Степан Бандера - Частій Р. В.. Страница 18

Утомившись відбиватися від нападок опозиціонерів, що звинувачували його в диктаторських замашках, а керовану ним ОУН у неокомунізмі (лунали й такі звинувачення), Степан Бандера вирішив подати у відставку і поїхати в Україну. Проте відставка прийнята не була. Конференції ОУН у 1953 і 1955 роках за участю делегатів з України знов обрали Бандеру на голову керівництва.

У працях, написаних уже після загибелі Степана Бандери його послідовниками, висловлюється низка звинувачень на адресу «двійки», причому не раз у дуже гострій формі. Наприклад, наводиться епізод, коли в 1956 році до Мюнхена прибув зв’язковий нібито з України і зупинився в одного з членів ОУН-«двійки» Богдана Підгайного. За деякий час зв’язковий несподівано зник. Анонімний автор пише: «Підгайний мав усі підстави підозрювати, що згаданий зв’язковий, який мав псевдонім Скоб, міг бути агентом КДБ і повернувся до своїх наказодавців. Одначе Підгайний пішов до німецької поліції і висловив припущення, що Скоба могли вбити, а про все це повинен знати Степан Попель, що мешкав у Мюнхені на вулиці Розенбуш, 6. Тільки небагатьом членам ОУН було відомо, що за цією адресою жив Степан Бандера».

Тепер уже можна майже певно стверджувати, що Скоб був агентом КДБ: саме такий псевдонім був в агента, що видав КДБ провідника ОУН на Північно-західних українських землях Василя Галасу. Про якогось Скоба, що завдав багато шкоди в Закерзонні [14], пише видатний діяч УПА, а нині історик, що проживає в Польщі, Зиновій Місило. Та й не було вже в 1956 році в Україні такого підпілля, яке було б здатне послати зв’язкового за кордон. Але за кордоном цього якраз і не знали. І цей Скоб, який зупинився в Підгайного, не міг не розуміти, що таке його раптове зникнення викличе різні підозри. Чи не розумніше йому було б зробити вигляд, що він повертається в Україну, і взяти з собою яку-небудь пошту? І немає нічого дивного, що Богдан Підгайний відразу подумав, що з його гостем трапилося якесь нещастя. Але те, що він запідозрив у цьому Бандеру, говорить про серйозні розбіжності в українському націоналістичному русі. Більше того, це нагадує про те, як звинувачували один одного «бандерівці» й «мельниківці» перед війною і на початку її. Що ж, є час розкидати каміння і час їх збирати. Бандера першим ініціював процес взаємних звинувачень, і треба було сподіватись, що подібне трапиться і з ним самим.

Звичайно, історія ОУН ще чекає своїх дослідників. Історики вивчатимуть факти, систематизуватимуть їх, з’ясовуватимуть зв’язки між ними. Політологи і філософи вивчатимуть ідеологію українського націоналізму, її еволюцію, сутність суперечок між Бандерою й Мельником, Бандерою й Ребетом і так далі. Для історичних белетристів тут відкривається широке поле дослідження людських характерів, доль, стосунків, зразків високого героїзму, наївної довірливості, розбіжностей у поглядах, боягузтва, зради, підступності…

В останній період свого життя Степану Бандері доводилося часто переховуватися, жити на нелегальному становищі. Багато казали про те, що він тісно співпрацював із британськими спецслужбами за принципом «ворог мого ворога – мій друг» і навіть нібито готував шпигунів для засилання в СРСР, і підшукував відповідних людей з-поміж колишніх в’язнів концтаборів. Своїх вихованців перед кожним вильотом Бандера напучував особисто. Проте практично всі агенти Бандери провалилися. Але попри це йому вдалося серйозно зміцнити свою владу в ОУН і розгорнути масовий терор проти тих, кого він вважав ворогами України.

Облишмо голослівні твердження про зміцнення влади. Як уже мовилося, Бандері насилу вдавалося відстоювати свою точку зору і далеко не завжди це виходило. Що ж до роботи на британську розвідку, то і тут є, як то кажуть, невелика неув’язочка. У той час, коли Степан Бандера нібито готував диверсантів і шпигунів, роз’їжджаючи по таборах для інтернованих осіб, за ним самим у 1946—1947 роках полювала американська військова поліція в американській окупаційній зоні Німеччини. Цим і пояснюється його становище нелегального емігранта. Як буде видно далі, це було справді так.

Поки переважно йшлося про Степана Бандеру як про людину, що відіграла велику роль у розвитку українського націоналістичного руху. І мало мовилося про нього як про звичайну людину, зразкового сім’янина й люблячого батька. Прийшов час показати його і з цього боку, адже інакше розповідь про нього буде дуже однобічною.

І краще всього про цей бік його життя розповість його дочка, Наталя. Вона це зробила під час суду над Богданом Сташинським, убивцею її батька. І хоча хронологічно її розповідь мала б розташовуватися майже в кінці книги, але саме цей виступ дасть читачам можливість побачити, як жив у післявоєнні роки і сам Бандера, і його родина.

Виступ Наталі Бандери

15 жовтня 1962 року

«Високий Суде! Дозвольте мені, як членові родини мого замордованого батька, Степана Бандери, в заступстві моєї мами Ярослави Бандери, висловити Високому Сенату подяку за уділення мені слова. З уваги на твердження обвинуваченого в його зізнаннях, то він під час своєї діяльності в КГБ був переконаний, начебто мій батько був зрадником України, я хотіла б представити мого батька таким, яким я його ношу в глибині мого серця.

<…>

Після ув’язнення мого батька в концентраційному таборі Заксенгавзен, моя мама восени 1941 року приїхала зі мною (тримісячною дитиною) до Берліна, щоб бути недалеко свого мужа. Наша родина жила в дуже важких обставинах, що сильно послабило нерви моєї мами. Від часу, коли німці випустили мого батька з кацету і він почав організовувати Закордонні частини ОУН, ми мусили постійно ховатися, щоб не викрити місця нашого замешкання. Місцями нашого перебування в Німеччині й Австрії до 1948 року були Берлін, Інсбрук, Зесфельд, потім Мюнхен, Гільдесгайм, врешті самотня хата в лісі поблизу Штарнберґа.

В самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 році нас було вже троє дітей) жила стиснено в одній кімнаті, де не було навіть електрики. В той час ми, діти, довго хворіли на коклюш і кір та були недоживлені. Я ходила тоді до сільської школи в Зекінґ і, маючи лише шість років, мусила щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс.

В 1948—1950 роках ми жили без нашого батька, під прибраним прізвищем, в таборі для українських утікачів біля Міттенвальда. Батько провідував нас кілька разів на рік. Я пригадую собі, що одного разу, тяжко хворіючи на запалення середнього вуха, я запитала маму, хто цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька.

В 1950—1954 роках ми жили в малому селі Брайтбрун над Аммерзеє, і мій батько відвідував нас уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Проте моя мати постійно побоювалася за життя нашого батька, на яке чигали большевики: так само переслідувала її думка, що він може загинути в нещасливому випадку під час їзди додому. Все ж таки ці чотири роки були для нас найспокійніші та найщасливіші в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканців села та зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріаційні комісії та агенти.

Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з батьком переховувалися впродовж кількох місяців у маленькому селі Оберлав біля Гарміш-Партенкірхен. Нещастя хотіло, щоб всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусили впродовж двох місяців лежати в ліжку.

Під час чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, а це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства. Але мій батько, не зважаючи на свою відповідальну і виснажливу працю, знаходив ще досить часу для того, щоб вчити мене української історії, географії та літератури, як теж спонукав мене до читання українських книжок. Мій брат і сестра, ще заки пішли до німецької народньої школи, у віці п’яти й чотирьох років, уже навчилися читати й писати по-українськи.