Михайло Грушевський - Тагліна Юлія. Страница 14

А тим часом відповіддю на ІV Універсал стала агресія військ Радянської Росії на чолі з есером Муравйовим. Як згадує у своїх спогадах М. Галаган, член УЦР, 25 січня члени Центральної Ради йшли на засідання, маневруючи, щоб не попасти під кулі. Після того як всі зібрались, був внесений негайний запит до влади – описати реальну ситуацію на військовому фронті. Тоді прем’єр-міністр УНР В. Голубович оголосив, що безпосередньої небезпеки для Києва з боку більшовиків немає.

М. С. Грушевський являв собою саму впевненість та попрохав негайно зібрати членів комісії для розгляду законопроектів про восьмигодинний робочий день і участь робітництва в керуванні промисловими підприємствами. Комісії довелось зайнятись розглядом законопроекту під звуки більшовицьких вибухів.

Михайло Сергійович мабуть розумів, що якщо хтось помітить його стурбованість, то хвилювання одразу ж передасться в маси. Слід сказати про його вражаючу врівноваженість в екстремальних ситуаціях: буденним тоном Грушевський порадив членам комісії не сідати проти вікон, а сісти у простінках між вікнами ближче до стін. Іншим членам комісії такого спокою не вистачало, вони були знервовані, без кінця дебатували, хоча Михайло Сергійович постійно просив їх поквапитися. Коли йому стало зрозуміло, що робота закінчиться лише через 7—8 годин, він заявив: «….ми мусимо негайно ствердити закон… стоїмо перед небезпекою», та нервовими бистрими кроками вийшов із кімнати.

Зрозуміло, що ніхто не чекав від Грушевського такої реакції. За хвилину секретар Ради заявив, що треба передати законопроект на розгляд пленуму Малої Ради, припинивши його розгляд у комісії.

Коли всі члени комісії прийшли в залу засідання Ради, то побачили, що майже всі присутні члени Ради стояли одягнені, з шапками в руках. Без дебатів було ухвалено той закон про права й привілеї робітництва, та вже було занадто пізно – більшовицька армія вже добре засипала район Центральної Ради шрапнеллю – вирватись із будинку Ради ніяк не можна було, доводилось лише сидіти й чекати.

Вулиці Києва опустіли. Пізнім вечором того самого дня, коли Радянська Росія оголосила війну Українській Народній Республіці, дім Грушевського обстріляли війська Муравйова. Навпроти будинку встановили артилерійську батарею і гатили по ньому, допоки дім не запалав. Очевидці потім писали: «Ми вилізли на дах свого будинку і дивилися на море вогню, який часом, коли провалювалася одна із стель шестиповерхового будинку, вибухнув аж під хмари. Разом із будинком професора згоріли його величезна бібліотека та розкішна цінна збірка всяких історичних та етнографічних предметів, рукописів…»

Але втрата книг, килимів, портретів гетьманів, колекції порцеляни, зібрання європейського і східного мистецтва – все це було ніщо в порівняні з тим, що цієї події не змогла пережити мати Михайла Сергійовича, Глафіра Захаріївна. Її винесли напівживою з палаючого будинку, і, не витримавши потрясіння, вона померла за два дні у Тарасівській лікарні.

Після смерті матері Грушевський сам створив «релігію сім’ї». Ось як він про це згадував: «Я собі створив своєрідну релігію сім’ї, положив в основу обов’язок любити своїх рідних і передусім своїх батьків, братів і сестер, не зважаючи ні на що, тремтіти за їх життя і здоров’я, служити їм і піклуватись ними і над усе цінити можливість жити вкупі і тим тішитись як найвищим щастям».

Одночасно втратив Михайло Сергійович матір та свій дім. Це був не просто будинок – він з певного часу став символом українства, тому не дивно, що від нього вирішили позбутися. Будинок обстрілювали не один, а декілька разів. Та якщо після обстрілів його ще можна було відремонтувати, то після того, як у 1922 році дім підірвали, лишилися самі руїни. У наш час на цьому місці можна побачити будинок, який значно пізніше відбудували полонені німці.

26 січня радянські війська повністю зайняли Київ. Кривавий жах охопив місто – удень і вночі масово заарештовували людей та вели кудись, звідки вони вже не вертались. Головним чином шукали членів Центральної Ради та українського уряду.

В день підписання Берестейського мирного договору Центральна Рада на чолі з Грушевським була вимушена покинути Київ, кілька годин по тому про це дізналася українська делегація. Здається, надії відновити владу вже не було і настав час нарешті визнати своє безсилля. Але Михайло Сергійович у нескінченній боротьбі за українську незалежність став, як здавалось оточуючим, наче залізним. Скріпивши серце і заховавши всі свої сумніви щодо успіху та доцільності операції, він пішов на великий ризик: 3(16) лютого М. Любинський за ухваленням Грушевського підписав звернення делегації Центральної Ради до німецького народу з проханням військової допомоги.

Грушевський розраховував, що на допомогу направлять українські галицькі військові частини, а також ті, що були сформовані в Німеччині з військовополонених українців. Але Німеччина погодилася допомогти тільки регулярними військами. Грушевський розумів, що результати цього можуть бути непередбачувані, але не мав іншого виходу, тож погодився на допомогу, але з умовою, що німецькі частини не підуть всередину України. Додому члени Центральної Ради поверталися під прикриттям німецьких військ, що згодом окупували Україну, і це стало для українського народу справжнім шоком.

Грушевський пояснював народові, що в інтересах Німеччини допомогти Україні стати самостійною та сильною. Він запевняв, що німецькі війська залишаться ненадовго, лише очистять Україну від більшовиків та повернуться додому, бо Німеччині самій потрібне військо.

Грушевський, який був талановитим публіцистом, терміново видав статті про «внутрішню спорідненість» українців і німців, про давнє тяжіння української нації до «близького їй по духу і натурі» західного світу, «насамперед до світу німецького». Він стверджував, що революційні соціалістичні кола виявили себе у відносинах до України «твердоголовими централістами і об’єднувачами, нездатними чого-небудь навчитися від революції», виголошував урочисті промови про «українсько-німецьке братерство». Щоб заспокоїти народ, Грушевський писав, що німецька влада хоче, щоб поміж Україною та Німеччиною були щирі і дружні відносини, тож німцям наказано не грабувати і не кривдити українське населення.

На цей час Микола Сергійович не мав де жити і йому доводилося тулитися в будинку Центральної Ради.

Розчарований та обурений війною, що розпочали більшовики з Українською Центральною Радою, в квітні 1918 року Грушевський пише: «…перше, що я вважаю пережитим і віджитим… се наша орієнтація на Московщину, на Росію… Вона була підірвана російською революцією…»

Найважливішим згідно думки багатьох істориків-фахівців є законодавчий акт УЦР, якій вийшов 29 квітня 1918 року. В ньому було схвалено конституцію, яка стверджувала республіканську форму правління з парламентарно-демократичним режимом. Таким чином, законодавча влада в Українській Народній Республіці мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом були затверджені Всенародні збори України, які обирали голову Всенародних зборів. М. С. Грушевського і було обрано першим президентом Української Народної Республіки.

Ця подія повинна була вивести українську політику на новий рівень, але УНР переживала кризу. По суті, головною проблемою України того часу була відсутність централізованої влади. Раді міністрів не вдалося опанувати ситуацію, скрізь був хаос і анархія, що не влаштовувало й німецьку окупаційну владу.

На засідання 29 квітня, де вирішувалися дуже важливі справи, німці прислали військовий загін, що вдерся до зали засідань з криком: «Руки вгору!». Усі члени Центральної Ради підняли руки. Єдиною людиною, що цього не зробив, був Михайло Грушевський. Коли про це стало відомо в місті – ім’я людини, що протестувала проти поведінки німців, не сходило з людських вуст. Михайло Сергійович Грушевський виріс в очах як своїх прихильників, так і ворогів.

В Україні була проголошена Українська держава на чолі з гетьманом П. П. Скоропадським. Павло Скоропадський, що після більшовицького перевороту спочатку підтримав Центральну Раду і брав участь в організації оборони України від наступу більшовицьких військ, мав велику перевагу над Грушевським, бо керував єдиним боєздатним корпусом на всій Україні. У середині березня 1918 року Скоропадський сформував опозиційну до Ради політичну організацію – «Українську громаду», яка почала готувати державний переворот і врешті-решт здійснила свої плани за допомогою німецьких військ.