Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович. Страница 9

Постріли затихли, лише коли поїзд минув вокзал. Тоді міліціонери і кірасири кинулися запасатись набоями та займати нові становища — адже за 40 хвилин тут мав пройти новий ешелон Богданівського полку.

Козаки другого ешелону салюту рідному місту вже не давали — на наказ курінного вони склали набої та зброю в окремий вагон, який було запломбовано.

Та тихого прощання не вийшло — на цей раз обстріл почався з Батиєвої гори. Однією з куль було смертельно поранено козака — він помер на руках матері, яка його проводжала «на війноньку»…

По мірі того як потяг наближався до Київського вокзалу, стрілянина наростала: москалі сипали кулями з обидвох боків тору. За Кадетським мостом потяг зупинився. Виявилося, що вбито п’ятеро козаків, а 18 осіб поранено. Дивно, але богданівці продовжили шлях на фронт. Та москалі не заспокоїлися і з-за насипу продовжували обстріл. Потяг же їхав ніби навмисно повільно.

На підході до станції Пост-Волинський кірасири 2-го гвардійського та «казакі» 17-го Донського полків майже впритул розстріляли із кулеметів перший ешелон. Богданівці опинилися в пастці: адже потяг перебував між двома високими насипами, на яких укріпився ворог. До того ж росіяни замкнули семафор.

Пострілів у відповідь не пролунало, адже богданівці не мали зброї. Із вагонів летіли лише крики поранених… Врешті пальба вщухла. Ешелон було оточено. Москалі почали бити людей кольбами рушниць. Полонених всіляко принижували. Чулися вигуки:

— Ми вам пакажем автономію! Ми вам пакажем Украіну!

Одного богданівця застрелили вже після обеззброєння. Іншого зарубали шаблями. Лікар полку імені Богдана Хмельницького даремно просив московського начальника дозволити перев’язати поранених. Козаків, б’ючи, відводили на станцію. Потім москалі розграбували ешелон.

Дмитро Дорошенко у першому томі «Історії України» стверджував, що всього було вбито 16 богданівців, а 30 поранено. Насправді жертв було більше. Сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко стверджував, що тільки у його сотні ще під час руху до станції Пост-Волинський було семеро забитих та 15 тяжкопоранених. А в ешелоні їхало чотири сотні, кожна з яких мала по 250–300 чоловік. Сотник стверджував, що під час обстрілу загинуло понад 100 богданівців. Ще близько 50 осіб москалі розстріляли на станції вночі. Крики жертв і постріли добре чули ті, що сиділи під арештом. «Тіла помордованих позагрібали в картоплиння». Шістнадцять загиблих, про яких пише Дмитро Дорошенко, були тілами тих, яких оберучівські кірасири не встигли сховати перед слідчою комісією…

Чи з чистим сумлінням засинали у ту ніч Винниченко, Петлюра і Грушевський? Принаймні своєї вини в тому, що віддали вірних Україні козаків на поталу московському різникові, вони ніколи публічно не визнавали.

Поховали богданівців 31 липня в Києві на Щекавицькому цвинтарі… Зрозуміло, що в російській пресі ніхто розправою не обурювався, навпаки, винними оголосили богданівців. Їх названо «бунтівниками» і «повстанцями». Та звинувачено в тому, що вони першими напали на кірасирів, які, мовляв, нічого не підозрюючи, охороняли залізницю…

Отак Центральна Рада позбавила себе вірних частин і стала добровільним заручником російського Тимчасового уряду. Де вже тут говорити про державну мудрість… А вцілілі богданівці мусили їхати на фронт захищати Росію.

7. Так творилася Українська революція

20 жовтня 1917 року в Києві мав розпочатись Третій всеукраїнський військовий з’їзд. Незадовго перед тим Богданівський полк повернувся з передової чужої війни і розташувався під Волочиськом. Саме звідти вирушили на з’їзд делегати богданівців: інженер Макаренко, Микола Ґалаґан та полковий господар І. Андрущенко. Поїхав і командир полку Юрій Капкан — як член Українського генерального військового комітету.

Делегатів від різних військових частин і флоту та гостей зібралось на з’їзді понад дві тисячі. Щоб усі вмістились, вирішено було провести з’їзд у цирку Крутікова на Миколаївській вулиці.

Ще до пленарного засідання на вимогу соціал-демократів та есерів делегати розділилися на партійні фракції. Проти цього рішуче виступили самостійники. Та їхній голос потонув у криках соціалістичної більшості. На знак протесту проти поділу українців за партійним принципом самостійники на одній із нарад з’їзду відмовились покинути кімнату, призначену для фракції есерів. Тоді демагогічну промову виголосив генеральний секретар партії соціалістів-революціонерів Микола Ковалевський:

— Трудовому народу непотрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть; народу потрібні ті, хто дасть землю і свободу, хто веде до соціалізму. Україна під проводом самостійників не дасть землі, не дасть волі трудовому народу.

Після цієї підбурюючої промови есери, яких була абсолютна більшість, виштовхали самостійників у спину із зали нарад.

«Нова Рада» (ч. 169 за 1917 р.) подала такий партійний склад з’їзду: есерів — 783, есдеків — 111, есефів — 24, самостійників — 24, націоналістів-революціонерів — 13, більшовиків — 11, безпартійних соціалістів — 3, безпартійних — 90 та один анархіст. Партійність вісімдесяти делегатів так і не вияснили. Всього зареєструвалося 965 делегатів. Представляли вони понад три мільйони вояків-українців.

На пленумі з’їзду велику промову виголосив Володимир Винниченко. Він розлого оповів про свою поїздку до Петербурга і про переговори, власне, торги Генерального секретаріату Центральної Ради з Тимчасовим урядом, «представляючи все те як революційну боротьбу за інтереси українського народу… Промову свою закінчив Винниченко заявою, що Україна хоче залишатись у федерації з Росією, що Центральна Рада твердо й незмінно стоїть за принцип федерації і що всякі кличі сепаратизму й самостійництва є провокацією». І це він говорив за кілька днів до Жовтневої революції в Росії, коли центральна російська влада з тріском розлетиться вщент, а Керенський, переодягшись на жінку, ганебно тікатиме, рятуючи своє життя!..

До рішучої дії українців підштовхнули більшовики.

По обіді 25 жовтня на з’їзд з’явився голова Українського військового генерального секретаріату Симон Петлюра і заявив, що «важність моменту й серйозність подій, які назрівають, вимагають від учасників з’їзду, щоб вони перервали на якийсь час виконання своїх громадських обов’язків як члени з’їзду та в інтересі українського народу виконали свій обов’язок як вояки. В імені Українського уряду він просив делегатів зі зброєю в руках стати до послуг Центральної Ради. Після короткого обміну думок з’їзд одноголосно постановив зорганізуватись у полк».

Оскільки до богданівців — єдиної на той час української військової частини — вояки-делегати ставились «як до чогось всім близького й дорогого» і певного, то командиром «з’їздівського» полку обрали командира богданівців Юрія Капкана, а полковим ад’ютантом — Миколу Ґалаґана, який, власне, і взявся керувати цією частиною. Капкан вдовольнився становищем «почесного шефа», а невдовзі взагалі зник зі столиці.

Тільки надвечір пощастило дістати з «Арсеналу» 420 рушниць і набої до них. Курені розмістились неподалік Центральної Ради й Українського генерального військового секретаріату — на Фундукліївській та на розі Бібіковського бульвару і Тимофіївської.

У ситуації зорієнтуватися було нелегко. Одначе ставало очевидним, що в боротьбі проти військ штабу Київської військової округи українські відділи кооперуються із ненадійним союзником — більшовицькими загонами, які можуть повернути зброю і проти Центральної Ради…

Близько четвертої години ранку до штабу прибігли два юнаки зі школи прапорщиків, що містилася біля Софіївського собору. Вони сповістили, що школи прапорщиків отримали наказ бути готовими вирушити в будь-яку мить. Куди і з якою метою, юнаки не знали. Симон Петлюра попрохав Миколу Ґалаґана піти до школи і на місці зорієнтуватись.

Командир «з’їздівського» полку разом із хлопцями без охорони вирушив вулицями нічного Києва. Дорогою юнаки сказали, що ніби чули, що їх поведуть до Кадетського гаю. Ґалаґан зрозумів: штаб Київської військової округи концентрує свої сили для відсічі «бунтівникам». Що робити, він не знав, але знав, як поводити себе…