Батурин - Лепкий Богдан. Страница 31

— Це міщани підпалили свої хата, — казала. Любов Федорівна не вірила своїм ушам. Хто чув, щоб люди сповна розуму палили свої домівки?

— Так, мамо, палять, бо треба. Треба, щоб ворог знав, що батуринці на все готові, що їм нічого щадити й жалувати, що в них тільки й діла, що оборона замку.

Любов Федорівна терла рукою чоло, ніби будилася зі сну.

— Батуринці Батурин палять, — шептала зів'ялими устами. — Самі його палять, щоб ворог не мав що палити. Значиться, вони дійсно хочуть його обороняти до останку, згинуть, а ворога в город не пустять. Значиться… — і вона припинилася на хвилину. Те, що хотіла сказати, було надто страшенне, щоб вимовити зразу, не привикнувши до нього, не переконавши перед тим самої себе, що воно потрібне, конечне, неминуче, це слово і діло, що за словом піде.

— Значиться… Мотре! Ходім! — сказала, беручи доньку за руку.

Мотря не допитувалася, може, догадувалася намірів мами.

Як вийшли на замкове подвір'я, мимохідь зупинилися. Обдало їх гарячом, згаррю, чадом. Батурин горів.

Горів їх рідний город, підпалений руками своїх власних мешканців. Ця гадка збільшувала грозу пожару. Не могли освоїтися з нею. Коли б ворожі стрільна підпалили дахи і стріхи батуринських будинків, старих, дорогоцінних стариною, і новіших, побудованих чималою витратою труду та гроша, так це було б звичайне та природне, а так…

Хвилину стояли на кам'яних сходах, щоб привикнути до того, що нараз побачили перед собою. Долонями заслонювали очі. Іскри летіли на них. Струшували їх з волосся і з одежі. Дими спиняли віддих. Задуха била з города, як з велетенської печі. Чути було тріск, ломіт, гук. Валилися дахи й димарі. Поломінь притихала на хвилину, то знов з більшою силою виривалася з хат і домів, крізь челюсті обезвічених вікон, і крізь вирвані двері й огненними язиками, червоними хвилями, гарячими стовпами підлітали вгору. до хмар, до сонця, до самого Бога, як самопальная жертва, як автодафе. Зробилося гарячо, немов це не пізня осінь, а літнє полуднє. У воздусі, як огненні птахи, літали ґонти, горючі тріски, відірвані від вікон, дівочими руками так пильно й гарно мережані й вишивані занавіси. Горючі книжки вискакували вгору, високо понад дерева, розтвиралися і, як червоні вірли, втікали від пожежі.

— Ходім! — сказала Любов Федорівна, притулюючися до доньки.

— Куди? — питала її Мотря. До нашого двора.

— На замковім подвір'ю?

— Ні, до нового. Ходім.

За димами не бачили дороги. Пожар знівечив план міста Пускалися в добре їм відому вулицю, котрою проходили не раз, і мусіли завертати в другу, бо тамтою ніяк було пройти Полумінь через дорогу подавала собі руку, горіли й валилися ткни, плоти, паркани, високі дубові брами, тесані сокирами дідів, останні свідки їх загарливої праці. Деякі хати вже дотлівали. Сторчали огненні кістяки, димар, як обсмалений хребет, недотлілі крокви, як ребра, дубові сволоки, як руки, опущені в безсиллю і в розпуці. Ще хвилина, луск, тріск, гук кістяк валився на постелю з диму, сажі, з румовища. Так гарячо було, що шибки з вікон топияися й котилися блискучими кулями. Ніби город плакав останніми, жгучими сльозами. На подвір'ях, як гори, лежали живцем зажарені коні й корови. Чути було немилий запах шерсті, лою і жареного м'яса. Загулювали ніс, спирали віддих v груди, щоб не чути того, і йшли дальше крізь огненне море.

Люди, як круки, літали кругом.

Жінки борикалися зі скринями, хотіли їх викотити в безпечне місце, в садок або на город. Але скрині горіли, тліло в них заховане добро. Мами тулили до лона перестрашених дітей і проклинали своїх мужів за окаянне діло. Де ж хто чував, щоб хазяїн під свою власну стріху червоного когута пускав! Подуріли хлопи! Пан Біг їм розум відібрав!

Людський крик, вереск, зойк додавав нових пронизливих акордів до тої пекельної оркестри.

Сліпий дідусь з бандурою втікав. Бандура горіла, він її руками гасив, від бандури занялася борода.

Дід робився подібним до огненного стовпа. Мотря припала до нього. Скинула жупан і обгорнула бандуру, Любов Федорівна долонями гасила обсмалене дідове волосся. Огненний стовп погасав. Дідусь благословив їх. Врятували неповинну душу

— Підете з нами, дідусю! — сказала Любов Федорівна і потягнула старого за собою. Сліпий далеко не зайшов би.

Кочубеїв двір стояв серед великого саду. Йому поки що не грозила пожежа. На дубах зисіло ще зимне і мокре від дощу листя, гілляки й здоровезне галуззя дерев були мокрі, пожар не вчіпиться їх скоро. Але челядь все-таки виносила дрібнішу мебель і посуду далеко в сад, на другий бік від пожежі.

— Не треба! — гукнула на них Любов Федорівна. — Лишіть! Як горить людське, хай горить і моє!

Здивовано дивилися на неї. Мабуть, з ума зійшла. Від смерті Кочубея Любов Федорівна не та стала. А до того — облога, пожар, якщо збожеволіла, то й не диво.

— Лишіть, кажу! — повторила рішучо і в покої ввійшла. Мотря за нею. Проходили кімнати, ніби прощалися з ними, з усіми радощами і смутками, які в них пережили, вони і батьки їх, бо двір хоч називався новий, а основами своїми, боковим крилом, до котрого добудовано передні покої, пам'ятав давні часи.

Вікна здивовано дивилися на них, двері не хотіли їх пускати від себе, замикалися важко.

Любов Федорівна зняла той самий образ Розп'яття, в чорних рамах, котрим відбирала колись присягу від черця Никанора, запалила свічку і пустилася на горище. Мотря вхопила її за руку.

— Мамо, ви куди? — У її майнула через голову гадка, чи не дай Бог не збожеволіла мати. Любов Федорівна подивилася на неї вважно, тими самими мудрими і бистрими очима, до котрих Мотря привикла від дитини.

— Як треба, Мотре, то треба. Досить ми бокували від людей. Весь тягар спихали на них. Так не годиться. Коли горить Батурин, хай і Кочубеї з димом ідуть.

Мотря побачила те, чого догадувалася тільки. Затремтіла душею. Їх гніздо мало з димом піти. Не жалувала матеріального добра, а жаль їй було родинних пам'яток, споминів, все одно сумних чи веселих, хоч останніх і не так-то багато зазнала в тім дворі. Тут радо проживав її безталанний батько.

— Годі, Мотре, ходім! Нема що пристращатися до маєтків. Може, вони й не добром набуті. Хай Господь їх у жертву прийме, може, якого гріха простить. Має попасти Меншикову в руки, хай горить. Хай бачить народ, що ми готові разом з ним терпіти. Так краще, так конечно, — ходім.

Вийшли на горище і ще раз глянули кругом. Ще раз побачили, як горів Батурин, як дими жалібною паполомою осотували весь краєвид, як у них потопав московський табор, в котрім помітний був незвичайний рух. З табору на замок, а з замку на табер летіли кулі, здавалося, йшли собі назустріч, та не попадали в себе. Миналися, несучи з собою смерть і руїну.

Московські кулі все ще здебільшого не попадали в замок. За кождим разом, як влучила котра в город, пожежа ще гірше лютувала. Ще више знімалася полумінь, сичіла, вищала, кривавими язиками здіймалася до неба.

Мотря мовчки за мамою ішла. Могла вирвати свічку з її рук, але чула, що не має до того права. Мати говорила правду. Треба, щоб бачив народ, що Кочубеї тримають разом з ним, що люди, те й вони.

На горищу була одна комірка, повна всілякого хламу, постелі, білля, непотрібного вбрання. Любов Федорівна відчинила до неї двері. Поставила на столі Розп'яття, перед ним свічку і перехрестилася.

— Хай Бог прийме за прощення наших гріхів, — сказала, підпалюючи комірху. Хвилину дивилася ще, чи вогонь не потухне, а тоді двері затріснула наглухо. — Вертаймось!

Вхопила Мотрю за руку. і скорим ходом збігла з нею надолину. З сіней вискочила на ґанок.

На кам'яних сходах сидів сліпий дідусь. Дрижучими руками водив по обсмаленій бандурі та числив непорвані струни. Мало їх було, і бандура не хотіла грати.

— Приютіть старого, — говорила до слуг. — Щоб він кривди не мав. Заберіть його геть, щоб не згорів з двором. Слуги витріщеними очима дивилися на свою паню…

Збожеволіла!

— Як умру, то слухайте доньки, вона про вас подбає. А двора не рятуйте, хай разом з Батурином горить. Хто з вас сильний — на замок. Так рук до оборони треба. А тут кінець… Ходімо, Мотре!