Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович. Страница 16

Зрозуміло, в XVII – XVIII століттях Українська козацька держава ще не мала свого «міністра» промисловості чи сільського господарства (слід зважати й на те, що держава Богдана Хмельницького з самого початку будувалася як військова, її керівництво, за критичним висловом М. Грушевського, «так і не вилізло з функцій штабу армії»). Але люди, що відповідали за розвиток цих важливих аспектів життя, були.

І призначав їх гетьман. Щоправда, за доби Мазепи ще не існувало посади генерального підскарбія, який займався б фінансами держави, і персональний гетьманський скарб, за середньовічною традицією, не відділявся від державного (тому варто пам'ятати, що накопичення українськими гетьманами, зокрема й Мазепою, великих багатств мало на меті не лише підвищення особистого добробуту, але й поповнення державної скарбниці). Вперше розмежування державної скарбниці та власне гетьманської буде зафіксоване лише в «Конституції» Пилипа Орлика у зв'язку з тим, що небіж Мазепи, Андрій Войнаровський, претендуватиме на всю спадщину покійного дядька, тим самим залишаючи новообраного гетьмана Орлика без грошей у державній скарбниці (та ще й за важких умов еміграції).

Проте вже за часів гетьмана Мазепи справами господарчого характеру займалися деякі представники генеральної козацької старшини (наприклад, генеральний обозний І. Ломиковський, або деякі довірені особи гетьмана – В. Кочубей, Д. Максимович, П. Орлик). Важливі економічні функції та доручення гетьмана в різні часи виконували також Іван Лисиця (колишній полковник брацлавський), Юрій Харевич (знатний військовий товариш і гетьманський дворянин, «дозорця конотопських млинів» гетьмана), Тимофій Радич (знатний військовий товариш, теж конотопський старшина), Олексій Туранський (випускник Києво-Могилянської академії, який навіть писав вірші латиною, – глухівський сотник, згодом генеральний суддя). Окремі господарські доручення гетьмана виконували також великі купці: українські (Максим Васильківський, Спиридон Ширай) та іноземні (Сава Владиславич-Рагузький, боснієць з міста Рагуза (сучасний Дубровник у Хорватії), який тримав у своїх руках значну частину української зовнішньої торгівлі поташем, а також був фінансовим агентом гетьмана Мазепи та Петра І на Балканах. У 1720 році він заснував першу в Україні полотняну мануфактуру, де виготовляли вітрила для кораблів російського флоту).

Дбайливо добирав гетьман Мазепа і різноманітних дрібних чиновників – «господарів», старост, дозорців, шафарів (збирачів мита) тощо. Чимало цих людей – багатьох гетьман знав ще з часів проживання на Правобережжі – згодом зайняли важливі державні посади. О. Оглоблін відзначає серед них Василя Чуйкевича (господар гадяцького замку, потім генеральний суддя), Степана Трощинського (також господар гадяцького замку, згодом гадяцький полковник), Михайла Турковського (дозорця міста Почеп, згодом генерального писаря) та інших. Були серед них свояки та родичі гетьмана, такі як Іван Бистрицький (староста шептаківський, свояк Івана Мазепи через Яна Войнаровського, – згодом він піде за гетьманом Орликом на еміграцію до Швеції), Федір Топольницький. Значний практичний досвід і довіра з боку гетьмана давали цим людям можливість брати участь у важливих дипломатичних місіях. Переволочанський дозорця гетьманських маєтностей Іван Рутковський виконував таємні політичні доручення Мазепи в часи повстання Петрика; Бистрицький, добре знаючи латину, двічі їздив до Карла XII восени 1708 року, незадовго до укладення українсько-шведського союзу.

Вміння Івана Мазепи знаходити талановитих і потрібних державі людей у зовсім різних сферах не може не викликати поваги. Так, 1704 року гетьман взяв під свій «захист і протекцію» слюсаря Олексія Лопату. В універсалі з цього приводу Мазепа писав: «…берем его под нашу гетманскую оборону, защищаючи, абы, кроме двору Нашого, не до кого з старшины полковой, сотенной и городовой не належал и никому, кроме нас, не отдавал повинности и тяглости. Также в приключающихся справах у Суду Войсковом Снералном росправлялся, а не перед иншим яким урядом» – остання фраза говорить про дарування звичайному слюсареві т. зв. судового імунітету, тобто його міг судити лише Генеральний суд (найвищий в Українській козацькій державі).

Увага і протекція гетьмана мали чимале значення для успішного розвитку української промисловості, що активно розвивається на Лівобережжі. Це піднесення кінця XVII – початку XVIII століття буде перерване воєнними діями в 1708 – 1709 роках у ході Північної війни. З'являються все нові й нові тартаки, крупорушки, порохові та звичайні млини, папірні, ливарні майстерні, гути (майстерні з виробництва скла та виробів з нього), буди (своєрідні «комбінати» з виготовлення поташу), селітроварні, ґуральні тощо. Навколо цих підприємств, де все частіше використовується вільнонаймана праця, з'являються нові поселення – іде процес урбанізації. Українська старшина і сам гетьман сприяють розвиткові вільного промислового підприємництва, заохочуючи його ініціаторів різноманітними економіко-правовими пільгами.

Найпопулярнішою і найприбутковішою галуззю промисловості була харчова, а саме млинарство і ґуральництво. Заснування водяних млинів і ґуралень (невеликих підприємств із виготовлення горілки) не могло відбуватися без спеціального дозволу з боку гетьманського уряду, подібні дозволи отримувала і старшина, і звичайні козаки, міщани, селяни. Неоподатковуване виробництво горілки для власних потреб було давнім привілеєм козаків, а ось представники інших верств мали платити податок до державної скарбниці (те ж стосується млинарства). Разом із збільшенням кількості ґуралень зростали їхні розміри, обсяг випущеної продукції, що значною мірою йшла на експорт, зокрема до Росії та інших країн.

Важливою галуззю промисловості було селітроваріння. Виготовлена селітра йшла, перш за все, на виробництво пороху і вважалася важливим стратегічним товаром. 1700 року Петро І встановив штучну низьку ціну на селітру для українських виробників і зобов'язав їх продавати всю видобуту сировину державі. Це викликало активні протести і нарікання з боку українських селітроварів, які неодноразово і безрезультатно просили відновити старі ціни на селітру, «пребывая в оскорблении, полагая себе малую цену за великую обиду и убыток». Селітроварінням займалася старшина та звичайні козаки і міщани (чому всіляко сприяв гетьман Мазепа – про це свідчать, наприклад, його універсали, що дозволяли видобуток селітри полтавському старшині Жученкові та прилуцькому полковникові Горленку).

Прибуток давало й виробництво поташу (карбонату калію, що використовувався при виробництві скла та мила – будництво). Гетьман сам активно займався буд-ництвом, чималі кошти від нього отримувала і державна скарбниця. При цьому діяла так звана відкупна система, коли заможний купець або промисловець одразу платив державі велику суму грошей, отримуючи право розпоряджатися всіма прибутками з підприємства протягом певного часу. Численні поташні підприємства належали вже згаданому боснійцеві Саві Владиславичу, Новгород-сіверському війтові Костю Пригарі, а також компанії у складі стародубського полковника Михайла Миклашевського, генерального осавула Андрія Гамалії та стародубського війта Спиридона Ширая. Тож зосередження в одних руках функцій державного чиновника та підприємця-олігарха не є винаходом сьогодення, щоправда, за тих часів це не вважалося чимось злочинним.

Особливо цікавили гетьмана Мазепу дві молоді галузі промисловості – гутництво (див. вище) і рудництво (видобуток та обробка залізної руди), що розвинулися на півночі його держави, в районах, де були поклади болотяних залізних руд та якісного піску. Гутнями та руднями володіли і сам гетьман, і старшина, козаки, купці та монастирі. Відомими власниками гут і рудень були Кочубеї, Миклашевські, Полуботки, Ломиковський. 1708 року збудував рудню в Стародубському полку і генеральний писар Пилип Орлик. Існувало й державне замовлення на продукцію рудень. Так, Леонтій Полуботок (батько Павла, скарби якого дотепер шукають ентузіасти) мав постачати державі залізо за фіксованою ціною «для войсковых потреб».