Пролісок - Грабовський Павло Арсенович. Страница 10
ПАНСЬКИМ ДІТКАМ
Весело вам, дітки,
В горницях просторих;
Їстоньки чи питки -
Всього є в коморах.
Піднялися ранком -
Наймичка вас тіше;
Ляже ніч серпанком -
Спати заколише.
Зростете без труду,
Пройдете ви школу,-
Вам привіт від люду
По всьому околу.
Легкий заробіток
Вам на всіх дорогах...
Не забутьте ж діток
Ви тоді убогих:
Шо одно працюють
Змалку до могили,
А проте старцюють,
Завжди недоїли...
Що не сходять з поля,
А не мають хліба.
Що вік душить доля,
Справжня непотріба...
Що для вас, панята,
Віддали всі соки,
Та, мов цуценята.
Мулять свої боки...
Що свитки простацькі
Не до ваших красних...
Пригорніть по-братськи
Ви отих нещасних!
ПРОРОК
По городах ходив пророк
Віщати людям слово боже,
Карав він сміливо порок,
Життя осуджував негоже.
Та не послухали тих слів,
Зняли сліпуче грішні руки;
І полилась невинна крів;
Летіли градом каменюки.
Не залякався муж святий,
Підставив розбишакам груди,-
Він бачив морок їх густий,
Взивав: «Прочніться, браття-люди!»
Роздався разом щирий плач:
«Прости нас, отче, коли мога!
У тьмі блукаємо,- пробач
Та покажи нам шлях до бога!»
І от громада повела
По всьому городу пророка;
Ридав святий,- і потекла
Братерства проповідь широка.
ЩОГЛИК
«Щоглик! Щоглик!» Дітки раді.
«Щоглик!» - тільки і слівця.
А він тріпавсь на принаді,
Марно рвався із сильця.
Визволяють - скільки сміху!
«Глянь, дідусю, глянь, чи ба?»
«Бачу, дітки, вашу втіху;
Зате щоглику журба!
Зна, що буде нудить світом;
Не про нього ваш куток...
Щебетав би собі літом
Та згодовував діток.
Не привикне він до клітки,
Бо неволя всім гірка...
Не то пташки, милі дітки,-
Шкода навіть черв’яка.
Кожна твар - наймення боже -
Жити хоче, як і ви...
Хай же більш чуття вороже
Вам не кружить голови.
Тож послухайте старого:
Не держіть узаперті
Цього щоглика малого,
Бо загине в самоті!»
Позирнули дітки вгору,-
Пурхнув щоглик з рукава:
Знов витає по простору,
В небі ясному співа!
«Щоглик! Щоглик» - дітки раді.
«Щоглик!» - тільки і слівця...
З того часу на принаді
Вже не ставили сильця.
СИРОТИ
Занедужала сирітка -
Відцуралися усі;
Час пройшов: знов, наче квітка,
Залишала у красі.
Знову хлопці з хистом вдатним
Залицятися, та ба:
«З сіромахою остатнім
Одружуся я хіба!»
Відказала і справдила
Сиротина чарівна:
Під вінцем святим ходила
З бідолахою вона.
І живуть собі щасливо
У коханні та миру,
Ще й нікому (от що диво!)
Не завидують в миру!
З ДУМОК СУЧАСНИХ
Запорожжя та козацтво
Спать уклалися в журбі...
Інший час, панове братство,
Інші теми на добі!
Відлічивши козакові
Поважання данину,
Чи не глянуть мужикові
У хатиноньку сумну?
Глянуть просто, без серпанку,
Яким все обволіка
Пан-поет, що бачив з ганку
Богоносця-мужика.
Наш мужик - то неук темний,
Працівник, але бідар,
Скарб незчерпано-таємний,
Що живився володар.
Довго ним ми рабували;
Кров лилась, свистів батіг,
Іще довше глузували,
Стали падати до ніг.
Бо часом рабування
Нас окрило каяття;
Найсвятіші почування
Зворушили гидь життя.
Але та любов висока,
Хоч правдивою була,
Зором збільшеного ока
Зайвих фарбів надала.
Зникла геть жива людина,
Розпочався був туман;
Та минула ця година
Повишаючих оман...
Перед нами - брат нужденний,
Яким він і справді є.
Тягне жереб свій злиденний
Та кляне життя своє.
Вік пита сірома неба:
Чи не пустять з рук кати?..
Отому найперше треба
Бідоласі помогти!
Появить на очі люду
Його ж сховані скарби -
Справа гідна сил та труду,
Річ достойна боротьби!
Хлоп-мужик, панове братство,
То - підстава в наші дні...
А Січ-мати та козацтво -
Хай царствують у труні!