Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович. Страница 41

На жаль, довести цей процес до кінця гетьманові не судилося – в ході трагічних подій 1708 – 1709 років Правобережжя було окуповане російськими військами і так і не стало «запасною базою» для розвитку широкомасштабних політичних планів гетьмана. Грізна Білоцерківська фортеця без жодного пострілу була здана зрадниками з числа старшини за кілька тисяч російських карбованців. До рук київського губернатора Дмитра Голіцина потрапили зосереджені тут чималі запаси продовольства, фуражу та боєприпасів, а також частина скарбниці та деякі клейноди Мазепи.

Але повернемося до подій кінця 1705 року, коли після успішного походу гетьманського війська на Правобережжя 10 тисяч козаків під проводом полковників Мировича та Апостола були відправлені Мазепою до Августа II як допоміжний корпус.

Ці козаки, не встигнувши допомогти обложеному і взятому Карлом XII Львову, разом із поляками Августа II переслідували шведів до Замостя, брали участь у боях під Варшавою. Завдавши чималих втрат невеликим шведським загонам, козаки залишили гарнізони в Любарі, Паволочі та інших містечках і в грудні 1704 року повернулися додому. На жаль, не всі – загін Данила Апостола чисельністю в 1700 козаків був розгромлений шведами (звістка про цю невдачу дійшла навіть до Англії – лондонська щоденна газета «Daily Courant» в номері за 15 грудня 1704 року помістила статтю про цей бій). Окрім втрат у боях, козаки страждали від хвороб, поганого харчування та ще гіршого поводження з боку німецьких командирів Августа II, яким були підпорядковані українські сили. Нерозуміння іноземними, здебільшого німецькими, генералами цінності легкої іррегулярної кінноти вело до зарозумілого, а нерідко й відверто хамського поводження з козаками в арміях Августа II та Петра І.

Активність шведських військ у Польщі, майже повне витіснення ними саксонських сил – усе це вимагало негайної допомоги з боку Петра своєму нещасливому союзникові. За Нарвською угодою 1704 року, Август II мав отримувати щорічну російську субсидію на ведення війни у розмірі 200 тисяч російських карбованців і допоміжне військо, до якого мали увійти і українські козаки.

У січні – лютому 1705 року гетьман Мазепа перебував у Москві, де брав участь у нараді міністрів Петра І з питань планування кампанії 1705 року як такий собі консультант з польських справ (гетьман пильно стежив за ситуацією в Польщі через своїх агентів, що присилали йому шифровані листи). Ця подія знайшла відображення в іноземній пресі, зокрема австрійській.

Влітку 1705 року російські війська почали концентруватися в районі Полоцька. В червні Петро І з 30-тисячним військом вирушив до Литви, зайнявши Вільно. Ще одна російська армія під командуванням Б. Шереметева воювала цього року в Курляндії, причому не найкращим чином (15 липня 1705 року вона зазнала серйозної поразки під Гемауертхофом). Гетьман Мазепа дістав інструкції від царя вислати в район Гродно 4,5 тисячі козаків під командуванням полковника Горленка. Сам гетьман із основними силами мав вирушити на Волинь і далі в Польщу на допомогу Августу, чиї справи йшли зовсім кепсько. Наприкінці травня армія Мазепи переправилась через Дніпро і попрямувала на Львів і далі на Сандомир, фактично зайнявши всю Галичину і значну частину Волині. Цього не вдавалося жодному з українських гетьманів після Богдана Хмельницького. За словами допитливого і добре інформованого англійського посла при російському дворі лорда Чарльза Вітворта (чиї звіти до Лондона є надзвичайно цінним джерелом для історика, що вивчає добу Мазепи): «Генерал Мазепа наближається до Львова», «львівська провінція [воєводство Руське] висловилася за польського короля [Августа II], сам же Львів добровільно піддався під опіку генерала Мазепи». На думку відомого українського дослідника О. Пріцака, поведінка самого Мазепи під час цього походу була дещо дивною – він уникав сутичок зі шведами, листувався з польськими панами. Перше пояснити досить легко – Мазепа і не повинен був надто ризикувати, воюючи зі шведами, адже мета його походу була більшою мірою демонстративна. На думку Петра і Вітворта, козаки мали руйнувати маєтки прихильників Станіслава Лещинського, виступаючи стримуючим чинником для тих магнатів та шляхтичів, хто збирався підтримати шведів. Можливі ж контакти гетьмана з польською елітою восени 1705 року – це вже дійсно цікаве і складне питання.

Що ж твердять джерела? Серед них докладністю та поінформованістю відзначається великий лист Пилипа Орлика до митрополита Стефана Яворського, написаний вже в еміграції, коли Орлик подумував повернутися до Гетьманщини; якщо хтось і був у курсі задумів Мазепи в цей час, то це саме генеральний писар Орлик, довірена особа гетьмана, тому при подальшому викладі подій ми не раз будемо звертатися до цього джерела. За словами Орлика, під час перебування Мазепи і козацького війська під Замостям на початку жовтня 1705 року до гетьмана прибув «от Станислава Лещинского с Варшавы с тайными прелестными пропозициями Францишек Волский». Мазепа вислухав згадані «прелестные пропозиции» наодинці (тому їхнього конкретного змісту ми не знаємо) і потім передав посланця до рук росіян, написавши Петру I листа, в якому сповіщав про цю подію, і переславши листи від короля Станіслава. Сама по собі історія з Вольським навряд чи може слугувати доказом початку контактів гетьмана із Лещинським та його прибічниками. Але радянські історики були переконані, що «связь между Мазепой и польским двором была постоянной» мало не з моменту обрання Івана Степановича гетьманом, а перші контакти українського гетьмана і польських урядових кіл датуються ще 80-ми роками XVII століття. Ось, мовляв, які давні і глибокі корені має «ізмєна Мазепи»! Як аргумент найвідоміші радянські вчені, що займалися цією проблемою (наприклад, Є. Тарле та В. Шутой) наводили «листи» відомого греко-католицького єпископа, палкого прихильника унії Йосипа Шумлянського до Мазепи і «відповіді» на них гетьмана. Але ще Микола Костомаров переконливо довів, що «листи» і «відповіді», що містили явні докази «зради» гетьмана і його бажання укласти союз із Польщею, були сфальшовані вже згаданим нами на сторінках цієї книжки «ченцем Соломоном» – дрібним авантюристом на службі у антигетьманського старшинського угруповання, що діяло в 1689 – 1692 роках. Серед подальших радянських доказів постійних контактів Мазепи з поляками (на кшталт того, що «начальніе люди теперь в войске малороссийском все поляки» – вочевидь, для російського воєводи Барятин-ського, що писав про це до Москви, всі українці – вихідці з Правобережжя, включно з самим гетьманом, були «поляками») трапляється і деяка цікава інформація. Так, Лещинський в листі до французького «короля-сонця» Людовіка XIV, датованому листопадом 1708 року, хвалився, що контактує з Мазепою вже п'ять років. Але робити з цього висновок про початок секретних дипломатичних зносин українського гетьмана зі Станіславом Лещинським в 1703 році було б необачно, враховуючи згаданий випадок з шляхтичем Вольським. Крім того, за свідченням австрійського посла в Росії Отто Плеера, саме в 1703 році Мазепа відіслав до Москви листи магнатів Огінського та Вишне-вецького, що радили гетьману виступити проти царя. Тому навряд чи варто довіряти словам Лещинського, який намагався передусім продемонструвати свою корисність, підкреслити свою роль в пошуку нових союзників для Карла XII та Людовіка XIV.

Схоже, перша спроба гетьмана Мазепи та Станіслава Лещинського налагодити якісь обопільно вигідні дипломатичні контакти відбулася взимку 1705 – 1706 років під час перебування козацького війська на зимових квартирах на. Волині. Посередником виступила родичка Лещинського, розумна і чарівна сорокарічна вдова княгиня Анна Дольська (з роду Ходороставських, за першим шлюбом – Вишневецька).

Що ж могло спонукати вже немолодого, досвідченого політика почати прораховувати можливі варіанти зміни всього зовнішньополітичного курсу?

Щоб спробувати відповісти на це питання, яке багато дослідників постаті Мазепи вважають за головне при вивченні його політики, слід насамперед взяти до уваги ту ситуацію, в якій опинилася Гетьманщина на початку сьомого року Північної війни.