Три долі - Вовчок Марко. Страница 15
- Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас думаєш покинути при нашiй старостi… - плаче мати…
- Я за вас буду бога просити, - каже Катря.
- Годi, дочко, годi! - мовить батько. - Я такого слова щоб бiльше не чув вiд тебе!
- То ви мене не пустите? - покрикне Катря. - Пустiть мене! Не губiть моєї душi!
- Я сказав: годi - то й годi! - знов мовить батько. - Я нiколи тебе на се не благословлю!
- Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя дитино? - вмовляє мати.
- Пустiть мене… не губiть моєї душi… Я пiду, пустiть мене!.. - слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже не йде - сидить у хатi - плаче.
Тиждень збiг.
Одного ранку прокинулися ми, - нема Катрi: де вона? Я кличу - не озивається, - я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати - нiде нема, нiхто з сусiд не бачив.
- Десь пiшла проходитися, - кажемо, а самi вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч - не вертається. Яково то було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, - а батька той день дома не було. Як почув вiн - бiленький став, зовсiм бiленький…
- Коли? -спитав.
- Вчора ранесенько, - прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пiшла! - вбивається мати.
Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було - на третiй повернувся наче з-пiд землi.
- Нема? - питає мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.
- Нема, - одказав.
Ще шукали, ще питали - не чутно нiде, нiде нема її, як у воду впала.
- Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? - раз у раз говорить мати. - Може, тепер у великiй пригодi, може…
Батько нiчого свого не каже…
Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспокоїться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо;живляли; усякi її пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог їй у всьому допоможе i на добре виведе.
Говоримо, було, iз мамою та згадуємо, - батько слухає, - бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться.
Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.
Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочуємо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому - батько їде питати - об'їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено - їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято - їде батько її побачити. Певностi дожидаємо - плачемо; дознаємось, що не вона - дякуємо, радi - i знов плачемо та сумуємо, що її слiд запав.
Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала.
- А пощо то? - пита того дяка, що за нами прийшов. - Коли знаєте, скажiть нам, голубчику!
- Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, - одкаже дяк.
Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, - i голiвка його була така малесечка, як зернятко.
Приходять батько й мати до священика, вiн їм каже:
- Дитина ваша жива.
- Господи боже мiй добрий!
Розказує тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителiв має заможних, то нехай родителi оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували їй щомога; а ще нехай родителi не заборонять їй спасенiя, бо се тяжкий грiх їм буде, i нехай присилають дочцi своє благословенiє. "Молимося боговi, - пишуть, - а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки".
- Пишiть дочцi благословенiє, - каже священик, - не спортеся, не вiдмагайтесь - все рiвно її не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.
- Не вернеться вже? - пита мати та плаче. - Нiколи вже не можна?
- Авжеж, - одказує священик: - пишiть благословенiє.
- Хай же її бог благословить, мою дитину! - промовила мати, - хай бог її благословить!
А батько стоїть - не говорить.
- То й добре, - хвалить священик, поглядаючи на батька, - я так i напишу, що батько й мати благословляють…
- Нi, - озвавсь тодi батько, - за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю.
- Як же? Та се грiх тобi великий! - страхає священик. Батько знов нiчого не говорить.
- Годi, годi вже! - вмовляє священик. Батько усе нiчого не говорить.
- Напишу, що батько й мати благословляють.
- Нi, батюшка, батько не благословить нiколи - се напишiть, коли хочете, - правда буде. Щасливо!
Уклонився та й додому побравсь.
Мати не просить, не озивається - тiльки плаче та тужить.
- Що ж се таке? - говорить священик до матерi. - Чи ж так рiдну дитину покинете на вбожество, як сироту?
Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, - зiбрала мати грошi, зараз однесла священиковi, щоб переслав Катрi.
- Це добре, - каже священик, - колись, може, вiн i поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила…
А тут люди прочули, iдуть - радiють - до нас: "Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив".
Мати до усiх озивається то жалем своїм, слiзьми, то й словом, - батько нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: "Ваша дочка". - "В мене нема дочки", - одмовив. "Ваша дочка черниця". - "В мене нема дочки", - знов одмовив.
Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матiр за ласку i за грошi i просить, щоб її не забували.
- Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? - се мати питалася. А священик каже:
- Авжеж!
А дяк:
- Хто се знати може? Вона там, а ми тут.
Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивiє; на високому чолi морщина у всю довж лягла, глибока та понура.
XV
По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою: заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до 'днiї ходити та вкупi горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться, згадають давнє - й смутують. Прийде i Пилипиха… Була i в неї своя журба та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу її, прийде було, сяде вище усiх, поглядає, наче судить судом, i розказує:
- Моя Маруся в'яне. Нiчого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже їй… Тепер сватає Похиленко - "не хочу!.." А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе силою вiддам. "Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав'яжете, - i менi, i йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки… Я його не знаю i не кохаю, i не буду… Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт зав'язати!"