Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович. Страница 16

На вулицях — купи змішаного зі снігом битого скла, яке неймовірно тріщало під ногами поодиноких киян, що їх лиха доля в той день закликала на вулицю… На Володимирській гірці швидко з’явилися «свіжі» людські трупи, розлилися «свіжі» калюжі крові біля стін Михайлівського монастиря, а «свіжий» людський мозок вкрив паркани і стіни будинків.

Олександр Євтухів на своє лихо залишився в Києві, хоч і чув, як немилосердно розправляються більшовики зі старшинами. Сховавши зброю під верандою в садочку свого товариша Доната Єфремовича, знищив усі старшинські відзнаки та документи, витягнув більшовицького документа, з яким тікав у грудні 1917 р. з Тамбова.

Та що з того, коли всі домашні знали, що він старшина?! А тут ще служниця ґаздині Зіна мала стосунки з підозрілим типом, який ще до боїв заходив до неї. І він знав, що в цій квартирі мешкає український старшина.

Ранок 26 січня нова влада почала з повальних трусів та арештів. До обіду будинок № 3 на Назаріївській вулиці ще не обшукували. Олександр встиг за цей час привести себе до «нехристиянського вигляду». Тепер він став подібний на звичайного дезертира. Близько 14.00 він пішов до Зіни прохати, щоб не видавала його. В цей час на сходах почулися важкі кроки.

Серце Олександра тривожно защеміло. За мить у кімнату ввалився звір із гидкою, зашкарублою пикою. На ньому висів цілий арсенал зброї: кулеметна стрічка, рушниця, шаблюка, бомби, пістоль у руках і ще один у кобурі.

Ні живий ні мертвий сидів Євтухів на ліжку Зіни. Та бандюк, напевно, прийняв його за Зіниного знайомого. Простягнувши миролюбно руку, він запитав:

— Таваріщ, нє знаєш, ґдє тот афіцер, што живьот здєсь? Спрятался, навєрноє, сукін син…

— Да-а-а, навєрноє, удрал, — невпевнено відповів російською Олександр.

– Імєєт счастьє, а то пєрєбіл би как сабаку…

При цьому володар життя і смерті недвозначно провів перед лицем у Євтухіва пістолетом.

Несподівано Олександр запитав:

— А какой сістєми у вас пістолєт?

Кацапило оживився і почав оповідати. Навіть необережно дав новому знайомому до рук свою зброю, щоб той краще роздивився.

Блимнула думка в Євтухіва розрядити пістоль москалеві у груди. Але що далі? Адже навкруги — повно його братанів…

Нарешті червоногвардієць пішов…

Нагорі господиня пані Бонецька була на грані нервового зриву. Вона з жахом розповіла, що той солдат щойно був тут, питав, де офіцер…

А в Києві панували натовпи босячні з рушницями…

Кияни ж у ці дні рідко виходили на вулицю. Хіба біля анатомічного театру на Фундукліївській постійно збирався натовп: тут кияни шукали своїх рідних, убитих завойовниками.

Із столиці треба було терміново тікати. Серед вільних козаків, як виявилось, було декілька робітників-провокаторів, тепер вони впізнавали і видавали захисників Києва. Видавали і місцеві комуністи-євреї. «Великороси», які складали основну силу війська Муравйова, слухаючи їх, довго не могли втямити, що воно таке «вільні козаки».

— Ти вілєнскій казак? — запитали і в Олександра, коли він проходив через Безаківський міст до залізничного вокзалу.

— Што ти, товаріщ?! Нєт, я нікада ім нє бил.

— Пакажи докумєнти…

— Смотрі…

Папери не викликали підозріння, але «жидюга», який стояв біля русака, вперто наполягав, що «етот тіп» — старшина Вільного козацтва…

Вже на еміграції згадував Олександр січневі бої в Києві, згадував своїх друзів і жертв тієї жорстокої боротьби, згадував двох відважних французів-добровольців, які за кілька хвилин перебили червоних кулеметників на Костьольній, а потім притягли кулемет і допомогли визволити хороброго старшину Кравченка, який із кількома козаками був оточений в одному подвір’ї на Михайлівській вулиці.

Витягував із пам’яті також образ жінки інженера Е. К., з якою кохався у короткі години спочинку від боїв… Навкруги ніби продовжувала гудіти страшна канонада… Їхня господиня, пані Бонецька, її син Стас та інші мешканці квартири поховалися у підвал. А Олександр і пані інженерова не звертали уваги ні на шрапнелі, що рвалися у дворі, ні на те, що мезонін, де вони кохалися, танцював як скажений. У ці секунди Олександру байдужою була дислокація ворога.

Хоч на свою вірну рушницю «Арісака», яка спочивала біля ліжка, він все ж поглядав.

Поглядав із любов’ю.

Бо кохав її найдужче.

14. Несмертельна зустріч зі смертю

(Розповідь богданівця)

24 січня 1918 року богданівець Олександр Фещук стояв із козаками у заставі на розі Олександрівської та Московської вулиць коло заводу «Арсенал».

На імпровізованій нараді з командиром автопанцерника «Чорт», який щойно підійшов із боку Хрещатика на допомогу, ухвалили йти в протинаступ. Панцерник звернув на Московську вулицю і почав із двох кулеметів кропити по більшовиках, що поховалися у дворах. А Фещук із козаками, озброєними кулеметом, із криком «Слава!» кинувся в атаку по Левандівській вулиці.

Козаки думали, що більшовики зустрінуть їх кулями, а тих як вітром здуло.

По дорозі Олександр вирішив на хвилю заскочити до свого помешкання. На подвір’ї він зіткнувся з двірником. Той стиха мовив, що в помешкання йти зараз небезпечно.

Та що не зробить безпечна молодість! Не звертаючи уваги на попередження, Фещук швидко побіг до покою, де мешкав.

Коли прочинив двері, побачив невідомого в сірій шинелі з рушницею напереваги.

— Якого полку?! — не розгубившись, тоном командира запитав Фещук.

— А ти каково?

— Я — богданівець.

— А я — бальшевік!

Фещук миттєво відвів лівою рукою його рушницю, а правою вхопив свій пістоль і крикнув:

— Віддай зброю!

А більшовик, не випускаючи рушниці, зі здивуванням і ніби з докором мовив:

— Таваріщ, ти ж адін!..

Фещук інстинктивно глянув ліворуч і побачив ще двох червоних, що навели на нього свої рушниці. Недовго думаючи, богданівець застромив пістоль за пояс і, подаючи більшовикові руку, сказав миролюбно:

— Товаріщ, разойдьомся!

І, повернувшись, мовчки вийшов.

Постріли не пролунали.

Богданівець, радісний, що вдалося уникнути смерті, знову біг до бою. Його проводжав здивований погляд двірника.

15. Лютий 1918-го у Києві

У Київ прийшов Муравйов. Із перших же хвилин кияни відчули: життя закінчилося. Залишалася лише стрімка стежка до пекла…

Після двотижневої смерті великого міста люди почали вилазити з льохів на вулиці — голод кликав до дії. Втягуючи голови в зимові пальта, зі страхом оглядали вони зруйнований Київ. А на перехрестях вулиць за «недорізаними буржуями» пильно спостерігали червоногвардійці, що прийшли «визволити» Україну від української влади.

Муравйовці були мало схожі на людей — такі жахливі були у них лиця. Та й на вояків регулярної армії вони були неподібні. Кидалось у вічі, що їхній одяг, напевно відвойований у «буржуїв», не відповідав «внутрішньому світу» цих випадкових власників. Та головне — на кожному з них холодно відбивали зимове сонце арсенали найрізноманітнішої зброї. Біля ніг вартових, як вірні пси, тулились кулемети, готові у будь-який момент загарчати злими чергами.

Вулиці Києва спорожніли. Життя вирувало лише на Хрещатику — тут знічев’я тинялись переможці. Траплялись і переможені.

Спочатку натовп не звернув особливої уваги на авто з озброєним людом, яке наближалося до Думської площі з боку Васильківської. На площі авто зупинилось — і матрос, вставши з сидіння, зробив жест обома руками, закликаючи підійти до нього. Обличчя «таваріщєй», що швендяли по Хрещатику, просвітліли. Кияни ж не приховували свого переляку. І було чого: з авто на них виглянули рушниці. Й кулемет описав цівкою півколо. Кияни хотіли дременути, принаймні розчинитися в натовпі, та розуміли, що вже пізно.

Обличчя матроса, і без того грубе та ще й рябе, набурмосилось до краю. В звірячих очах його розгоралося революційне полум’я безпощадності.