Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 16
Вона поглянула на пані — чи вірить, чи слухає?
Пані вірила і слухала уважно. Це було приємно.
— Ну — і? — поквапила її пані.
— А потім з’ясувалося страшне: виявляється, та нафта, хай їй грець! — не з землі била, а з...
Зоя напружилась, щоб не впасти в очах співрозмовниці і все пояснити так, як їй пояснювали уповноважені в цій карній справі:
— Одне слово, я порушила цілісність нафтопроводу якоїсь Сау... — Зоя знову напружилась, згадуючи складні назви. — Саудівської Аравії! Виявилося, що через той клятий пустир проходив таємний шланг від тих бусурменів аж до Верхніх Валків — того містечка в «ресефесеєрі», де їхнє начальство резиденцію має. Коли вони туди його запхали, одному Господу нашому Ісусу відомо. От і вийшло, що я створила політично-економічний пре... прецедент серед трьох держав! Наші ту дірку швиденько залатали. Але довелося заплатити за те, що я накачати встигла. Тепер мушу всі ті збитки відшкодувати...
Зоя схлипнула.
— Але звідки ж я знала?! Якби знала, я б в перукарні своїй ще сто років працювала, — забідкалась Зоя. — Вийшла б заміж. Діточок народила-а-а...
Пані дивилася на неї із співчуттям.
— То ви, шановна, політично-економічна злочинниця, — нарешті в задумі вимовила вона, пильно придивляючись до зарюмсаного Зоїного обличчя. — І, здається, я вас десь вже бачила...
— Може, стриглися у мене? — з надією на дружбу запитала Зоя.
— Ні. Я не стрижусь вже сорок років. З того часу, як сюди потрапила, вирішила: зась!
— Со-о-о-рок років? — отетеріла Зоя, придивляючись до гарного доглянутого і ще молодого обличчя жіночки.
— Так! — Ствердно кивнула та і, кокетуючи, додала: — А що, не схоже?
— Схоже, схоже! — поквапилася згодитися з нею спантеличена Зоя, зметикувавши, що заперечувати не варто.
— О, згадала, де вас бачила! В газеті — сім років тому! — зраділа пані і ще раз пильно оглянула кругле обличчя колишньої перукарки. — Точно: ви — Оленева мадонна! Героїня Оленевої Толоки! Коліться, чи не так?!
— Так! — «розкололася» Зоя.
— Ну от бачите, які сатрапи! — ляснула себе по коліні співкамерниця. — Це вам не бланманже підробляти! Героїню до в’язниці — зовсім совість втратили!
Вона підвелася і нервово заходила з кутка в куток.
— Ну, нічого, ми їм ще покажемо! Покажемо? — звернулася вона до принишклої Зої.
Зоя не була впевнена, що їй варто відповідати на провокаційні запитання, а раптом виявиться, що ця пані — якась підсадна качка? Але погляд у тієї був таким пронизливим, що під ним Зоя закивала головою, мов іграшковий бовванчик:
— Покажемо!
— Ну от і добре, — заспокоїлась пані і звернулася до Зої по-діловому: — Ви перукарка?
— Так, — кивнула Зоя.
— А манікюр вмієте робити?
Зоя ствердно кивнула.
— Сто років... тобто, сорок років манікюр не робила... — мрійливо зітхнула пані і простягнула Зої білу руку.
Зоя спочатку розгубилася — а де ж взяти потрібні інструменти?
Але жіночка попорпалась під своїми нарами, дістала елегантну лаковану валізку, розіклала її. І перед очима знудженої за улюбленою справою Зої виникла купа милих жіночих дрібничок для догляду за всіма частинами тіла.
— З масажем, будь ласка! — сказала пані.
Мліючи від призабутих і знайомих рухів, Зоя почала свою улюблену справу.
Примруживши очі, чудова пані поволі вислухала всю її перукарську історію.
Починаючи з того моменту, як син її коханця...
На цьому місці Зоя зніяковіла і чесно зізналася, що коханців у неї було аж двоє: Семен Василенко — такий собі невдаха, але «чоловік добрий і в сантехніці розбирається...», і Валентин Ройтберг — «у нього упряжка в чотири олені!»...
Так от син того самого Ройтберга приніс їй клятий оленячий ріг, з якого, власне, і почалися всі її неприємності.
...Йшов сьомий рік СПК — Стабільного Покращення Кризи.
В середині грудня сонце палило нестерпно.
На вікнах заможних громадян гронами висіли кондиціонери, у квартирах інших гули вентилятори.
Кондиціонери та вентилятори ставили де тільки можна.
Особливу незручність утворювали вітродуї біля кас у магазинах та супермаркетах: від потужних струменів повітря гроші миттєво розліталися по всьому приміщенні. І тоді, йди-но лови та думай, скільки «полетіло»:
триста, як запевняє покупець, чи сотня або примітивна десятка, подана дрібними купюрами. Виник навіть особливий різновид магазинних злочинців, до складу якого входили навіть беззахисні бабусі.
Простягає така собі нічим не примітна бабця пачечку зібганих гривень під повітряний вир, охкає, бідкається і запевняє добросердну продавчиню, що віддала останню нерозмінну «п’ятисотку», котру на похорон собі берегла аж до сьогоднішнього дня.
І що поробиш?
Гроші розлетілися аж під стелю, осіли на полицях, заштурхались під контейнери, громадяни в черзі співчувають старенькій, кваплять розгублену працівницю торгівлі.
Та і відраховує бідолашній пенсіонерці решту — 490 гривень за паляницю.
А до літа, зрештою, якось всі пристосувалися.
Страждали лише олені.
Вицокували копитами по нерівних, розпечених дорогах і ніяк не могли звикнути до коліс, на які громадяни переставили свої візки і сани.
Але загалом життя тривало і покращувалось.
Семен Петрович Василенко вже не так відчайдушно міркував про нестачу ягелю чи відсутність стайні. Вся та гризота лишилась у минулому.
Тепер вони жили скромно, удвох: він, Василенко, і Пантелеймон. Тому грошей, виручених від нечастих «халтурок» у газетах та журнальчиках, вистачало на двадцять пакетів перлової крупи на місяць для обох. Що стосується житла — місця теж вистачало: теща і тесть давно поїхали до свого села і навіть не озивалися. Дружина з дітьми гріла кістки в далекій сонячній Італії, куди вдало вийшла заміж п’ять років тому. Часом Павлик та Оксанка надсилали «незабутньому папіно» листівки з краєвидами Везувію або світлини, по яких було зрозуміло, що діти вірно і надійно прилаштовані у великому світі.
Отже, тиша і спокій оселилися в душі Семена.
Старий Пантелеймон не вимагав особливих турбот. Після кастрації, котру передбачав п’ятий пункт прийнятого під час Оленевої Толоки універсалу, він роздобрів, став вальяжним, значно помудрішав і, як часом здавалося Семену, вже міг би і заговорити. Вапно зі стелі не лизав, під себе не пудив. До ягелю збайдужів настільки, що друзі обходилися перловкою, котру їли з одного залишеного тещею баняка. Звісно, і на вулицю не просився — привчився до унітазу.
Та й Василенкові не було куди виїжджати — все знаходилось під хатою: магазин, аптека, пункт прийому склопосуду.
А що ще людині треба?
Часом, прилаштувавшись на підлозі під теплим боком товариша (всі речі, крім телевізора та баняка, теща вивезла до села), Василенко мучився сумлінням з приводу такого суворого вироку, котрий спіткав Пантелеймона. Але кастрація вирішила стільки проблем, що зрештою Семену почало здаватися, що то є найкращим виходом з будь-якої ситуації для будь-якої живої істоти. Якби той клятий пункт стосувався громадян, наскільки б кращим стало життя! Всі б ходили спокійні і задоволені. Адже...
Адже Зоя...
Зоя Павлівна Пікач, котра так брутально увірвала їхні стосунки, все ще снилася Василенкові по ночах.
Відверто кажучи, роки зо три після того, як пані Пікач одягла нафтову корону на свою буйну перукарську голову, він ще намагався налагодити стосунки. Але — де там!
Швидко змінивши люрексові лосини на шкіряні, Зоя завжди швидко проїжджала повз нього на четвірці повитих квітами молодих оленів. Мовляв: минуле — в минулому!
Волосся Василенка з кожним роком довшало...
Тепер він ходив нестрижений і довгий хвіст звисав йому аж до лопаток.
Але де тепер та Зоя, міркував Василенко, почісуючи Пантелеймона за вухом.
Боком вилився їй той Ройтбергівський ріг, боком!
Міркуючи таким чином, Семен прислухався до гучного посвистування Пантелеймона, котрий рівномірно здіймав його голову на своєму сонному боці. Це досить чітке, рівне і голосне посвистування виникло нещодавно. Старішаєш, брате, подумав Василенко і задля розваги затис пальцем одну ніздрю волохатого побратима. Звук з іншої здався йому на тон нижчим. Поміркувавши над цим дивним фактом, Василенко затис ліву ніздрю свого улюбленця — і права «заспівала» тонше.