказку, де упоминалися якіто гагари, й це слово зацепилося за серце малінького Хосе Рауля, як жувачка за підошву.

Оцінивши погодні умови і підвішеність сонця в дальокій лазурі, мальчік рішив, шо можна ще трохи погулять - мама навірняка ще не вернулась додому. Хосе схилився, шоб зав’язать шнурок на своїх нових ботінках. Йому подарили ці класні й по-настоящому взрослі черевики всього лише два тижні тому, на день народження. Батько, воєнний капітан Хосе Маріа, так і сказав: “Тобі вже стукнуло шість год. Тепер ти настоящий мужик. Носи цю взрослу обув - і помни про цей день”. Впрочім, носить ці ботінки йому не дуже й разрішали. Мама наполягала, шо не нада виходити в них на гулицю просто так, - для глупих ігор існує всяке інше дрантя. А вот неділя - саме той день, када єзть повод похизувацця новим взуттям рибьонка по путі до собору Непорочного Зачатія.

Малінький Хосе прекрасно розумів усі ці нєлєпі тонкості - він був непомірковано башковитим. Гораздо пожже, када Хосе Рауль став гєнієм, звіздою та куміром молоді, його мама сказала в інтерв’ю газєті “Вашингтон Пост”: “Я всігда знала, шо з нього виросте спортсмен ілі діпломат, хотя і не могла собі прецтавить, шо вийде, як у рикламі: два в одному”. Отже, він вже у дєцтві хитрував: када батьків не було дома, він любив пощиголять у нових туфлях, - ця страсть до шику в ньому з годами розвинулась теж нехіло.

Зі шнурками у нього не получалось так гладко, як з поімкою птічки. Вони казались мальчіку занадто грубими і негнучкими, а відповідні отвори - слішком тісними. Возможно, шо так воно і було насправді. Зашнурувавши половину кожаних дирок, мальчік вдруг помітив прямо перед своїм носом, в якихто двух шагах, пару інших черевиків, шо не йшли ні в яке сравнєніє з його обновочкою. Це були не просто модні, нові, блискучі й щегольські туфлі, яких у Гавані ніхто й нікада не бачив. Ця обув була божественна - ось як подумав малінький Хосе Рауль, не справившись із звуком “аххх”, шо вспоров йому дихатільну систему щирим подивом. Туфлі, правда, були не самі по собі, шоб ними милуватись і тянути руки, глотая слину й озираючись по сторонах (та й мальчік - син офіцера - ніколи б не скотився до таких мислішок); в цих туфлях були ноги гаспадіна, шо возвишався над Раульом, як калакольня. Мєдлінно переповзаючи восхіщонним поглядом од туфель уверх, чотко по віртікалі, мальчік не переставав дивуватись, дажи навпаки, - його охватував дедалі більший восторг і трєпєт. З одного боку, малиша легко понять. Дажи його батько у парадній формі, свіркая иксильбантами і усіма трьома медалями, не був настільки величавим.

- Здрастуй, Рауль! - привітався незнайомий дядя, елєгантно вклонившись і махнувши шляпою у мальчика перед носом.

Рибьонок зацікавлено роздивлявся цю імпозатну фігуру, яка закрила собою сонце і чазть красівої тучки у формі лашадки, котора вроді обволакувала голову привітного іностранца. Про те, шо цей дядя - не місцевий, Рауль догадався зразу. По-перше, всіх мєсних він знав. А про тих, кого не знав, - міг легко угадать. Всьо жи Гавана на початку двадцятого століття - це був не той город, який можна було б назвать Вавілоном, хотя деякі признаки великого смєшенія та плутанини людського матіріала в ньому були заложені з самого початку.

- А звідки ви знаїте, як мене звуть? - спросив мальчік.

- О, це дуже просто, мій юний друг! - дядя лучізарно всміхнувся, поправивши краватку. В уголках його рта закопошилася ігріва тайна. - Всьо діло в тому, шо я знаю твого гєройського папашку. Ми з ним служили в одному полку.

- Но ви не похожі на воєнного! - резонно замітив Хосе Рауль.

Дядя іностранного віда оглянув себе так, ніби це для нього була велика новина.

- У тебе цепкій ум! А й справді - не схожий ні на грам! Просто я вийшов у відставку не так давно, й живу тепер далеко. А сюда приїхав по ділам - і рішив зайти до старого друга.

- Папи нема дома. І мами тоже. Ви прийшли дуже рано.

- І це прекрасно! Бо, в іншому випадку, мені б уже пришлось пить чай з твоїми родітілями. - Він схилися до мальчіка й біла лашадка знову з’явилася перед очима Рауля. Правда, тепер облако було похоже не на лашадку, а на небачене страшне животне з агромною пастью, в якій пульсірувало кроваве сонце. - А мені, чесно кажучи, більше хочеться з тобою побалакать.

- Тада пішли!

Рауль діловито сів на вілісапєд, і поїхав гулицею. Низнайомець вирушив за ним, насвистуючи якуто веселу милодію.