Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович. Страница 28

Окремі заворушення були в 1693-му і особливо в 1694 – 1696 роках. Зокрема, 1693 року бунти і повстання охопили територію Ніжинського полку, а 1694 року – козацьке військо. У червні 1694 року, під час походу в районі річок Вовчої і Самари, в Гадяцькому і Полтавському полках стався великий заколот. Полковники цих полків сповіщали гетьмана, що якби не гетьманський «лист», який дозволяв війську повернутися додому (після чого козацькі полки вирушили назад, за Вовчу), то «певне и нога б наша оттоль не уйшла, и были бысмо цале побитими». Щоправда, і після того козаки «по табору з киями й кольем ходят». Старшина скаржилася, що козаки «заодно додому уходят, а нельзя их вже и зупиняти, поневаж убійство над нами оніе, безпутники, цале виполнити укновали. И если б тут до килка день прийшлося нам збарити, то певне б хиба сами бысмо з старшиною при арматах осталися».

Заворушення в козацькому війську виникали і пізніше. Сучасник подій, львівський міщанин Домінік Вільчек, писав 24 серпня 1695 року королю Яну III Собеському про «неймовірні бунти серед козацтва». «Мазепа, – промовисто писав Вільчек, – всю гармату позабирав з козацьких полків і наказує завжди ставити її перед своїми наметами. При ній поставлено московських стрільців, сердюків і компанійців 500, які там днюють і ночують… Щоб приборкати завзятість (козаків), Мазепа наказує на кожній стації ставити дві шибениці».

У 1696 році, під час походу, спалахнуло нетривале повстання козаків Київського полку проти свого полковника К. Мокієвського. Виступи козацтва, здебільшого скеровані одночасно і проти власної старшини, і проти гетьманського та царського урядів, не припинялися і на Запорожжі. Особливо великі заворушення були там 1691 року. У 1700 році в Таванську сталася велика сутичка між запорожцями та гетьманськими сердюками. Багатьох січовиків та найманців було вбито, інших покалічено; у купців порозбивали та пограбували їхнє майно, зокрема бочки з вином та медом.

У 1701 – 1702 роках Запорожжя виступило проти будівництва російським урядом фортеці на Дніпрі коло Кам'яного Затону. Запорожці зруйнували селітроварні лівобережної старшини на річці Самарі, забрали казани, волів тощо, вчинили ряд нападів на турецьких та грецьких купців, які торгували з Лівобережною Україною і Росією.

Ці заворушення та заколоти, що тривали майже увесь період гетьманування Мазепи, ставили український уряд перед дуже складною проблемою. Цілком зрозуміло, що козацьке військо не можна було використовувати як урядові поліцейські сили. На воєнному становищі козацтво було не завжди, а під час походів, нерідких у ті роки, козаки були дуже далеко від території своїх полків. А головне – серед самого козацтва надто частими були виступи проти своєї старшини та державців. Тому уряд мусив або збільшувати наймане військо, утримання якого завжди було великим тягарем для населення і збільшувало його незадоволення, або ж мимоволі (і дуже неохоче) звертатися по військову допомогу до Москви. Це неминуче сприяло російському втручанню у внутрішні справи України, посиленню тиску на українську державність. І Мазепа йшов на збільшення кількості найманого війська, як кінного (охочеконного, компанійського), так і пішого (охоче-піхотного – «сердюків»). У цих полках було мало «природних» козаків; зате було багато, особливо серед старшини, «зайшлих елементів», зокрема з Правобережжя, Молдавії, Білорусі, Польщі тощо. За словами сучасників, Мазепа тримав у себе «в милости и призрении» охотницькі полки, сподіваючись на їх відданість урядові. Але між реєстровим козацьким та охотницьким військом завжди тривали суперечки, непорозуміння, конфлікти, а іноді навіть збройні сутички. Наймане військо було дуже непопулярним серед українського населення, якому надто дошкуляли компанійські та сердюцькі постої (стації).

Напружені соціальні відносини й загострення соціальної боротьби в Гетьманщині були дуже небезпечними також для зовнішньої політики українського уряду і широких планів Мазепи щодо посилення позицій Української козацької держави і об'єднання українських земель. Вони послаблювали позиції України відносно царя та змушували український уряд триматися в орбіті російської зовнішньої політики. Вони стали причиною того, що Запорозька Січ протягом майже всього періоду гетьманування Мазепи знаходилась у різкій опозиції до гетьманського уряду, з великою недовірою, а то і з відвертою ворожістю ставилася до самого гетьмана. Наслідком цього були такі дії запорожців, як спроба встановити польський протекторат над Січчю в 1689 році або розробка планів угоди з Кримом в 1690-х роках. Усі вищезгадані обставини також послаблювали позиції Мазепи на Правобережній Україні і тим самим надзвичайно ускладнювали здійснення одного з його найголовніших національно-політичних завдань – об'єднання Правобережжя та Лівобережжя в єдиній Українській козацькій державі. Крім того, досить непопулярна серед широких верств «соціальна» і «кадрова» політика гетьмана певною мірою спричинила створення образу Мазепи як вірного слуги Москви, виконавця різноманітних несприйнятних для населення царських планів щодо України. Раптова для більшості українців зміна зовнішньополітичного курсу гетьмана в 1708 році не могла не спантеличити багатьох. Значною мірою це спричинило кінцеву поразку майстерно побудованих планів Івана Мазепи.

Передбачаємо ще одне питання ласкавого читальника – яким же був стиль, манера керування людьми, що її дотримувався герой нашої книжки, як формувалися його відносини з опозиційними або й ворожими щодо нього представниками власне українського політичного істеблішменту? Адже цей момент був і залишається надзвичайно важливим для будь-якого політика, від цього багато в чому залежить його «успішність».

Спробуємо звести докупи все, що знаємо з джерел. Про вміння гетьмана причаровувати до себе людей завжди писали багато – і сучасники Івана Степановича, і пізніші історики, публіцисти тощо. Як слушно зауважував Ілько Борщак, це вміння полягало передусім у тому, що гетьман міг майстерно уловлювати хід думок співрозмовника, аби говорити з ним на ті теми і тією мовою, яка була для того зрозуміла і прийнятна. При цьому Іван Степанович чудово знав собі ціну і ніколи не опускався до грубих лестощів чи якихось інших подібних прийомів, які здатні радше відштовхнути і насторожити розумну людину. Себе Мазепа вважав, за його ж словами, «искусным и ношеным птахом», тобто особою, чудово обізнаною з політичними справами. Зрозуміло, що хоч тоді, хоч зараз політик рідко може бути відвертим у своїх словах, адже він має турбуватися про те, як вони будуть сприйняті в суспільстві. Не дивно, що цей аспект був дуже важливий і для Івана Мазепи. Очевидно, що поведінка українського гетьмана в цьому плані була зразковою – як влучно висловився неодноразово цитований нами французький дипломат Жан Балюз, гетьман «користувався великою повагою в країні, де народ, загалом свободолюбивий і гордий, мало шанує тих, хто ним володіє». Зауважимо, що Мазепа був керівником зовсім молодої держави, яка до того ж тільки-но вийшла зі стану затяжної кризи, що мало не зруйнувала її. Для того, аби успішно провадити свою лінію за тих умов, політик мав володіти винятковими здібностями, міцною волею і, бажано, великою харизмою. Ці якості сполучав у собі, наприклад, Богдан Хмельницький, стиль керівництва котрого можна назвати досить авторитарним. Такий стиль міг імпонувати звичайним українцям (за умов загалом успішного розвитку країни), та аж ніяк не українській політичній еліті, яка на момент приходу до влади гетьмана Мазепи вже значною мірою сформувалася, консолідувалася як потужна політична сила. Тому ті, часом відверто брутальні та жорсткі, але нерідко вельми ефективні методи керівництва, які міг собі дозволити Богдан-Зиновій (наприклад, пряма розправа з політичною опозицією на Січі чи деінде), вже просто не могли бути застосовані Іваном Степановичем – він мусив значно більшою мірою покладатися на силу слова. Таким чином, справа тут, схоже, не тільки у наявності більшої харизми та залізної волі у першого або кращої освіти, шарму чи таланту політика-прагматика – у другого. Адже ми знаємо, що за певних умов гетьман Мазепа не гірше за свого великого попередника, творця Української козацької держави, вмів виявляти і вольові якості (у вирішальний момент хворий 70-річний Мазепа «зірвався як вихор» на чолі війська назустріч шведському королю та своїй долі), бути відвертим і авторитарним, навіть дуже різким (хоча зазвичай йому чудово вдавалося тримати себе в руках, не видаючи свого емоційного стану). Чудові зразки того, яким різним міг бути Мазепа за різних обставин, зафіксувало перо спостережливого Пилипа Орлика. Чого варта хоча б сцена того, як гетьман посвятив свого генерального писаря в таємні задуми щодо союзу зі Швецією! Мазепа виголосив справжню промову і запропонував Орликові принести присягу на хресті, водночас зауваживши, що цілком довіряє йому, адже той має шляхетську кров, почуття вдячності та відданості своєму панові. Після цього – наступна вбивча тирада: «Дивись, Орлику, аби був вірним мені. Я багатий, а ти убогий, а Москва гроші любить. Ти пропадеш, а мені нічого не буде». Коли ж Орлик саме в цей момент спробував висловити сумніви у доцільності союзу зі шведами, гетьман досить грубо перервав його: «Яйца курицу учат! Албо ж я дурак, прежде времени отступать от его царского величества…» Ще промовистішою є фраза, спересердя кинута Мазепою кільком старшинам, які довго добивалися від гетьмана, аби той розповів їм про свої плани (події мали місце вже значно пізніше вищезгаданої розмови Івана Степановича з Орликом). Орлик писав: «Извещал он, Мазепа, на тое с гневом тыми словами: «Для чого вам о том прежде времени ведать? Спуститеся вы на мою совесть и на мой подлый розумишко, на котором вы не заведетеся болше; я по милости Божой мею розум един, ниже вы все»; и обратившися до Ломиковского сказал: «Ты уже свой розум выстарел», а на мене: «у того еще розум молодый, дитинный», а о посылке до короля Шведского отве-товал: «сам я буду ведать, якого часу послать»; и с гневом вынявши з шкатулы своей универсал Станислава, от Заленского принесенный, велел мне пред ними прочитать». Важко сказати, чого тут більше – майже молодечого запалу (а Мазепі в цей момент було не менше 65 років), іронії («довіртеся моєму нікчемному розумові») чи натяку на свої дійсно неабиякі здібності. Проте зауважимо: за увесь довгий період гетьманування – ніякого грюкання ясновельможними кулаками по столах у супроводі обіцянок вибити всіх проклятущих ворогів упень і «загнати за Віслу, аби вони там сиділи і мовчали» (тут, мабуть, причина все-таки у відсутності холеричного темпераменту, притаманного Богдану-Зиновію), а також жодного брутального мордобою, милого серцю Петра І.