Три долі - Вовчок Марко. Страница 5
Був гай, такий густий, пущi такi за рiчкою - все вона туди ходить. Як я настерегла, що вона береться одного разу, - я й собi за нею назирцем побiгла.
У самiй гущавинi дубрiвнiй, де там липина i горобина, i дуб кучерявий посплiталися вiтами зеленими над холодною криничовиною, - забралась аж туди та й сидить, схиливши голову. Уявилася я - вона зараз схопилась, охмурилась… Я до неї слово зговорила… "Годi вже тобi! - промовила, -в мене голова болить!" Попоходили укупi по гаю, послухали, як листя шумлять, як вода точиться, та й додому прийшли. Така-то вже стала Катря недоторклива: анi поспитати, анi загомонiти до неї! Коли б думок-гадок своїх, а то й так нiчого менi не скаже…
Побреду до Марусi, а Маруся наче стала ще тихша, нiж була; усе вона шиє та вишиває, усе за дiлом, усе тож в якихсь мислях… Нiякої менi поради i од Марусi. То було усе нас тройко у любiй купцi, а то якось розiйшлися, як зозулi в лiсi…
Однiї недiлi смуткувала я дуже сама. Катря покрилась десь, - пiшла я собi до Марусi. Приходжу - вона сама у хатi, старої Пилипихи не було.
- Здоровенька була, Марусечко! - кажу їй. - Чого се ти сама дома?
- Та мати у гостину пiшли.
- А ти ж? Чи не болить в тебе голова, - кажу, - як в нашої Катрi? У дiвчат, як серце наброїло, то зараз на голову звернуть…
- Я чогось нездужаю трохи, - промовила Маруся. Придивилася я на неї пильно, та аж у крик покрикнула, - такеньки змарнiла вона дуже, А в очу ж який смуток!
- Марусе, голубко! - кажу їй: - як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?
- Да того, може, що нездужаю, - сказала на одвiт. - А як там Катря? - питає.
- Та нема її дома давно: мабуть, у дубах сидить та думає думку. Вже, - кажу, - й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признається… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коїться: батько на Катрю позирає, - от як вiн її поспитає!..
Маруся поруч зi мною сидить i слухає, а сама словечка не промовить.
- Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!
Отеє такеньки сидимо, а вечор темнiє, - коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.
- Ну, бувай же здорова, Марусе! - кажу. - На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, - кажу, - мати, мабуть, давно дожидають. Вже й спати пора.
- Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, - каже, - я того Чайченка покохала!
- Та хiба не знаємо! - веселенько я їй одмовляю: - отсе нам новина велика!
А Маруся так-то навсправжнє її питає ще:
- Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?
- Нащо ти мене так питаєш, Марусю? Я його люблю.
- Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!
- Та боже ж мiй, боже! - одкаже Катря: - та я його од першого разу покохала. Вже я з того весiлля за ним пропадаю. Тiльки ти не вважала, а з мене вже усi дiвчата смiються…
- Нi, - каже Маруся, - я вважала та думала: не так… Я думала - забудеш…
- Хiба як очi заплющу!
- То поможи тобi боже, Катре! - промовила Маруся.
- Дай тобi боже, Катре! - кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.
- А вiн же чи полюбить? - стала тодi гадати. - Може, насмiється! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?
- Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаєш про це, Катре, - говорю, - десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi. Признайся ж i нам, любко, щоб i ми знали.
- Я його бачила, - розказує. - Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: "Здорова була!" Глянула - бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А вiн усе говорить до мене, усе говорить…
- Що ж вiн тобi говорив?
- Питав мене, чого зайшла, чом невесела…
- Що ж ти йому сказала? - я все її питаю; Маруся тiльки слухала.
- Так зайшла, - кажу, - гуляю собi, i я, - кажу, - весела… Тодi вiн питав мене, чи хутко ми будемо у Любчиках, i казав, що у Красному церква згорiла… I що був вiн у ярмарку оттодi, як ми ходили до церкви, а його не було - вiн-то у ярмарку був, - говорив, що туга його обiймає… I провiв мене аж до самiсiнького нашого тину. Iшов усе поруч зо мною… Спасибi тобi, вечiр темний, i ти, доленько моя щасна!.. А Яковенко вже рушники побрав у Ганни; на тому тижню весiлля. Пита вiн, чи будемо…
- Отсе, - кажу, - тепер треба ще на те весiлля прибиратись. Трохи й ми з тобою там розважимось, Марусю!
- Та не знаю ще, - каже, - як мати схочуть!
- Хiба самiй не манеться? Хiба не попросиш матусi?
- Та якось вже буде, - одказала.
- Ти, - кажу, - сумуєш чогось, Марусе; чи не пiшла б ти iз нами?
А Катря тодi:
- Сумує Маруся? Чого сумує?
- Голубко, - говорить менi Маруся, - менi не смутно, а коли й буде кому смутно, люди не розважать!
- Тiльки той, кого любиш, розважить, - озвалась Катря.
- Покохаймо кого-небудь, Марусе! - жартую. Маруся нiчого не одказала.
- Щаслива будеш, - говорить Катря.
- Покохаймо ж, Марусе! - я знов до неї.
- Не жартуй, - одкаже тихо.
Надiйшла Пилипиха. Попрощались ми й пiшли з Катрею додому. А Катря сього вечора да така ласкава була й весела, i смирнесенька така, що я такою її зроду не бачила.
V
Ходила Катря у Любчики нiбито заполочi позичати червоної та й повернулася додому iк вечору така, що батько споглянув та й поспитав в неї, де була, де ходила, а почувши де i пощо: "як така з тебе швачка, - каже, - то дбай, щоб не позичати заполочi вдруге по чужих селах".
По тiм словi батько вийшов з хати, запаливши люльку.
- Що тобi, моя дитино! - упада вже коло Катрi мати. - Уступила до хати бiла мов бiлочок… що тобi, доню?
- Нiчого, мамо, нiчого!
- Де вже там нiчого! Журиш ти мене, дочко! Прийшла Пилипиха до нас з Марусею. Мати з старою зняли розмову, а ми, дiвчата, у садок поскорилися.
- Що ж таке, Катре? - питаю.
- Сьогоднi вiн увечерi буде, - вiн сьогоднi прийде до мене...
- А ти ж як, вийдеш до його? А батько не почує?
- То що? Щоб я не вийшла? До його щоб я не вийшла? Нехай чує батько, нехай чує мати, нехай усi - я до його вийду!
- Та як батько почує, то не пустить, - кажу, - як вже ти собi там не ймися, а мусиш зостатися тодi.
- Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..
- Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?
- Не треба ненi такої правди, не хочу я такої! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!
- Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…
Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як їй вийти. Радились i Марусi питались, що вона думає, - сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…