Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис. Страница 13

На думку О. Русиної, «в XIV-XVI століття у межах східнослов'янського ареалу відбувалися складні процеси етнічної диференціації, котрі згодом призвели до формування російської, української й білоруської народностей. Специфічні мовні ознаки кожного з названих етносів простежуються з XIV- XV століття, однак упродовж тривалого часу ці діалектні відмінності (у комплексі з особливостями духовної й матеріальної культури) не усвідомлювались їхніми носіями як національні. На побутовому рівні фіксувалася радше регіональна ("земельна") приналежність. Паралельно зберігалось уявлення про "одноплемінність" усіх східних слов'ян… Ті русини, котрі, завдяки європейській освіті, прилучились до кола гуманістичних і ренесансних ідей, плекали пов'язані з Руссю античні алюзії, вважаючи себе нащадками скіфів, сарматів і роксоланів. Усвідомлення вищості польсько- латинських культурних стереотипів розщеплювало, чи, точніше, ієрархізувало національну свідомість, у якій "руськість" поступалася місцем усвідомленню своєї належності до "польської нації"[після Люблінської унії 1569 року свідомість української еліти дійсно часто описували формулою"людина русинського племені, польської нації". — Д. Ж.]. Серед православного духівництва (його представники 1476 року вустами митрополита Мисаїла ідентифікували себе як "российских славян", "российских сынов… великородного славянского языка") побутував і далі етногонічний міф [міф про походження етносу, народу. — Д. Ж.] про походження русів від Яфета [сина біблійного Ноя. — Д. Ж.], в категоріях якого осмислювались як взаємини із "московитами" (вони вважалися частиною "Яфето-Росского" племені), так і нові соціальні реалії».

За свідченням російського дослідника Бориса Флорі, «часу російсько–литовських воєн межі XV-XVI століття стосується низка свідчень, котрі говорять не лише про усвідомлення представниками суспільної еліти цих розбіжностей [між українцями і росіянами. — Д. Ж.], але непрямо і про те, що цей факт дуже суттєво вплинув на позицію східнослов'янської шляхти і міщан Великого князівства Литовського під час військового конфлікту між ним і Російською державою. В записці, поданій Сигізмунду 11514 року, вказувалося, що "жорстока тиранія "московських князів є причиною того, що "руські" у Великому князівстві Литовському не хочуть перейти під їхню владу. Про "тиранську владу" московських князів, у державі яких багатство і суспільне становище людини залежить від волі правителя, писав як про перешкоду для об'єднання східних слов'ян придворний хроніст Сигізмунда І Іост Людвіг Децій. Цього ж часу — перше десятиліття XVI століття — стосується поява в джерелах порівняння "московського" і "турецького" правлінь як двох схожих типів політичного устрою. Хоча ці висловлювання належать представникам польської еліти, як здається, в них запропоноване правильне пояснення політичного патріотизму шляхти і міщанства Великого князівства Литовського під час російсько–литовських воєн межі XV-XVI століть, і вони можуть розглядатись як певне відображення суспільних настроїв у цій державі. Одначе немає ніяких підстав уважати, що вже в той час дані відмінності соціально–політичного ладу усвідомлювались як ознаки приналежності до різних етнічних спільнот. Джерела, котрі ми маємо, говорять про інше. У вже цитованій записці 1514 року говориться про те, що у "руських" Литви і "московитів" спільна релігія, мова, і посилання на "тиранію" московських правителів в такому контексті слугує поясненням того, чому одна частина народу все ж не хоче приєднуватися до іншої. Для Матвія Меховського [польський публіцист та історик XV століття. — Д. Ж.], котрий писав у своєму трактаті "Про дві Сарматії", що "в державі московській, як і в землі турків, людей перекидають з місця на місце" [йдеться про переселення підданих царя, здійснюваних з його волі. — Д. Ж.], тим не менше було ясно, що мешканці Московії є рутенами…» Мовляв, у польській літературі XVI століття побутувала думка, що русини Литви і московити мають однакову мову та спільну релігію, й лише «жорстока тиранія» московських володарів відлякує православне населення Литви від переходу під їхню політичну зверхність; коли ж після смерті польсько-литовського короля Сигізмунда-Августа (1572 рік) було висунуто ідею обрання королем Івана IV Грозного, польські автори–публіцисти твердили, що русини «труснуть рогами, отримавши "государя своєї віри, своєї мови та свого народа"», і що властиве московитам «варварство» не є нездоланним бар'єром на шляху до об'єднання Росії з Річчю Посполитою — з огляду на вже набутий поляками досвід «цивілізаторства»: «Погляньте, яким був раніше люд литовський і руський, а московський люд — ще та ж Русь і те ж плем'я».

У 20–х роках XVII століття ті самі речі декларували й такі різні за політичною та конфесійною орієнтацією особи, як український православний митрополит Іов Борецький та уніатський — Йосиф Рутський. Перший, звертаючись до царя, порівнював русинів і московитів з біблійними персонажами — «єдиноутробними» братами Иосифом та Веніаміном; другий у листі до Рима лякав, що мешканці Московії вважають себе братами русинів. Проте тут варто пам'ятати, що тому ж таки Борецькому чи Рутському було вигідно перебільшити міру «близькості» українців і росіян, хоч і з абсолютно протилежних міркувань.

Резюме Петра Толочка: «слід визнати, що в процесі тривалого співжиття з сусідніми народами, насамперед з польським і татарським, він збагатився рядом суттєвих етнокультурних елементів, які помітно вирізнили його з–поміж інших гілок східного слов'янства. З кінця XVI століття усвідомлення цього історичного явища відбувалось на рівні інтелектуальної, переважно духовно–православної еліти південноруського суспільства. Розпочалися пошуки для нього відповідної етнокультурної і політичної ніши. Пафос праць південноруських літописців і книжників кінця XVI — першої половини XV століття вкладався в формулу "нероздільності і незлитності". Нероздільності з іншими східнослов'янськими народами в спільності походження і праві на києворуську спадщину, незлитності з ними в конкретно–історичних формах державного життя. Ця формула стала фактично ідейним маніфестом національно–визвольних змагань козаччини у першій половині XVII століття і практикою діяльності гетьманських урядів з часів Богдана Хмельницького».

Ну, про Хмельницького й Переяслав ми ще поговоримо, а поки що спробуймо розібратися, як виглядали українці в очах росіян XV-XVII століть. Є чимало свідчень, що самі тогочасні росіяни скоріше сприймали українців якщо і як братів, то досить не схожих на них самих. Інколи їх навіть залічували до категорії «німців», тобто чужих, іноземців, від слова «німий», у сенсі, «той, хто не говорить російською» (англієць Джайлс Флетчер у XVI столітті писав про кілька тисяч найманців, яких росіяни звали «німцями» і серед яких було багато «черкас» — див. далі). Не забуваймо — у Москві обов'язково перекладали «грамоти білоруського письма», тобто листування старою книжною українською і білоруською мовами. Загалом же українці найчастіше називалися термінами «литва» (тим самим словом називали білорусів), «білорусці» (про це див. розділ І), «литовські» чи (після Люблінської унії 1569 року) «королівські» люди, а козаків ще й словами «запороги», «черкаси», «черкасці» (існує чимало недостатньо правдоподібних гіпотез, найпоширеніші — від назви міста Черкаси або від кавказьких черкесів), «хохлачі» (через особливу зачіску–оселедець) тощо. З «царськими людьми» їх не плутали, вважали іноземцями, оскільки вони говорили іншою, хай і близькою мовою (див. розділ І, про назви Велика і Мала Русь), і не служили цареві. Саме козаки як найактивніший елемент українського суспільства відіграли провідну роль у формуванні етнічного типу українця — «козакорусса», а назви, що вживалися спочатку щодо козаків (ті ж «черкаси» та «хохлачі», потім «хохли»), — згодом поширилися на всіх українців. Особливої довіри до «єдинокровних братів» російське політичне керівництво ніколи не відчувало — щодо українців та білорусів завжди виникали підозри, що вони, по–перше, є людьми «конфесійно зіпсованими», не до кінця православними (адже живуть з католиками й уніатами в одній країні, під їхньою владою і навіть родичаються — це в тогочасній Україні та Білорусі дійсно не було рідкістю, особливо в аристократичних родинах), а по–друге, чужими підданими, отже, потенційними шпигунами і зрадниками (в майбутньому «непевність» «єдинокровних братів» називалася «малороссийской шатостью»). За указом першого царя з династії Романових Михайла Федоровича від 1624 року всіх вихідців з українських та білоруських земель мали ретельно перевіряти місцеві воєводи, щоб запобігти «зраді», так само як і втікачів–росіян, що поверталися з литовського полону. Тоді ж князь Іван Голіцин (рід котрого, за іронією долі, був заснований вихідцями з Литви, Гедиміновичами) казав, що «русским людям служить вместе с королевскими нельзя ради их прелести [цікаве тогочасне російське слово зі значенням"спокуслива брехня". — Д. Ж.]: одно лето побывают с ними на службе, и у нас на другое лето не останется и половины русских лучших людей, не только что боярских людей; останется кто стар или служить не захочет, а бедных людей не останется ни один человек». Тому ставлення до українців за часів існування двох великих князівств, про які йде мова в цьому розділі, було, м'яко скажемо, настороженим. З ними, проте, активно торгували, що не виключало зіткнень і в цій сфері: так, 1632 року цар наказав воєводам прикордонних міст Московської держави заборонити торгівлю українським («литовським») хмелем — причому запровадження ембарго аргументувалося не тим, що той хміль поганий чи цар бажає підтримати «власного товаровиробника» (що в принципі не виключено), а тим, що в «литовських землях баби наговорюють на хміль, аби навести ним у наших містах мор» — у Московській державі саме починалась якась епідемія, тож карантинні заходи були, може, й доречні, але сама аргументація! Пригадаймо, що у Московській державі захід узагалі асоціювався зі стороною єресі, латинників, ворогів — звідти прийшов Лжедмитрій І, туди ж вистрілила гармата з його (чи знову не його?) прахом після знетронення 1606 року. Таким самим було і ставлення звичайних росіян до «латинської зарази» — як ми вже говорили, 1547 року родичів новопроголошеного царя Івана IV, Глинських, звинуватили в чаклунстві й бажанні занапастити святу Русь (ніби бабуся царя по материній лінії, Анна Глинська, перетворившись на сороку, літала над Москвою і підпалювала місто якоюсь чаклунською водою, отриманою з людських сердець — ну чим не магія вуду?). Не дарма 1650 року підчас переговорів з відомим російським церковним діячем Арсенієм Сухановим генеральний писар Хмельницького Іван Виговський вигукнув, що цар усіх українців не вважає православними, та Суханов, щоправда, одразу став це заперечувати. Дуже промовистими щодо наявності мовних, культурних та інших розбіжностей є спорадичні намагання московських правителів ліквідувати ці розбіжності, що надзвичайно яскраво ілюструє стаття 19 з відомих Коломацьких статей, підписаних гетьманом Мазепою під час його обрання 1687 року (див. розділ IV). Фактично культурна асиміляція українців (зокрема через шлюби) проголошувалась основою державних україно–російських зносин.