Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 22

- Мабуть, Пет­ро,- ду­має мо­ло­ди­ця, - чи не­се ж хоч що-не­будь?…

Справдi Пет­ро. Увiй­шов мовч­ки, сiв на ла­вi, нi­чо­го й не ка­же. По­зир­ну­ла Гор­пи­на на йо­го i вiд­ра­зу вга­да­ла, що дур­но вiн хо­див.

- Петре, - ка­же,- нi­чо­го не да­ли?

- Кажуть, що без па­нiв земських не мож­на…- по­ну­ро вiд­ка­зав Пет­ро.

Мовчать обок. Пет­ро, пох­ню­пив­ши го­ло­ву, си­дить сум­ний-сум­ний. А Гор­пи­на схи­ли­лась на пряд­ку i не пря­де вже. Гля­нув на неї Пет­ро, - та­ка во­на зму­че­на, зов­сiм змар­нi­ла. Так жал­ко йо­му ста­ло її. Пi­дiй­шов до неї, об­няв, та й ка­же:

- Годi, го­луб­ко моя, го­дi! Не жу­рись…

Пiдняла очi Гор­пи­на, а в очах сльози.

- Ми то пе­ре­тер­пи­мо, - ка­же, - а ди­ти­на як? Яко­во їй тер­пi­ти?

Та й зап­ла­ка­ла Гор­пи­на ти­хо… Зго­дом оз­ва­ла­ся зно­ву:

- Та вже ж та­ка, ма­буть, на­ша до­ля. Як бог по­мо­же, то й пе­ре­тер­пи­мо.

То роз­ва­жи­ти жiн­ку хо­тiв Пет­ро, а те­пер чує, як у са­мо­го на сер­цi все важ­че та важ­че стає. А як ска­за­ла во­на, що тер­пi­ти тре­ба, то й не вдер­жав­ся:

- Та до­ки ж йо­го тер­пi­ти? - аж скрик­нув. - Уже ж i так, здається, дня не ми­нає, щоб не тер­пi­ли!

- Та вже ж, ма­буть, так бог дав! - зно­ву ка­же Гор­пи­на.

Петро на­су­пив­ся.

- Та хi­ба ж ми вже та­кi грiш­нi, хi­ба ж не­має вже й грiш­нi­ших од нас, що та­ке ли­хо ми тер­пи­мо?

Нiчого не ска­за­ла Гор­пи­на, за­мовк i Пет­ро пох­му­ре­ний. Мов­чить, а ду­ми сну­ються в го­ло­вi:

- Хiба ж то прав­да? За вi­що ж му­си­мо з го­ло­ду вми­ра­ти? Ста­рос­та не дав, а як сам, то хi­ба не бе­ре вiд­тi­ля ж? То­рiк же вкрав чет­верть яч­ме­ню…

Вони крас­ти­муть на­ше доб­ро, а ти з го­ло­ду вми­рай i ди­ти­на не­хай уми­рає!

Та й об­ня­ла Пет­ра злiсть; та­ка злiсть у йо­го в сер­цi за­во­ру­ши­ла­ся вiд­ра­зу на ста­рос­ту, що й не ска­за­ти.

- Вiн у дос­тат­ках, - Пет­ро ду­має, - та ще й кра­де, а я го­ло­д­­ний, то що ме­нi ро­би­ти?

И хтой­зна-що зро­бив би вiн ста­рос­тi, так за­па­ли­ло­ся. Схо­пив­ся пох­му­рий з мiс­ця, пi­шов з ха­ти. По дво­ру блу­кає, а дум­ка не ки­да:

- Не вми­ра­ти ж iз го­ло­ду! Моє ж доб­ро, не чиє там, бо й я ж ту­ди зси­пав, а те­пер, як ме­нi їсти нi­чо­го, так да­ти не мо­ж­на! Ну, так я ж у вас не про­ха­ти­му! Я й сам без вас вiзьму!

I скiльки вiн не ду­мав, то все од­но в го­ло­вi стоїть: "вiзьму!"

- Не чу­же ж я вiзьму, а своє. Ко­ли не да­ють са­мi, тре­ба крит­ко­ма бра­ти.

I так вiн пот­ро­ху до тiєї дум­ки звик, що зов­сiм не ля­кавсь її. Спер­шу йо­му зда­ва­лось аж страш­но, як вiн про це ду­мав, а те­пер i дар­ма, - звик. I як звик, i не став цього зов­сiм бо­ятись, то­дi на­ва­жив­ся зро­би­ти так, як на­ду­мав.

- Пiду, дiр­ку в га­ма­зеї про­дов­баю та й на­то­чу! - ду­має Пет­ро.

Тiльки як про це Гор­пи­нi ска­за­ти? Вiн знав доб­ре, що во­на зро­ду то­го не схо­че, знав, що хоч як її вмов­ляй, а на це не пiд­мо­виш. А що ж йо­го бiльше ро­би­ти? Вiн ба­чив ок­ру­ги се­бе ли­хо, а не мiг то­му ли­хо­вi за­по­бiг­ти. Ба­чив, що й лю­ди не хо­тi­ли йо­му по­мо­чi да­ти. Он ста­рос­та кра­де, а йо­му так не дав! Усю­ди неп­рав­да!… I те­пер йо­му не зда­ва­ло­ся грi­хом ук­рас­ти. А все-та­ки бо­яв­ся ка­за­ти про це Гор­пи­нi, бо по­чу­вав­ся, що й вiн не по прав­дi ро­бить.

А Гор­пи­на ста­ла по­мi­ча­ти, що з Пет­ром ро­биться не­доб­ре щось. Все пох­му­рий та смут­ний хо­дить. Поч­не во­на пи­та­ти­ся, нi­чо­го не ка­же, або: "Та так… Щось го­ло­ва бо­лить". Iно­дi ж гля­не по­ну­ро так на неї та й од­мо­вить: "А з чо­го ж йо­го ве­се­ло­му бу­ти?"

Бачила мо­ло­ди­ця, що не та­кий став Пет­ро, а за­по­бiг­ти ли­­хо­вi не зна­ла чим, тiльки жу­ри­ла­ся ще дуж­че.

А тим ча­сом хлi­ба вже не бу­ло, кар­топ­лю всю поїли, за­то­го вже зов­сiм нi­чо­го їсти бу­де. До батька не до­ве­лось Гор­пи­нi поїха­ти - ко­ня нiх­то не дав, а пiш­ки хi­ба ж лег­ко со­рок верс­тов до Си­ро­ват­ки прой­ти, та ще й з ди­ти­ною. А по­ки­ну­ти до­ма її не мож­на: i так лед­ве жи­ва тiєю крап­лею мо­ло­ка, а як по­ки­ну­ти, то­дi й зов­сiм хтой­зна-що бу­де.

Бачить усе те Пет­ро i зно­ву сам со­бi ка­же: "Вiзьму! Не зди­­ха­ти ж, як со­ба­цi! Хай Гор­пи­на що хо­че ка­же".

Одного ра­зу ле­жить вiн уно­чi з жiн­кою на по­лу, не спиться йо­му, бо дум­ки не да­ють. Та й ду­має вiн: "А що, як Гор­пи­­нi за­раз ска­жу?"

Але не ска­зав, тiльки ще дуж­че по­чав з од­но­го бо­ку на дру­­гий пе­ре­вер­та­ти­ся.

- Чого ти, Пет­ре?

- Нiчого, - ка­же.

Стала вже дрi­ма­ти Гор­пи­на, ко­ли чує, кли­че Пет­ро:

- Горпино!

- Га?

- Знаєш що…

- Ну?

Став Пет­ро, зно­ву боїться ка­за­ти.

- Та я нi­чо­го… Я хо­тiв спи­та­ти, чи є у нас во­да в ха­тi? Пи­ти хо­чу.

- Та в дiж­цi ж…

Устав Пет­ро, на­че во­ду пi­шов пи­ти, а в са­мо­го дум­ка: "Ска­­за­ти? Та вже ж од неї не схо­ваєшся - чи те­пер, чи то­дi, а ка­за­ти до­ве­деться".

Прийшов, зно­ву лiг бi­ля жiн­ки, вкрив­ся.

- Горпино, що ж да­лi ро­би­ти­мем?

Нiчого не ка­же мо­ло­ди­ця: во­на вже всi дум­ки пе­ре­ду­ма­ла, та нi­чо­го не ви­га­да­ла. То­дi Пет­ро по­чав, за­ни­ку­ючись:

- А я… я… Знаєш, що я ду­маю?

- Що?

Та й зно­ву Пет­ро зу­пи­нивсь, да­лi вiд­ра­зу за­го­во­рив шви­д­ко, не­на­че пос­пi­шається:

- Не зди­ха­ти ж iз го­ло­ду!… Їм нi­чо­го - он i ста­рос­та: сам гро­­шi гро­мадськi кра­де, а нам хлi­ба шмат­ка не дає. Хi­ба ж не­ма й на­шо­го там? Хай! Панька­ти­ся з їми, чи що? Хi­ба во­ни ро­зу­мi­ють? Узя­ти та на­то­чи­ти з га­ма­зеї!…

- Бог з то­бою, Пет­ре! Що ти ка­жеш? Аж роз­сер­див­ся Пет­ро:

- А що ж, iз го­ло­ду, - ка­же, - вми­ра­ти?

- Грiх, Пет­ре! На те бо­жа во­ля!… Бог так дав… А чу­жо­го не руш!

- Грiх! А з го­ло­ду вми­ра­ти - як? Хi­ба я своєю во­лею йду?

- Дак Що, Пет­ре, - пе­ре­тер­пi­ти тре­ба… Не хо­ди!…

Страшно вiд­ра­зу ста­ло Гор­пи­нi. При­гор­ну­ла во­на чо­ло­вi­ка.

- Петре, го­дi! Бог по­мо­же… Пi­деш сам до батька, во­ни да­дуть… А те

покинь, зов­сiм по­кинь! Грiх!

То ва­гав­ся хоч тро­хи Пет­ро, а те­пер, як ста­ла Гор­пи­на вмов­ля­ти, зно­ву пiд­ня­лась у йо­го на лю­дей злiсть, так i кле­ко­че у гру­дях.

- Пiду, го­во­рить, - не ка­жи ме­нi нi­чо­го, - пi­ду!

День по­ми­нув, нiч на­су­ну­ла. Дiж­дав­ся Пет­ро пiв­но­чi, одяг­ся, узяв з со­бою три мiш­ки й свер­дел та й пi­шов до га­ма­зеїв.

Нiч бу­ла тем­на. Пет­ро пе­рей­шов свiй го­род, вий­шов на ви­гiн. На ду­шi в йо­го якось спо­кiй­но бу­ло. Вiн уже раз на­ва­жив­ся зро­би­ти це дi­ло i бiльше не ду­мав про те, яке во­но. "Пi­ду та й ук­ра­ду",- ду­мав вiн, i йо­му не зда­ва­ло­ся, що вiн по­га­но ро­бить, бо вiн прос­то за­був про це, не­на­чеб­то про це й ду­ма­ти не бу­ло чо­го. Спо­кiй­но та смi­ли­во йшов, нi­чо­го не ля­ка­ючись.

Ось ви­гiн кiн­чається, щось за­чор­нi­ло зда­ле­ка. "Га­ма­зеї", - по­ду­мав Пет­ро. - "У сто­ро­жа га­ма­зин­ни­ка вже не свi­ти­ть­ся, - бу­дуть пов­нi три мiш­ки".

Легкою хо­дою пi­шов да­лi. Уже не­да­ле­ко! Тiльки, що це? Го­лос­но, дзвiн­ко вiд­гук­нувсь у по­вiт­рi крик. Ма­буть, сич. Зно­ву кри­чить, "няв­ка" - нi, це со­ва. I вiд­ра­зу страш­но Пет­ро­­вi ста­ло. Щось пе­ре­хо­пи­ло дух, сер­це зас­ту­ка­ло в гру­дях. Вiн зу­пи­нив­ся, став прис­лу­ха­тись. За спи­ною аж мо­ро­зом сип­ну­ло.

- Пiймають, пiй­ма­ють! Зло­дiй!…

I знов од­ра­зу, на­че снi­гом об­си­па­ло. То смi­ли­вий був i спо­кiй­ний, а те­пер усе те зник­ло. Вiн увесь трем­тiв.

- Йти, чи не йти? - ду­мав вiн. - А як пiй­ма­ють?

Вiн зно­ву по­чав прис­лу­ха­ти­ся. Але навк­ру­ги всю­ди бу­ло так ти­хо, що вiн мiг чу­ти, як у йо­го в гру­дях ко­ло­ти­ло­ся сер­це.