Степан Бандера - Частій Р. В.. Страница 13

Чи вірили українські націоналісти, що Німеччина дозволить їм створити незалежну Україну? В усякому разі, у них перед очима був приклад Хорватії і Словаччини, країн, що за допомогою німців стали незалежними державами.

В. І. Ленін стверджував, що найбільш слушною для повстання і революції обставиною є війна. У цьому питанні українські націоналісти були цілком солідарні з вождем світового пролетаріату. Недивно, що вони вирішили використати напад Німеччини на СРСР для досягнення своєї одвічної мети – створення Української держави.

Розрахунок робився на стару і, здавалося, безвідмовну в своїй логічності істину: «Ворог мого ворога – мій друг». Основним супротивником, що захопив більшу частину України, були більшовики, а німецька армія їх виганяла. У свою чергу, нацисти потребували сприяння місцевого населення на зайнятих ними територіях, а його могли забезпечити українські рухи в обмін на надання державної незалежності.

У даній ситуації розрахунки на «використання» Німеччини будували як «мельниківці», так і «бандерівці». І ті, й другі були солідарні в тому, що за допомогою військових німецьких фахівців необхідно створювати свою армію. Різними у них були тільки підходи. «Мельниківці» розраховували переконати нацистську верхівку, що без широкої допомоги українців німцям не перемогти СРСР. Вони не сприймали серйозно заяви Гітлера про расову неповноцінність слов’ян і його плани з облаштування європейських земель Радянського Союзу, тобто перетворення, наприклад України, в німецьку колонію.

Андрій Мельник і його прибічники вважали, що подібні заяви Гітлера потрібні були на ранньому етапі становлення націонал-соціалістського руху, для того щоб згуртувати і консолідувати націю. А сучасність, як вони думали, диктує інші умови і вимагає інших схем. Як показав час, вони жорстоко прорахувалися.

Натомість «бандерівці» зробили ставку на самостійний опір, але вважали, що Німеччину можна використовувати в своїх цілях, передусім як військових учителів. По-друге, вони наївно вважали, що, поставивши німців перед фактом створення Української держави, їм удасться добитися визнання своїх прав. У результаті, прорахувалися і вони.

Українські націоналісти з ентузіазмом вітали напад Німеччини на СРСР, бачивши в цій події багатообіцяючу можливість для утворення незалежної Української держави. Проте, хоча в ОУН і німців був спільний ворог, їхні інтереси й цілі були зовсім різними. Німцям ОУН уявлялася корисною головно як диверсійна сила, здатна спустошувати тили Червоної Армії. Натомість націоналісти явно не прагнули бути знаряддям Берліна; у їхні наміри входило використати війну для розповсюдження власного впливу в Україні. Отже, кожна сторона збиралася використати іншу в своїх цілях.

І без того напружені відносини між ОУН і нацистами ускладнювалися низкою інших нюансів. Треба сказати, що німці по-різному ставилися до ОУН: абвер (військова розвідка), що мав тривалі зв’язки з ОУН, вважав за потрібне співпрацювати з нею; а, наприклад, апарат нацистської партії, очолюваний Борманом, зневажливо відкидав саму можливість ставлення до ОУН як до серйозного політичного чинника. Готуючись до боротьби з московсько-більшовицькими окупантами, ОУН(р) вирішила використати внутрішні розбіжності між військовими колами вермахту і нацистською партією для організації навчальних українських груп при німецькій армії.

Німецька влада закривала очі на роботу військового центру ОУН у Польщі. Цей центр, організований за безпосередньої участі Бандери і його вірного соратника Романа Шухевича, розгорнув активну військову підготовку серед членів ОУН зі співчуваючих, проводив роботу з уже готовими кадрами і з тими, хто не мав військової освіти. Усім військовим з армійською освітою були визначені їхні функції і завдання, призначені мобілізаційні плани на майбутнє. Були організовані вищі військові курси, курси старшин і сержантів, розроблені методики з використання військових знань, набутих у регулярних арміях, для військової роботи в даних умовах, визначені плани й методики організації й дій революційних військових з’єднань, партизанського і повстанського руху, складені списки та комплекти військової літератури, створені умови для роботи військових, почато створення військових підручників, підготовлені плани й програми військових шкіл різного типу, створено декілька команд військових інструкторів, проведено ряд навчальних курсів, організовані навчальні табори, в яких велика кількість членів ОУН здобула початкову військову освіту.

З лав курсантів того часу вийшло немало здібних офіцерів, що поповнили надалі лави УПА. Мобілізаційні плани з розміщення військових на випадок німецько-радянської війни стали основною роботою Проводу ОУН у підготовці так званих похідних груп, члени яких із західних окраїнних земель, із Польщі, Німеччини і почасти із Закарпаття мали перейти на серединні і східні українські землі. Посилена військова робота дала добрий результат, що дозволило організації проводити роботу і боротьбу на два фронти в період німецько-радянського протистояння.

Військове навчання ОУН проходило конспіративно. Воно давало переважно теоретичні знання, але мало важило в плані практичного військового уміння, яке можна здобути тільки в армії, у полі, зі зброєю.

Результатом співпраці ОУН(б) із німцями стало створення напередодні їхнього вторгнення в СРСР українського військового підрозділу – вже згадуваної вище Дружини українських націоналістів (ДУН), що складалася головно з українців пробандерівської орієнтації, набраних на окупованих німцями територіях. Це формування ділилося на два батальйони – «Нахтігаль» під проводом сотника Романа Шухевича і «Роланд», командиром якого був майор Є. Побігущий. Посилаючи загін ДУН на навчання в німецьку армію, ОУН поставила свої умови, які були прийняті тими німецькими військовими чиновниками, хто відповідав за співпрацю з українцями. Головні умови були такі: завданням загону є боротьба проти більшовицької Москви за відновлення й захист незалежної соборної Української держави; весь загін підкоряється Проводу ОУН, складаючи йому присягу; рішення про участь загону у військових діях приймає Провід ОУН, і лише за його рішенням загін виконує накази; загін зберігає власний внутрішній порядок; військова референтура Проводу ОУН надає військові звання і призначає командний склад у загоні ДУН; на мундирах воїни цих легіонів повинні були носити тризуб і йти в бій під синьо-жовтими прапорами. Ніякого підпорядкування структурам СС, як про це часто пишуть, не було, тим більше що підготовка бійців ДУН проходила в спецшколі абверу в Нойгамері. Як відомо, абвер і СС весь час ворогували, тому навряд чи керівництво військової розвідки Німеччини дозволило б навчатися в своїй школі тим, хто підкорявся відомству шефа СС Гіммлера.

Згодом Степан Бандера писав: «Політичний смисл створення українського військового загону в співпраці з німецькою армією був у тому, що він мав закріпити свободу і становище України, яка під час війни на її території не вдається до пасивного очікування, але і сама бореться за свою незалежність. Військові загони Дружин українських націоналістів мали офіційно довести, що Україна готова, окрім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо в союзі з Німеччиною, якщо вона підтвердить державну незалежність України і офіційно вважатиме її союзником.

Остаточне ставлення Німеччини мало виявитися тільки тоді, коли хоч би частина України звільнилася від більшовиків. У разі дружнього ставлення Німеччини до України підрозділи ДУН повинні були стати основою регулярної армії Української держави. У разі негативного розвитку подій, що було також передбачено, все одно була б вигода – прекрасний вишкіл офіцерів і солдатів, які мали знайти спосіб повернутися в лави підпілля ОУН, щоб створювати і поповнювати її революційні військові сили. Проте на цьому шляху перед українськими військовими стояло надзвичайно складне політичне завдання – продемонструвати свою вірність незалежній лінії ОУН і відірватися від співпраці з німцями».