Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович. Страница 36

Києво-Могилянська академія була не єдиним важливим навчальним закладом Гетьманщини. Під безпосередньою опікою гетьмана Мазепи в 1700 році з'явився і почав швидко зростати новий академічний центр – Чернігівський колегіум. Він містився при Борисоглібському монастирі і спочатку мав лише три «класи» (курси) – інфіми, граматики та синтаксису, а з 1705 року, коли колегіум перенесли до більшого приміщення, – шість «класів», що, власне, і складали звичайну навчальну програму. Недаремно Ан-тоній Стаховський, префект колегіуму, присвятив видане в Чернігові 1705 року «Зерцало от писания Божественного» Мазепі як меценату чернігівських храмів та покровителю колегіуму, що згодом (у 30-ті роки XVIII століття) неофіційно називали «Чернігівською Академією».

Передбачалося також заснувати колегіум при новій єпископській кафедрі в Переяславі, і, схоже, лише бурхливі події 1708 – 1709 років змусили відкласти цю справу на майбутнє. Згодом цей план буде реалізовано, але вже не за життя Івана Мазепи.

Створюючи гідні умови для поширення вищої освіти в Українській козацькій державі, гетьман не хотів ізолювати українську молодь від навчання в інших європейських закладах. Немає сумніву, що Києво-Могилянська академія, завдяки його допомозі, добре забезпечувала академічні інтереси українського студентства. Цікаво, що за часів Мазепи українці з Гетьманщини рідко навчалися в університетах Західної Європи – очевидно, значно простіше і дешевше було вчитися вдома, а рівень освіти, який давала Київська академія, не поступався європейському. Але в останні роки свого гетьманування Мазепа охоче посилав українську старшинську молодь, яка пройшла світський курс (до курсу теології) в Києві, продовжувати навчання у Львові, в єзуїтському колегіумі. В цьому місті, наприклад, навчалися сини генерального обозного Іллі Ломиковського, його онук Микола Ханенко, майбутній генеральний хорунжий і автор славнозвісного «Щоденника», свояк гетьмана Мазепи – Іван Топольницький, син переяславського полкового судді Андрій Берло (згодом стане єпископом Переяславським під іменем Арсенія) та ін. Можливо, це було якось пов'язано з новою орієнтацією політики гетьмана, спрямованої на пожвавлення контактів між різними українськими землями, навіть із тими, що ніколи не входили до складу держави Хмельницького. Взагалі в цей період культурні контакти Гетьманщини із Заходом, які раніше відбувалися переважно через Вільно, почали налагоджуватися і завдяки львівським колам інтелектуалів.

З діяльністю київського та чернігівського академічних центрів безпосередньо пов'язаний розквіт української науки та літератури цієї доби. Поруч з численними академічними курсами та підручниками з теології, філософії, піїтики, риторики (ораторського мистецтва), діалектики (мистецтва вести дискусію) тощо, з'являються такі монументальні твори, як богословський трактат німецького архітектора на українській гетьманській службі (зокрема, за його проектом побудовано чудовий бароковий Троїцький собор в Чернігівському Іллінському монастирі), військового інженера та, що може видатися нашому читачеві трохи несподіваним, видатного теолога Адама Зернікау «Про сходження Святого Духа». Тоді ж було видано шедевр української агіографії (літератури, присвяченої житіям святих) – «Четьї-Мінеї» Дмитра Туптала (1684 – 1705), праці Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Іоана Максимовича та інших вчених теологів і філософів тих часів.

Дуже характерним для мазепинської доби був інтерес до історичних досліджень. Українська історіографія кінця XVII – початку XVIII століття була тісно пов'язана з політичним життям гетьманської держави. Українська політична думка того часу постійно користувалася історичними матеріалами та аргументами. Варто згадати лише, наприклад, вступ (преамбулу) до Конституції 1710 року («Виводу прав України» П. Орлика), історичні паралелі в листах та універсалах Мазепи, Петрика, Орлика, Скоропадського та інших діячів тієї доби. Можна з повним правом сказати, що всі визначні українські політики тоді справді всерйоз цікавилися історією, зокрема історією України. Це позначилося також на конкретних напрямках історичних досліджень.

У центрі уваги тогочасних історичних праць була одна справді велика і грандіозна тема, наповнена для сучасників особливим історичним та політичним значенням, – тема Визвольної війни українського народу, Хмельниччини. Автори тогочасних історичних праць або майже виключно цікавилися цією темою (Самовидець, Граб'янка), або ж вона явно домінувала в їхніх дослідженнях (Величко). Саме на часи гетьманування Мазепи припадає розквіт так званого козацького літописання. Щоправда, історичні твори Самовидця (Романа Ракушки-Романовського) – «О початку и причинах войны Хмельницкого» (розпочатий ще за Самойловича), Григорія Граб'янки – «Действія презельной и от начала поляков кровавшои небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского з поляки…» (1710 рік) і Самійла Величка – «Сказаніе о войне козацкой з поляками» (1720 рік) не зовсім вкладаються в хронологічні рамки мазепинської доби. Але Роман Ракушка продовжував свою працю вже за гетьманування Мазепи, а Величко і, можливо, Граб'янка розпочали написання своїх відомих творів ще до 1709 року. Зокрема, це напевно можна сказати про Величка, який, будучи канцеляристом Генеральної військової канцелярії, наводить в останній частині свого «Сказанія» великі цитати і навіть повні тексти документів, що не пережили зруйнування гетьманської столиці в 1708 році, коли український державний архів загинув або був вивезений Меншиковим і так чи інакше не міг бути в розпорядженні автора після того. Зрештою, сам Величко у вступі до свого твору вказує, що він задумав писати свою історію ще в 1704 році. Праці вищезгаданих істориків мазепинської доби, створені під сильним впливом інтересів і настроїв, що панували в культурно-політичному житті тогочасної України, були не «козацькими літописами», як їх ще й досі неточно називають, а справжніми історіями з помітним нахилом до історичного і навіть філософського синтезу. Цей узагальнюючий момент осмислення історичного процесу помітний і в таких загальноісторичних оглядах, як «Летописец си ест Кроника» ієромонаха Леонтія Боболинського (1699 рік). Інтерес до історії охоплював значне коло освічених людей. Павло Полуботок, майбутній гетьман, вихованець Києво-Могилянської колегії, є автором невеличкого твору «Кронічка» (охоплює період з 1452 до 1715 року), яку Яків Маркович помістив у своему величезному за обсягом щоденнику («Діаріуші»). Один з братів Лизогубів (Яків або Семен), мабуть, саме тоді розпочав писати свій літопис (Лизогубівський, читач ще зустрінеться з цитатами з нього в розділі нашої книжки, присвяченому трагічним подіям 1708 – 1709 років в Україні). Інтерес до історії прокидається і в молодого покоління вихованців Києво-Могилянської академії – Якова Марковича, Миколи Ханенка та Степана Савицького. Цікавою і непростою була доля Григорія Новицького, сина компанійського полковника часів Мазепи і Самойловича Іллі Новицького. У 1708 – 1709 роках він, одружений з рідною сестрою дружини Пилипа Орлика, був посланцем Мазепи до польського коронного гетьмана Адама Сенявського, після краху шведсько-українського союзу був заарештований росіянами і висланий до Сибіру. Там в 1715 році Новицький написав один із перших творів етнографічного характеру в Росії – «Краткое описание о народе остяцком», а в 1727 році був убитий під час бунту тими самими хантами (стара російська назва – остяки), про життя та побут котрих зібрав багато цікавих відомостей.

В рамках української літератури мазепинської доби, представленої багатьма письменниками, як духовними, так і світськими, розвивалися різноманітні літературні жанри як поезії, так і прози та драматургії. Твори самого гетьмана Мазепи (лірико-філософська поезія), Дмитра Туптала (вірші, драма, повісті про житія святих – так звані «Четьї-Мінеї», казання), Іоана Максимовича (вірші, казання), Стефана Яворського (вірші, казання), Феофана Прокоповича (драми, вірші, поеми, казання), Лаврентія Горки (драма), Афанасія Заруцького (казання), Івана Величковського (вірші), Пилипа Орлика (поеми, вірші), Самійла Мокрієвича (вірші), Климентія Зинов'єва (вірші) та багатьох інших літераторів свідчать про значне пожвавлення українського літературного життя. Якщо українські історики мазепинської доби цікавилися хронологічно близькою Хмельниччиною і рідко коли згадували більш ранні епохи, то українські письменники того часу шукають своїх сюжетів у далекій старовині княжих часів. Славні часи військово-політичної могутності Русі, постать Володимира Святого, мудрого захисника віри і вітчизни, були головною темою трагікомедії Феофана Прокоповича «Володимир» (1705 рік), одного з найвидатніших літературних творів мазепинської епохи (докладніше про цю драму – наприкінці цього розділу). В блискучому стилі Феофан уподобляє Володимирові Святославичу своїх сучасників – особливо Петра І та гетьмана Мазепу, створюючи і прославляючи узагальнений образ щедрого і мудрого правителя, який на свій розсуд керує державою, виводячи її до світла. Правда, через три роки після закінчення драми Прокоповичу довелося спішно переробляти її окремі фрагменти, аби викинути все, що хоч чимось нагадувало про постать Івана Степановича, якого тепер стали порівнювати не з Володимиром Святим, а з Юдою Іскаріотським ті самі панегіристи та письменники, які раніше гіперболізовано прославляли гетьмана, його герб, родовід і щасливу Фортуну (чудовий приклад – Новгород-сіверський протопіп Афанасій Заруцький).