Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович. Страница 52

Ат є хай там як, і російська опозиція, і гетьман покладали надії на блискучу перемогу Карла XII, до табору якого, розташованого поблизу села Горки, Мазепа прибув надвечір 28 жовтня 1708 року. Того ж дня відбулася перша особиста зустріч українського гетьмана і шведського короля, під час якої Іван Мазепа виголосив промову латиною в присутності Карла, першого міністра графа Піпера та генералів, а також двох шведських істориків-хроністів (Георга Нордберга та Густава Адлерфельта). Під час цієї зустрічі не було укладено жодних угод, що свідчить про наявність серйозних попередніх українсько-шведських домовленостей (наступний документ сторони підписали аж у травні 1709 року, після переходу на бік гетьмана і короля запорожців). Можливо, Карл XII і був дещо розчарований щодо кількості військ, які привів із собою Мазепа, але він одразу зрозумів, що придбав цінного дорадника в політичних справах. Відгуки шведських джерел про особу українського гетьмана та його військо цілком позитивні – обидві сторони сподівалися на майбутню плідну співпрацю. Трохи згодом український гетьман навіть подарував своєму союзникові коштовну шубу з лисячого хутра (щоправда, Карл відмовився її носити після того, як шведські солдати почали кепкувати зі свого короля, який, мовляв, помітно погладшав).

Першою реакцією росіян на вчинок Мазепи була розгубленість – Петро І писав своїм генералам, що «гетман безвестно пропал». Але досить скоро цар і його вельможі зрозуміли, що сталося, і якомога швидше спробували зарадити тому, аби «от измены Мазепиной большой пожар не разгорелся». Петро досить швидко зрозумів, що, діючи за допомогою батога і пряника, можна привернути на свій бік значну частину старшини, яка залишалася в своїх полках, а на тих, хто пішов із Мазепою до шведів, впливати, тероризуючи їхніх родичів та водночас приваблюючи обіцянками прощення, якщо ті повернуться.

Дізнавшись від Меншикова, що гетьман «совершенно изменил», Петро І, що був на той час поблизу Новгорода-Сіверського, видав перший з цілої серії маніфестів до українського народу (27 жовтня 1708 року), в якому сповіщав «малоросів» про те, що їхній гетьман «безвестно пропал, и сумневаемся мы того для, не по факциям ли каким неприятельским». Старшина мала з'явитися до царя на нараду, а якщо виявиться, що Мазепа перейшов на бік ворога, – то і для обрання нового гетьмана. Наступного дня ситуація прояснилася, і цар видав інший маніфест, що являє собою чудовий зразок сплаву демагогії, брехні та напівправди, призначеної для довірливих земляків гетьмана. Петро І сповіщав українців про те, що Мазепа «изменил и переехал к неприятелю нашему королю швецкому, по договору с ним и Лещинским, дабы со общаго согласия с ними Малороссийскую землю поработить попрежнему под владение полское и церкви Божие и святые монастыри отдать во унию». Далі йде продовження соціальної демагогії царя, що запровадив у свій час цілу низку обтяжливих податків для своїх підданих «бывший гетман хит-ростию своею без нашего указу аренды и многие иные поборы наложил на Малороссийский народ, будто на плату войску, а в самом деле ради обогащения своего. И сии тягости повелеваем мы ныне с Малороссийскаго народу отставить». Як «государь й оборонитель Малоросійського краю», цар наказував «для лучшаго упрежденія всякого зла й возмущенія в Малоросійском народе от него, бывшаго гетмана», щоб «вся старшина генералная й полковая съезжалась немедленно в город Глухов для обранія по правам й волностям своим волными голосами новаго гетмана». 27 – 31 жовтня були надіслані персональні запрошення до полковників, яким обіцяно було царську «высокую милость» і різні нагороди, а також до вищого українського духовенства – митрополита Київського Йоасафа Кроковського, Чернігівського архієпископа Іоана Максимовича й Переяславського єпископа Захарії Корниловича, до яких було послано князя Б. Куракіна. Окреме запрошення було вислане до кошового отамана Запорожжя Костя Гордієнка. Відповідні повідомлення були надіслані й до поодиноких міст Гетьманщини (до нашого часу дійшов лист Петра до міста Почепа). Всі ці маніфести й накази царя були початком широкої пропагандистської кампанії (український історик Борис Крупницький влучно назвав її «війною маніфестів»), що розгорнулася наприкінці 1708 року між Петром І і новим гетьманом І. Скоропадським, з одного боку, й Карлом XII і гетьманом І. Мазепою – з другого, й мала на меті вплинути на розум і серце українців.

Чудово розумів цар і військове значення українських міст, зокрема гетьманської столиці з її запасами пороху та боєприпасів, складами провіанту, генеральною скарбницею та архівами українського уряду. Батурин мав і військове, і політичне значення – його взяття мало стати прикладом царського покарання для всіх, хто насмілиться повстати проти Росії. Тому абсолютно незрозуміло, чому деякі сучасні російські та українські історики вважають перебільшенням, а то й вигадкою майже одноголосні твердження російських, українських та шведських джерел про варварське знищення гетьманської столиці Мазепи разом із її гарнізоном та мешканцями.

Від'їжджаючи з Батурина до шведського короля, Мазепа доручив оборону своєї резиденції сердюцькому полковникові Дмитрові Чечелю, осаулові генеральної артилерії Фрідріхові Кенігсеку і батуринському сотникові Дмитру Нестеренкові. У Батурині стояли чотири сердюцькі полки (Чечеля, Покотила і невідомих нам на прізвище Дениса і Максима), а також частини козацьких полків Лубенського, Миргородського та Прилуцького – усього, за різними підрахунками, від 3 до 7 тисяч чоловік (середня цифра – 5 тисяч, і ми її приймаємо). Гарнізону було наказано боронити фортецю і триматися до повернення гетьмана зі шведським військом. Кілька слів про командирів Батуринського гарнізону – ці троє відважних, до кінця відданих своїй державі та гетьманові офіцерів заслуговують на це.

Дмитро Васильович Чечель був, подібно до свого гетьмана, українським шляхтичем з Правобережжя (М. Андрусяк колись висловив гіпотезу про шотландське походження Чечеля, засноване, мабуть, на схожості звучання Чечель – Churchill, але сьогодні воно відкинуте), володів на правах рангового маєтку (тобто за службу і на строк служби) селом Тростянка Батуринської сотні. Минуле знавця гарматної справи саксонця Фрідріха Кенігсека вкрите таємницею – напевне знаємо лише про те, що 1708 року він був осавулом генеральної артилерії Української держави. Можливо, він перейшов на службу до Мазепи з відома саксонського князя Августа II (але це лише наше припущення). Кенігсек брав активну участь у взятті Старого Бихова (див. вище), був гарним артилеристом (власне, саме його гармати підпалили ставку Меншикова на околиці Батурина під час російського штурму міста). Дмитро Андрійович Нестеренко, за даними О. Оглобліна, був батуринським сотником у 1691 – 1708 роках, користувався довірою Мазепи і, так само, як і Чечель, нерідко виконував різні важливі дипломатичні доручення гетьмана.

Жоден з цих трьох не зрадив довіри, яку висловив їм Іван Мазепа.

Ні прохання й погрози Меншикова й князя Д. Голіци-на, які підійшли до Батурина з 10-тисячним військом, ні письмовий царський наказ Чечелеві (датований 29 жовтня), ні слабкість батуринських укріплень не вплинули на оборонців міста. Всі вони, за свідченням Меншикова, «как старшина, так и товарищество, единогласно отвещали» російським военачальникам, «что без нового гетмана нас в город не впустят, а гетмана де надлежит им выбирать общими голосами. И пока де швед из здешних рубежей не выступит, по то время и гетмана им обирать невозможно» (лист Меншикова до Петра І від 31 жовтня 1708 року). Меншиков також писав цареві, що «ни малой склонности к добру в них [батуринців] не является, и так говорят, что хотят до последнего человека держатца».

1 листопада вранці розпочалися воєнні дії. Росіяни пішли на штурм, який був відбитий, а батуринці «начали… стрелять ис пушек… и посад кругом города зажгли». Далекобійні гармати гетьманської столиці сіяли смерть в лавах російських військ, підпаливши тимчасову ставку Меншикова. На нову пропозицію здатися батуринці відповіли Меншикову: «Мы де все здесь помрем, а президиума [російського гарнізону] в город не пустим» (лист Меншикова до царя від 1 листопада 1708 року). В ніч на 2 листопада спішені російські драгуни пішли у наступ і після двогодинного бою, завдяки допомозі деяких зрадників (зокрема старого прилуцького полкового обозного і наказного полковника Івана Носа, що закликав своїх людей не чинити росіянам опору, за що згодом став прилуцьким полковником з волі Петра І), оволоділо Батурином. 2 листопада «о 2 часу пополуночи» Меншиков сповіщав царя, «что мы сего числа здешнюю фартецию з двух сторон штурмовали и… по двучасном огню, оную взяли». Народна традиція зберегла в пам'яті переказ про підземний хід («тайник»), через який ворог вдерся до міста завдяки зраді Носа та кількох його прибічників – це цілком можливе пояснення взяття добре укріпленої фортеці з потужною артилерією та підготованим до бою гарнізоном.