Батурин - Лепкий Богдан. Страница 35

Мотря долонями затуляє уши, щоб не чути тих зойків, стонів, реву. Це вже не люди кричать, а добуває з себе останніх, передсмертних звуків якась жахлива звірюка, твориться щось таке страшне й огидне, перед чим деревіє людська свідомість і на що є одна тільки відповідь, одно тільки заспокоєння — конечність… Те, що сталося, було рівно несподіване й непередвиджене і для батуринців, і для москалів. Людська хвиля рівно далеко відбилася по обидва боки, лишаючи посередині між собою румовища, помішані з глиною людського тіла, ніби нову перегороду, греблю а поміж двома ставами людської злості й завзяття.

Москалі гадали, що батуринці висадили замок у воздух. З перестрахом сліпим, який не знає стриму, кинулися втікати назад, в напрямі Сейму.

Але біля моста наткнулися на нові відділи московського війська, котрі вислав Меншиков, щоб спинити втікачів.

— Куди тікаєш, стерво! — гукали царські офіцери.

— Завертай назад!

В неслухняних стріляли. Це збільшало заколот. Салдати скакали з берегів, щоб перейти ріку. Тонкий лід заломлювався, і вони потопали. Деякі плили з кригою, благаючи рятунку.

Та ніхто їх не слухав.

В цей мент біля воріт явився диякон. В правій руці шабля, у лівій хрест. Біля нього донька, а коло них старий золотар.

— З Богом — вперед! — гукав диякон, ступаючи по камінню і трупах.

— Діти, за нами! — кликав золотар, повертаючись до невеличкої громадки міщан і козаків, старців і хлопців-недолітків, які з безтяменним завзяттям, забуваючи про все, кинулися на ворога, вдесятеро сильнішого від себе. Диякон їх веде. Не питаються, які в нього плани, які вигляди на успіх, йдуть за ним, за тим хрестом, піднятим угору, в котрого остаточну побіду привикли вірити змалку.

Може, він і сам не знав, куди їх веде, розуміючи тільки одно, що ворога треба якнайдальше від мурів.

Ішли…

І Мотрю потягнула за собою ця стихія. Та недалеко. Пригадала собі, що в неї є своє окреме завдання, котре вона мусить сповнити, насилу відділилася від гурта, притулилася до останків муру, переждала, аж товпа перевалилася на другий бік, і по сходах, що вели до колишньої вартівні, вийшла на замковий вал.

Озирнулася.

Батурин все ще горів. Одно велике, червоне море шуміло й гуділо там, де ще вчора жили люди в своїх затишних домівках. З того моря тут і там знімалися стовпи й димарі, як щогли потопаючих кораблів, торчали пні обсмалених дерев, як кістяки. Висока дзвіниця палала, як жертвенний стіс. Обривалися дзвони і з зойками глухими спадали вниз. А за жодним із них пожежа бухала горючим стовпом угору, ніби дзвони перемінювалися в духів і летіли до хмар. На землі їм не було вже діла.

Не задзвонять на свято побіди, коли гетьман в'їздитиме в свою столицю, визволивши її.

Разом із отими дзвонами обривалися Мотрині мрії і сподівання й летіли кудись у безвісті, у пропасть, в яку й зазирнути страшно.

Нема що довше обдурювати себе. Треба дійсності глянути сміливо в очі.

І Мотря глянула круг себе.

Ворог окружав Батурин. Коли не стиснув його своїм перстенем залізним, то за хвилину стисне, здавить, сторощить. Він у кількох місцях маскує приступ. Та це лиш звичайні воєнні хитрощі, щоб обложені не знали, де їм найсильніше треба б оборонятися.

Мотря, знаючи Батурин, як свою рідну хату, розуміє дуже добре, що бій рішається на двох точках: тут, біля забутих воріт, і там, недалеко шляху, котрим нині Герцик виїжджав на герць.

А між тим батуринці в першу чергу обороняють замок. Поза замком козаки наче нічого й не бачать. Кождому здається, що бій рішається там, де він стоїть, і що того місця йому за ніщо в світі здавати не вільно. Почувається, що нема Кенігзена. Він був не тільки завзятий, але й тверезий, холоднокровний. Завзяття не засліплювало його

Сказати те Чечелеві, попросити, щоб зараз післав який сердюцький відділ на підмогу дияконові, котрий пішов на розпучливу, нерівну боротьбу, бо як ні — то ворог вдереться у город.

І Мотря повернулася у той бік, де диякон з донькою і старим золотарем відпирав від брами москалів. Бачила, як перед ним, наче перед якоюсь вищою, надприродною силою, подавались москалі, як золотар, забувши про свій вік, з молодецьким завзяттям косив своєю кривою шаблюкою, подібний до косаря смерті. І дияконська донька, сестра-жалібниця, не гоїть, а завдає рани. За ними густою лавою пруть батуринські міщани і жмінка тих козаків, що не погибли ще, обороняючи воріт. Як вони б'ються! Це вже не люди, а боги помсти, фурії, доведені до крайньої розпуки. Це вже не бій, а різня і гризня, в якій тямиться одно — не датись! Полягти або побідити, нічого третього для них нема.

Не устоїться ворог проти такого фізичного й морального завзяття. Подається. Диякон чимраз дальше посувається від брами. Не бачить ні трупів, ні поранених, ні своїх, ні чужих, засліпив його успіх, полонила ум жадоба побіли. Не бачить небезпеки, яка їм грозить.

— Ворог їх збоку заходить. Мотря бачить його намір, котрого вони там удолині, серед бою, не помічають. Він лишає ті відділи, що з дияконом б'ються, і посилає свіжі роти, щоб поза його плечима увійти в браму. Одинцем, гусаком скрадаються попід, мур, ближче, ближче до брами…

Підходять під вал, стають у чвірки, в боєвий стрій, з мушкетами, ручними бомбами, з усяким приладдям, котрим зруйнують город.

— Вертайтеся!

Може, диякон і побачив свою важку похибку, може, й рад би вернутись, але це неможливо. Йому остається одна тільки дорога — пробиватися дальше, через ріку, в поля, ген-ген, може, аж на Січ.

Пробивається…

А між тим ворог вдирається на замок. По камінню, по трупах повзуть, як хроби, як гаддя, як потопа… Пропало!

— Тепер на тебе черга, — сказала Мотря, збігаючи вдолину.

Добре відомими тайними переходами пустилася туди, де бовваніла перед її схвильованою до краю уявою порохова вежа.

— Щоб лиш дібратися до неї!

Боялася не тільки ворога, але й своїх — людини.

Нікого не бачити, не чути людської мови, не думати про ніщо: Сповнити своє діло, відчинити браму, щоб вийти з того пекла, котре тут зчиниться за хвилину.

Не хоче бачити його — і не буде.

Спотикалася на теплих ще головнях і на зимних уже трусах. Падала, підносилася, з жахом пізнавала знайомих і, насилуючи почуття людського жалю й милосердя, гонила вперед. Нічого вже більше не звала й не пам'ятала, ніякого більше бажання в душі своїй не чула, крім того одного, щоб якнайскорше дістатися до тієї вежі, в котрій було її спасення від мук, від сорому і від неслави, її і її земляків.

Бігла попід мури, обтовкаючи собі ноги й руки й обдираючи одіж на собі. Скоріш, скоріш, бо ворог настигає.

Щоб до вежі — там усьому край. Один момент — і буйний лет у невідомий світ, крізь дим і пожежу, крізь сором і знущання, до хмар, до неба, до Бога. Останній гін, остання дорога; серце б'ється, як дзвін, — ворогам проклін, ось ваша перемога! Добігла до голодової ями. Спотикається на сухих корчах, паде. Господи, невже ж ти не даш сповнити їй діла, від котрого так багато залежить? Невже ж у тій яскині, в котрій вилися колись її ближні, як черваки, ворог допаде її? Ні, ні! Не відмов її сил, дай крил, щоб долетіти, — Боже, світе!

… Встає. Ще трохи, ось і вже, ось і низькі, в землю врослі двері. Де замок, де ключ?

Це все таке просте, звичайне, а так тяжко звести докупи, так дивно. Ключ не входить до замка, замок заржавів, не слухає ключа, гарчить, двері не подаються, скриплять завіси, не зрушувані здавна, — насилу відчинила й увійшла.

Сопух і темрява кидаються на неї.

Останками сильної волі перемагає їх. Руками чіпається стін, бо сходи ховзкі, повищерблювані, непевні. Але й стіни вогкі, зимні, як хребет гадюки. Дрож проймає її, терпнуть пальці — невже ж це смерть?

«Ще ні, ще ні — не тепер, за хвилину!..»

По сходах збігає вдолину — паде… Вставати, йти!

Але як? І — де?.. В грудях гуде, в голові гуде, склепіння валиться, паде. Кінець…

«Ще ні, ще ні! Боже, дай мені сил сповнити останнє діло!»