Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович. Страница 57

Складність і трагікомічність ситуації полягала ще й у тому, що, за церковним каноном, у багатьох церквах України лунали як анафема гетьманові (раз на рік), так і щотижневе благословення Мазепі (як засновнику або благодійнику тієї чи іншої церкви) – це зазначали чимало спостережливих мандрівників XIX століття. Звісно, церковні служби за Мазепу провадили не всюди, побоюючись переслідувань з боку влади, але навіть за доби Петра І священики не лише розуміли, але й висловлювали вголос своє несприйняття церковної анафеми на Мазепу. У 1712 році лохвицький протопіп Іван Рогачевський, засланий згодом на Соловки, сказав синові сотника Данила Забіли, лояльного щодо царя (саме цей факт і став фатальним для подальшої долі протопопа): «Наш Мазепа святий і в небі буде, а ваш цар в небі не буде». Зауважимо, що, окрім російської, жодна інша православна церква не визнавала і не виголошувала анафему Іванові Мазепі, а греко-католицьке духовенство в Західній Україні (з XIX століття) та священнослужителі при церкві Гробу Господнього в Єрусалимі молилися за упокій душі гетьмана, який у свій час подарував церкві велику срібну дошку з зображенням плащаниці. У 1844 році Чигиринський єпископ Порфирій (Успенський), росіянин за національністю, відвідав таку службу і записав у своєму щоденнику: «От доля Мазепи, подумав я; в Росії його проклинають, а тут моляться за упокій його душі та прощення й оставления його гріхів. Не знаю, що цінніше перед Богом: чи наше торжествен не, всенародне прокляття, чи тутешні молитви. Мабуть, ні це, ні те. Бог відплатив і відплачує йому за його діла, а не відповідно до нашого бажання».

Окрім власне анафеми, з приводу переходу гетьмана Мазепи на бік шведів було складено безліч різних за своєю художньою цінністю поетичних творів, загальний стиль яких влучно визначений у свій час М. Драгомановим як «школярсько-попівська лайка». Кумедно, що часто авторами таких творів, де наввипередки обливався брудом Мазепа, були ті самі поети, які ще буквально вчора надзвичайно пишно й улесливо прославляли родовід гетьмана, його герб та політичні і військові здібності (яскравим прикладом подібного «піїта» був згаданий нами вище Афанасій Заруцький; писав подібні твори і митрополит Стефан Яворський).

Зрозуміло, всі ці потужні засоби пропаганди не могли не мати певного ефекту на звичайних мешканців завмерлої в передчутті ще жахливіших нещасть України. Важко не погодитись з О. Оглобліним: «Всі засоби терору, психічного і фізичного – пропаганду, обіцянки й погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, найжорстокіші тортури і страти, меч і вогонь – все кинула Москва в 1708 році проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежності».

Концентрація російських військ на Гетьманщині, терор проти реальних і потенційних мазепинців, обрання нового гетьмана, врешті, антимазепинська пропаганда й церковна анафема на Мазепу – все це завдало великої шкоди планам Мазепи і шведів. Особливе значення мала, звичайно, позиція українського населення. «Скажу прямо: коли українська нація не підтримає шведського короля, я не бачу для нього жодної можливості закінчити щасливо війну», хоч «населення… до московитів ставиться вороже», – писав уже згаданий нами французький дипломат Безенваль своєму шефові де Торсі в листі від 28 листопада 1708 року.

Українська «козацька нація» не могла підтримати шведського короля вже тому, що була поділена з перших же днів бойових дій на українській території на два протилежних табори. На території, зайнятій шведами, діяв уряд гетьмана Мазепи; на території (значно ширшій), окупованій російськими військами, уряд гетьмана Скоропадського мусив виконувати накази царя та його військового командування і брати активну участь у боротьбі проти шведів, а тим самим і проти гетьмана Мазепи. Обидві сторони намагалися прихилити на свій бік українське населення. Карл XII і Мазепа, з одного боку, Петро І і Скоропадський – з другого, скрізь поширювали свої прокламації, маніфести, універсали, в яких одна сторона обіцяла визволення від московського ярма, а друга твердила, що «никоторый народ под солнцем такими свободами и привилеями, и легкостию похвалиться не может, как по нашей, царскаго величества, милости Малороссийский» (знаменитий маніфест Петра І від 6 листопада 1708 року). До речі, цей маніфест є, без перебільшення, найцікавішим продуктом російських PR-технологій цього періоду. В ньому цар вперто нагромаджує один на один всі жахи, які мають впасти на голови нещасних «малоросів» з вини «треклятого Мазепи», незважаючи на те, що уважний читач одразу ж помітить кричущі суперечності в словах Петра І. Так, Карпу XII приписуються плани відняти у царя Прибалтику (це якраз цілком реально), розорити Малоросію, віддати її полякам, «а изменника Мазепу в Украине самовластным князем над вами учинить» [курсив мій. – Д. Ж.]. Цар і його політтехнологи навіть не змогли вирішити для себе, що ж сильніше подіє на «малоросів» – плани створення незалежної держави (який жах!) чи казка про прихід поляків, який, вочевидь, мав супроводжуватися тотальним винищенням українців «вогнем і мечем», – і вмістили обидва варіанти. Чим далі, тим цікавіше – ясно, шведи ведуть несправедливу, завойовницьку війну, а він, цар, – справедливу (звісно, створивши Північний союз і розпочавши війну в Прибалтиці виключно з метою самооборони або відвойовуючи напівміфічні «прадідівські володіння»), та ще й жорстоко ставляться до полонених росіян та українців. Зрозуміло, доблесне російське військо нічим подібним себе не заплямувало ні в Прибалтиці, де Шереметев наказував палити оселі місцевого населення, а «их неприятельских людей чухну и латышей рубить и в полон уводить», ні в Польщі в 1707 році, де, за свідченням M. Костомарова (який ніколи не відзначався прихильністю до Мазепи), «россияне варварски уродовали попавшихся в их руки шведов, не щадили ни безоружных женщин, ни стариков, ни даже невинных детей, а тех, которых оставляли в живых, уводили с собой в рабство», ні в Батурина Особливо цар, якого багато хто з росіян потайки вважав єретиком і антихристом, наголошував на планах Мазепи і шведів осквернити геть-усі православні церкви, переробити їх на кірхи (!) і наостанок запровадити в Україні унію (!). Тут залишається хіба що розвести руками. Невже цар справді вважав, що для українців що протестантська кірха, що ідея унії з католиками однаково огидні? Хоча зрештою кружляли ж Росією в 1812 році чутки, що Наполеон таємно прийняв під час свого єгипетського походу іслам і тепер хоче його запровадити в Росії… І чудовий завершальний акорд – той самий, про неймовірні свободи Малоросійського народу під царською владою. «А никаких старых волностей у Малороссии не было, а было лишь иго полское», яке тепер хочуть поновити Мазепа, Карл і Лещинський. Отака скорочена, виправлена і доповнена версія української історії для внутрішнього споживання. А насамкінець – солідні розцінки за зданих росіянам убитих або полонених шведів (про це трохи далі).

Чим же відповідали на. цей і десятки подібних маніфестів гетьман Мазепа і Карл XII? Ясно, їхні можливості були меншими – шведи на той момент не контролювали жодного українського міста, де була б друкарня (Чернігів, Львів, Київ тощо). Але в обозі шведського війська все ж була своя пропагандистська суперзброя – невеликий друкарський верстат з кириличним шрифтом, на якому друкував відозви від імені гетьмана та короля Олаф Хермелін, радник королівської канцелярії, професор Дерптського університету і фахівець у східноєвропейських справах (уважний читач пам'ятає, що ми вже згадували про нього, коли йшла мова про підготовку таємної угоди гетьмана Мазепи зі шведами). «Прелестных писем» (приблизний український переклад цього оригінального російського терміна – «спокусливі листи», від «прелесть» – укр. «спокуса») Мазепи та шведського короля до сьогодні вціліло небагато, хоча їх у значній кількості розповсюджували таємні агенти, замасковані під купців, бродячих музик-кобзарів, жебраків. Справа в тому, що їх у разі вилучення привселюдно спалювали російські урядовці, а зберігати подібну продукцію у себе вдома наважувався не кожен. З тих екземплярів, що ми маємо, ясно, що Іван Степанович намагався пояснити населенню мотиви свого вчинку, наголошуючи на відсутності у нього, старого і хворого, зрештою найбагатшої людини в Україні, особистісних мотивів для переходу на шведський бік. Далі, як правило, йшла мова про плани царя щодо послідовної ліквідації козацьких прав і вольностей, навіть про можливу депортацію українців за Волгу (явне полемічне перебільшення, але провести цікаву паралель з відомою сталінською політикою виселення різних «нелояльних» народів можна) і скасування самої козацької державності – тут гетьманові заперечити важко, адже саме таку політику провадив цар Петро і його наступники (Катерина І, Анна Іоанівна, Катерина II). Мазепа, як і Петро, наголошував, що діє виключно заради інтересів України, яку цар не зміг захистити від ворожого вторгнення (цей важливий момент ми вже розбирали, коли мова йшла про попередні україно-шведські переговори). Єдине, в чому аргуметація гетьмана, в цілому значно більш зважена і послідовна, ніж у царя, програвала в порівнянні, це в релігійному питанні. Мазепі слід було якось відповісти на лавину голослівних і часто безглуздих звинувачень у спробах запровадити унію чи протестантизм в Україні. На жаль, дорадники гетьмана порекомендували йому не найкращий варіант – відповісти подібними ж сумнівними звинуваченнями на адресу свого ворога (що цар веде таємні переговори з Папою Римським і сам хоче запровадити католицтво в Росії та в Україні). Дещо кращим аргументом було те, що, якщо великий Хмельницький звернувся по допомогу до «невірних» турків і татар, аби звільнитися з польського ярма, то чому б не використати допомогу лютеран-шведів, аби звільнити Україну з-під влади «лютого московського дракона»? Але в цілому гетьманові було важко переконати населення у своїй безумовній лояльності щодо православ'я, враховуючи його переговори з католиком Лещинським, лютеранином Карлом та (згодом) мусульманськими Кримом і Туреччиною – середньовічне світосприйняття тогочасних українців, схильних ототожнювати політичні й релігійні аспекти, давалося взнаки, і не на користь справи гетьмана Мазепи.