Батурин - Лепкий Богдан. Страница 43

Сказала це так, що Скорін не смів більше ні слова відповісти. Побажав спокійної ночі, вклонився і вийшов.

Скорін вернувся до вартівні.

«От тобі жінка!»

Відіпняв шаблю і кинув капелюх на лавку.

«Значиться, нічого не порадиш. Дивними шляхами блукає наш талан. Усе, мабуть, розгадає колись чоловік, тільки свого призначення ні».

Сів і голову опер об стіну. Дивився у вікно.

Сніг ліпив. Ніби завзявся вибілити Батурин. І добре. Нарано не буде видно тих калюж крові, мозків, кишок, того всього, від чого робиться чоловікові гидко, аж млісно…

В голові йому шуміло, як на потоках. Може, тому й здавалося, що в Батурині тихло. Батурин не ревів, лиш гуготів глухо.

«Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили, — кати». Несвідомо ноги згиналися в колінах. Кляк, голову похилив над стіл і, як над могилою, в котру тільки що спустили покійника, став шептати молитву: «… вічний упокій даруй, Господи, представшимся рабам твоїм… вічний упокій… вічний упокій». Втомлена думка ніяк не могла відірватися від тих слів, не міг спромогтися Скорін на те, щоб піднятися і положитися спати, хоч було вже так пізно… Благовістилося на день.

ЧЕРВОНІ ПАНЧОХИ

— Петре Павловичу! — гукав знайомий голос.

— Петре Павловичу! — і хтось шаблею грюхав до вікна.

Скорін глянув, — світлійший.

Зірвався, припняв шаблю, наложив на голову капелюх і вискочив із вартівні.

Побачив Меншикова на чорному коні, — за ним гурт офіцерів, а там відділ війська, самі кіннотчики. Всі невиспані, але не бліді, а рум'яні, очі світилися, як у вовків.

Скорін глянув на Меншикова. й перше, що завважив, це був прегарний карий кінь по коліна в крові, ніби в червоних панчохах. Кінь іржав, махав головою і нетерпеливо викидував ногами; хотів скинути з себе ті червоні панчохи. Світлійший поплескував його пе гнучкій, піною обляпаній шиї рукою у довгій шведській рукавиці.

Рукавиця теж була більш червона, ніж біла.

«Кат», — майнуло Скорінові через голову. «Кат», — хоч світлійший на ката не подобав, бо був дрібний і невеликої сили.

Але якраз тим прикріше вражала тая кров і тая злюща усмішка на його гарних, немов до ціловання сотворених устах.

— Здорові були, Петре Павловичу! — сказав світлійший голосом, в котрім почувалося те вдоволення, яке дає лиш свідомість побіди.

— Здоровля желаю вашій світлості, — глухо відповів Скорін.

Князь подав руку вродливому полковникові. (Треба з ним дружити, бо хтозна, чи завтра не стане він любимцем царя).

Скорін з омерзінням всунув свої пальці в окервавлену долоню князя і, не задержуючи їх там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю.

Світлійший зіскочив з коня, подав його свойому ад'ютантові, обняв Скоріна за стан і пустився з ним до двора. Але снігу нападало по самі коліна.

— Промести стежку! — гукнув світлійший на салдатів, а поки це сталося, почав зі Скоріним балачку.

— Як же тут? — питався. — Усмирили?

— Казав повісити кількох своїх, за грабіж і за мордерство, — відповів Скорін, несвідомо кладучи особливий притиск на останньому слов.

— Мордерство? — повторив Меншиков і ніби здивувався. Але по хвилині махнув рукою. — Не зашкодить. І так тої сволочі забагато на світі. Хай знають дисципліну… А з Мазепиних людей не застукали нікого?

— З Мазепиних людей? — і Скорін задумався.

— Так. З людей ізмєнніка Мазепи, — повторив князь.

— На жаль, ні.

— То зле. Нам треба добути гетьманські клейноди. Кажуть, що дворецький знає, де вони заховані. Чому ти того дворецького не попав у свої руки?

— Бо він повісився, — відповів Скорін.

— Сволоч! — гукнув князь. — Сволоч. Завтра кажу питати трупа.

Скорін видивився на нього.

— Так, трупа питатиму, і то з пристрастієм. Це зробить велике вражіння. Хай знають, що кари царської, як справедливості Божої, нікому не минути.

Скорінові мурашки полізли по спині.

— Що ж ти на це? — питався князь.

— Консеквенції в такій процедурі не бачу.

— Консеквенції? Не розумію. Висловлюйся ясніше.

— Гетьмана, — почав, — маємо карати за те, що не був вірним, а дворецького, що хотів ним бути.

— Ха-ха-ха! — зареготався князь. — Філософствуємо, полковнику, філософствуємо. А ми не філософи, лиш вірні слуги й воїни його величества царя. Війна має свою філософію, свої принципи і свої власні кодсеквенції.

Скорін глянув у ті вікна, в котрих блимало світло лоєвої свічки.

Там лежала Мотря.

— От я й забув вашій світлості сказати, — почав, ніби про якесь байдуже діло. — В гетьманському саді знайшли ми Мотрю Василівну.

— Мотрю Василівну? — мало не крикнув князь. — Чому ж ти мені зразу не казав. Це ж велика птиця. Го-го! Гетьманова коханка. Не будь хто!

— Донька покійного Кочубея, скараного на смерть за вірність цареві, — поправив Скорін.

— Вже я про ту черкаську вірність і слухати не хочу, — замахав руками князь. Але по хвилині надуми признав. — Правда. Кочубей все-таки поніс несправедливо смерть. Але його донька наче іншого гнізда птиця. Знаємо, знаємо, хто таке Мотря.

— З гетьманом за Десну не пішла.

Меншиков, хитро всміхаючись, глянув на Скоріна.

— Advocatus diaboli [3]. І не дивуюся. Петро Павлович чоловік молодий, а Мотря Василівна жінка великої вроди. Розуміємо. А все ж таки спитаємо і її, може, нам дещо скаже.

— Сумніваюся.

— Побачимо.

І вони увійшли в двір.

НА СУД!

Світлійший на скору руку склав суд. І Скоріна покликав туди. Цей випрошувався як міг. Нічого гидкішого і більше противногоого не було для нього, як такі суди. Судити й карати людей за те, що боронили своєї справи, — де тут провина? Де предмет злочину?..

Не йти, не йти туди за що в світі. Прямо сказати:

«Судіть мене або карайте смертю і без суду. Не піду!»

Але за кождим разом він почував кривда, яку зробив би Мотрі. Лишив би її самою. Як би там не було і що не сталося б, а все-таки біля неї буде він, і може прийти такий момент, коли вій їй поможе. Як треба — поїде до царя, представить річ. Як попасти на добрий настрій царя, то можна і його переконати.

І Скорін пішов на суд.

До його голови ніби хтось молотками валив. По тілі лазили мурашки, млоїло. А тут він — вояк. Треба себе перед людьми по-вояцьки тримати, — полковник!

Повів рукою по чолі, протер очі, поправів чуб і мовчки сів за стіл.

Почував на собі хитрий погляд світлійшого.

— Тобі, Петре Павловичу, як бачу, не здоровиться.

— Так, князю, негарно я себе почуваю.

— Що ж робити? Служба не дружба. Потерпи, брат, потерпи!

Світлійший князь Меншиков був вибритий, вимитий, вичесаний. Від нього заносило навіть пахощами Фрізона з вулиці Сан-Онор. Мав начіпані всі ордени й відзнаки, котрі теліпалися на його вузьких грудях і мигтіли за кождим поворотом його неспокійної фігури.

Інші члени того так званого суду тримали себе менш-більш як звичайно, себто ставилися байдуже до діла. Хіба не все одно, чи когось там ударять десять чи двадцять разів, чи будуть припікати огнем, чи прямо покладуть на колесо, або застромлять на паль? Буде, як скаже світлійший. На те у нього й інструкції царські, — а вони, що таке вони? Покликано тільки для більшої поваги, так сказати — для прикраси. І панове судді перекидуються очима. Питають один одного, чому світлійший не починає діла. Скорше пічне — скорше скінчить. А світлійшому якраз захотілося думати.

Стоїть при вікні і дивиться на зруйнований город, не так, як дивився колись Єремія, о ні! Йому нагадуються імператори римські, Сціпіо на звалищах Картагіни, Цезарове veni, vidi, vici [4] — він пригадує собі всілякі замітні вислови завойовників світа. Хотілося б і йому, Меншикову, щось такого незвичайного сказати, та нічого на гадку не приходить. Мабуть, тому, що гадка його цілком реальними шляхами мандрує. У нього багато діла. Треба подбати, щоб з Батурина вивезти не тільки гармати, зброю, припаси муніції, але також якнайбільше грошей, срібла, дорогої посуди й іншого добра, і треба вивозити так, щоб найбільше до його комор попало. Та ще й не малу турботу має світлійший із-за того, щоб якнайосновніше прослідити Мазепину зраду, в повний ріст розкрити цю історичну подію. Хай побачить Петро, що поки булави не носитиме його чоловік, хоч би приміром він, Меншиков, поти Україні нема що довіряти. Що казать — багато турбот у Меншикова! Ось, приміром, він не може рішити, як йому забиратися до Мотрі — гостро чи політичне. Петро Павлович казав, що вона хора. Коли б справді не вмерла? Може, цар схоче спокутувати кривду, заподіяну Кочубеєві, нагороджуючи його жінку й дітей, так тоді треба, щоб і Мотря жила. Але ж треба, щоб вона виявила те, що знає про Мазепину зраду, а знає вона, мабуть, більше, ніж другі.