Кобза - Грабовський Павло Арсенович. Страница 2

"Годі, друже, розмовляти..."

Годі, друже, розмовляти;

Годі, друже, нам зітхати,-

Будемо мовчать,

Як ті вербоньки похилі,

Загадавшись, на могилі

Купкою стоять.

Вони бачать, вони знають,

Що дні щастя поминають,

Як читаю я

У твоєму темнім зорі,

Що ти плачеш, що ти в горі,

Квітонько моя!

"Я так страшно змучивсь..."

Я так страшно змучивсь, так увесь погнувся

Під ярмом-вагою пережитих літ,

Шо надій відрадних я навіки збувся -

Всіх надій на вільний, на широкий світ.

День не день, а тяжкий прокид серед ночі,

Життя - домовина темна та німа;

І здається часом, ніби круком в очі

Смерть мені сміється, зазира сама.

ЛЮДСЬКЕ ЖИТЯ

Нащо його мати на світ породила?

Хіба щоб наплакавсь та взяла могила?

Як найшлось сердешне без сорочки, кволим,

Так і поховали сиротою голим.

Вдосталь скуштував він і біди, і лиха:

То гуляв веселий, то журився стиха,

То поглядав зором усмішки живої,

То блукав чорніше хмари дощової.

Попоїсть, нап’ється та й заляже спати,

Виспиться - і знову давай починати!

Тільки ж то й роботи - спати, пити, їсти,

Надвечір заснувши, за стіл зранку сісти.

Вчинків його славних люди не зазнали,

І думки, і совість з ним якось ладнали;

Другів мав, що раді б за п’ятак продати,

Ворогів же лютих - не перещитати.

Він кохав звичайно на якусь хвилинку,

Мав собі з кохання смачну лигоминку,

Що обридла згодом, як усе на світі,

І пішов, нетяга, в сиру землю гнити.

"Смієшся ти, але спитатись треба..."

Смієшся ти, але спитатись треба:

Ти з кого так смієшся і за що?

З такого смійсь, що розганявсь до неба,

А низько сів, пошився сам в ніщо.

З такого смійсь, що світ пройти хвалився,

Але спіткнувсь на першому ступні

І сльози ллє, що, бачте, помилився,

Бо сльози ті - дурні!

Я не літав в надзоряні країни,

А все державсь бездольної землі;

Боровся я за щастя для людини,

За світло в чорній млі.

Та що робить з тупим, як камінь, мізком,

Чим розігнать нерушливість глуху?

Хоч вороги сиділи тишком-нишком -

Не стало сил: я впав серед шляху.

Лежав там камінь нелегкий,

Віками в землю вріс,

Але набіг струмець швидкий,-

В далекий яр поніс.

Так прагну я свого кінця,

Жду не діждусь давно,

Щоб хвилі бистрого струмця

Десь кинули на дно.

"Вийшла з хати стара мати..."

Вийшла з хати стара мати,

З матір’ю дитина:

Драний брилик на голівці.

На плечах - куцина.

Поминули село рідне,

Плаче бідна мати:

Син-коханець подавсь в найми -

На хліб заробляти.

Обняла його, цілує

Та пита з журбою:

«Чи побачусь, милий синку,

Ще хоч раз з тобою?»

«Годі, мамо, побиватись,-

Каже син.- Об чому?

Пороблюся - бог поможе,

Та й вернусь додому».

Попросив благословення,

Поплівсь по дорозі...

А матуся все дивилась

Та ковтала сльози.

Живі мої колишні поривання,

До боротьби ж не здужаю давно...

Смієшся ти з важкого горювання,-

Тобі смішне воно?

"Чимало день..."

Чимало день

Думок накличе;

В душі пісень

Ніхто не зліче;

Та все-таки

Шкода й співати:

Не йдуть лихі

Ті злидні з хати!

"Засяло сонце з ласкою..."

Засяло сонце з ласкою

І вже - відпочива;

Ніч темною запаскою

Все на світі вкрива.

Не бачить лютих мук вона,

Ні радощів у сні...

Знов зіронька заблукана

Всміхається мені.

Повіяв легіт чарами,

І чуть у тьмі німій:

«Не згинеш ти під хмарами,

Коханий краю мій!»

"Я сам під липою сиджу..."

Я сам під липою сиджу.

Журбі нема кінця:

З нудьги на хвилі я гляджу,

Дивлюсь на дно струмця.