Пан Зривко - Положій Євген. Страница 3

Вірш Афанасію надзвичайно сподобався, особливо останній рядок про рай – це був знак, натяк, і Афанасій мав за будь-яку ціну з’ясувати, що він означає. Однозначних відповідей Афанасій не знав, проте здогадувався, що автор безсмертного творіння – пан Зривко. Місцями філософсько-містичний зміст вірша навіть підсилював здогадки – пан Зривко є носієм якоїсь мудрості, він – особливий і втаємничений, як папа Карло, хто зміг вистругати зі звичайної дровиняки хлопця, який зробив його багатим. Але що ж робити далі? Як спіймати цього буратіна в синьому костюмі? Як жити і як спокійно бухати, коли ось, прямо в твоїй хаті, на дні порожньої пляшки вирішується доля цілого людства?

Афанасій пішов із цим питанням по пивних, де його завжди вітали за спокійний характер і цінували як цікавого співрозмовника. Зрештою хтось із друзів сказав: «Ти повинен сходити до дяді Васі! – І, хильнувши стопку, випереджаючи запитання, додав: – Тому що дядя Вася знає про все!»

Потрапити до дяді Васі було не так легко, як сказано і випито – перед візитом Афанасію довелося поспілкуватися з дядею Пєтєю, дядею Колєю і тьотьою Шурою. Вони випробовували Афанасія різними видами самогону, примушували закусувати хлібом із майонезом та ставили каверзні запитання про сенс життя, стан потенції та кількість грошових одиниць у наявності. Скільки він випив і що конкретно відповідав, Афанасій не запам’ятав, проте, коли він постав перед дядею Васею, який працював завідувачем складу на оптовій базі будматеріалів, голова його була ясною, а очі – тверезими.

Дядя Вася був схожий на Пацюка з гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки» – товстий, лінивий, чубатий, із довгими сивими вусами і п’яною посмішкою. Сидів він, розвалившись, у старому драному глибокому кріслі, яке було так часто пропалене сигаретами, наче його розстрілювали карателі, поміж стелажів із усіляким товаром, і зусиллям волі й погляду посилав углиб себе не вареники, а кільку в томаті з консервної банки. Рибинки злітали над столом і рівнесенько впливали прямо в роззявлену ротяку. З хвостів рибинок на газету рідкими іржавими краплями капав томатний соус, прямо на фотографії партійних вождів та державних бонз.

– Унітазів чеських немає, – сказав характерник.

– Що? – не зрозумів Афанасій.

– Запитуй, я знаю про все, – пропустив репліку повз вуха дядя Вася. – Та поквапся! У вас дефіцит товару, а в мене – часу. Товар купити можна, а от час поки що ні.

Дядя Вася і насправді знав про все: про сантехніку імпортну, про кахельну плитку, про душові кабіни, про курс валют на центральному ринку, але про щастя всіх людей на Землі він не знав ні чорта. Проте він проникся симпатією до лагідного Афанасія і підказав йому правильний шлях.

– Є тільки одна людина, яка знає про щастя всіх людей на Землі.

– Хто ж це? – фальшиво вигукнув Афанасій, бо насправді він і сам уже знав відповідь.

– Це пан Зривко! – повідомив дядя Вася.

– А де його знайти? – імітував Незнайка Афанасій.

– На дні порожньої пляшки горілки, яку ти вип’єш на самоті! Пошук сенсу життя не передбачає мерехтливості.

– А як із ним вступити в дружню бесіду? Бо він зі мною не хоче говорити.

– Так ти його бачив?

– Бачив, дядьку!

– А ти його не ображав?

– Що ви маєте на увазі?

– Ну, наприклад, чи не пропонував йому та білочці виступати з концертами в Євросоюзі та країнах СНД? Бо то є найбільша для нього образа!

– Та ні, що ви, як я міг?! – перелякано збрехав Афанасій.

– Ну, добре, тоді я розповім тобі надійний спосіб, але тільки після того, як ти виконаєш потаємний ритуал.

– А в чому він полягає?

– Кладеш на цю табуретку сто гривень, а сам потім потихеньку зникаєш за дверима.

Афанасій поклав і з радістю зник і таким чином дізнався потаємний спосіб, як звичайній людині можна вступити з паном Зривком у дружній контакт.

З’ясувалося, що здогадки Афанасія про спільну природу посталкогольних істот виявилися цілком правильними, і для практичної реалізації задуму потрібно лише перетворитися на зеленого чоловічка. Для цього дядя Вася надиктував Афанасію магічний коктейль «Альфа Центавра» і розповів, як правильно вживати рідину. Афанасій так і зробив і того ж вечора перетворився на справжнього зеленого чоловічка. Коли він уперше побачив себе у дзеркало, то подумав, що він став інопланетянином, настільки незвично виглядав. Але коли добре пригледівся, то побачив, що насправді він звичайний зелений чоловічок, яких він із друзями так часто спостерігав на столі, а часто й під столом. Потім Афанасій раптом провалився в якусь безодню, яка крутила його, наче в пральній машинці (це був його найбільший жах – він дуже боявся, що коли-небудь дружина випадково засуне його в пральну машинку). Прийшов до тями він на рідному кухонному столі, впізнавши знайому до болю площину по брудній клейонці. Афанасій стояв у натовпі таких же, як сам, зелених чоловічків, а на порожній пляшці перед ними сидів пан Зривко у синьому костюмі і білому картузі, закинувши ногу за ногу, курив цигарку і награвав на губній гармошці якийсь марш, а рожева білочка бігала поміж зелених чоловічків і декому торкалася пухнастим хвостом до чола, після чого ті, обрані таким дивним чином, падали, наче підкошені пострілом, на картату клейонку.

– Вітаю вас, зелені мешканці планети Похмілля! – привітався пан Зривко, і чоловічки, всі, хто ще не лежав, стали на коліна.

– Слався, слався наш повелителю! – закричали вони.

– Слухай, що тут відбувається? – штовхнув сусіда праворуч ліктем Афанасій. – Хто цей чел?

На сусіді були високі ковбойські чоботи зі шпорами, капелюх із широкими полями, жакет та шерифська зірочка з погнутими промінцями, на поясі теліпалася кобура.

– Ти що, новенький? Це ж наш президент – дон Зривко!

– Чому дон?

– Тому, що він, по-перше, живе на дні, по-друге, керує тут всім живим у діаметрі п’яти метрів: нами, вами, мишами, тарганами, навіть тими, що у тебе в голові!