Польовий командир - Батурин Сергій. Страница 26

Петро і раніше знав, яка вона гарна, але було це знаттям пасивного спостерігача, відчуженою констатацією. Інтелігентна й коректна начальниця ніколи не розглядалася ним як об'єкт чоловічого інтересу. І голос її завжди був рівним, а інтонації — підкреслено офіційними. А тепер та сама жінка сиділа навпроти нього, поправляючи густе каштанове волосся, а її доладні груди виклично стирчали під полотном міліцейської сорочки.

— Ви, Петре, і не п'єте, і не їсте, — підхопилася вона, заходилася підкладати йому на тарілку різні наїдки та вперше наблизилася до нього аж так, що він відчув її запах: легкий, апельсиново-імбирний, з незначним присмаком мускусу, сандала й, здається, ванілі… Галині вочевидь було не просто приємно, а — в кайф догоджати чоловікові, вибираючи ласі шматочки…

— Ну, що ж, давайте вип'ємо, — хлюпнув у склянки американського самогону Петро. — За вас, Галино, за вашу надзвичайну вроду, шарм та елегантність.

Так, як вони пили, не п'ють — здійснюють ритуал, ледь вмочуючи губи у напій. Так, здається мені, роблять консули та посли на офіційних заходах, можливо, ще монархи чи президенти. Як вони їли — не їдять, а вкушають, орудуючи ножем і виделкою з елегантністю мікрохірурга й точністю ювеліра.

— Я хочу танцювати, — заявила раптом Галина, ввімкнула пультом телевізор і наклацала якийсь музичний канал. Якщо таланить, то вже аж так: у ящику Мерайя Кері співала своєї легендарної «My All».

Що має робити в такій ситуації чоловік? Петро встав, вийшов з-за столу й простягнув їй руку.

Лишень тільки він поклав долоню їй на талію — психологічна дистанція зникла. В його обіймах танцювала не начальниця, коректна й витримана розумниця, не новоспечений майор — приваблива, струнка, чудово доглянута й неймовірно бажана жінка. Запах її волосся дурманив йому голову, нагадував щось напівзабуте, ще з юності — далеке й щемне, щось таке, що обов'язково мало статися, було вже, чи пак, починалося, та от чомусь не збулося. Він не знав танцювальних фігур, але відчув, як рухається в танці її гнучке тіло, підсвідомо розумів, які па вона має зараз захотіти виконати, і робив їх в наступну мить, а їй здалося — це він веде її впевнено та вміло. Перса Галини торкалися його грудей — несильно, ледь-ледь, з ніжною невизначеною обіцянкою.

Скільки триває пісня — хвилини зо три? [33] А от, трапляється, однієї-єдиної пісні достатньо, щоб розбудити заціпенілу в холодному анабіозі душу.

— Дякую, Петре, — нагородила його м'якою усмішкою Галина. — А давайте вип'ємо на брудершафт і перейдемо на ти!

У такий спосіб він на «ти» ще ніколи не переходив. У них на заставі офіцери й прапори тикати починали одне одному з першого дня, крім, зрозуміло, начальника, а з жінками таке звернення природно складалося із часом. Бравий офіцер, надія всієї міліції, він не подав виду, що таки трішечки розгубився від швидкості змін в їхніх стосунках: налив по краплі того американського пійла й подав Галині її келиха. Він думав: випили, зціпившись руками у маленький ланцюжок, чмокнулися в щічку, от і весь брудершафт, це ж братерство таки, а не щось інше, та коли відчув її губи на своїх, її язика, що пристрасно й владно просувався до його рота, зрозумів, ошелешений п'янким смаком її поцілунку — заднього ходу в нього немає. Петрові пальці гуляли у її волоссі, пестячи, милуючи, безжально руйнуючи вишукану зачіску. Тепер уже він володарював над їхніми поцілунками, панував, розкошував, правив. Відривався від її губ лише за тим, аби сказати ніжні, пестливі, пристрасні слова — от воно й прийшло, словесне натхнення, трохи із запізненням, але він нізащо би не погодився, що — невчасно. Де беруться слова, котрих ти в побуті ніколи не говориш, із яких застумів послужливо подає їх у такі моменти пам'ять? Він буцімто пив наснагу з її губ — аби повернути негайно Галині те піднесення гарячими й лагідними фразами. Чоловічі руки на жіночому тілі, якщо пристрасть і жага в тому чоловікові поєднані з ніжністю та захватом, можуть виконати найліпшу любовну мелодію. І жінка тоді — вдячний інструмент, який відгукнеться, підсилить, розпалить і вознесе до небес майстерність і силу такого виконавця. Він насолоджувався гармонією її чутливого тіла, і на думку йому не спадало: а чому з Валентиною такого не траплялося ніколи? І ніхто в світі, навіть сама його дружина, ніколи не відповів би на це питання: чому чудовий виконавець та прекрасний інструмент не підійшли одне одному? Для інших були створені?

«Я закохуюся», — раптом зрозумів Петро. Сорочки — її та свою — геть: «Закохуюся!» Цілував її шию, плечі, ключиці: «Закохуюся!» Зронив її на ліжко, знову цілував та пестив. Знімав рештки одягу, милуючись нею: матовою шкірою із залишками літньої засмаги, доладними персами, пласким животом… Цілував її: кожен вигин тіла, кожну родимку, кожен клаптик та закуток.

— Ти божественна! — захоплено видихнув.

— Йди вже до мене, — не змогла більше стримуватись жінка…

… За багаторічною звичкою він прокинувся о шостій. В номері — жодних слідів учорашнього святкування. У кріслі сиділа Галина й пришивала до кітеля нові погони.

— Доброго ранку, кохання моє, — усміхнено привітався Петро.

Вона спідлоба глянула на нього великими карими очима:

— Я сама хотіла того, що сталося вчора, і це було прекрасно, але тепер ми маємо забути все раз і назавжди.

Петро згадав її, вчорашню: закохану, ніжну й пристрасну. Він вибрався з постелі, підійшов до неї та поцілував у плече:

— Нізащо. Вчора сталося найкраще, що було в моєму житті.

Жінка вп'ялася поглядом у його вічі.

— Ви можете вигнати мене зараз, Галино Сергіївно, і я негайно піду й ніколи нічим вас не скомпрометую, — вів своє мужчина. — Ви можете перевести мене до іншого відділу чи повернути на заставу — я не скажу жодного слова. Але змусити мене забути, як кохають по-справжньому, не у вашій владі.

Вона зовсім не хотіла проганяти Петра. Увечері він говорив їй те, чого ніколи не чула вона від чоловіків раніше. Він ставився до неї, як до богині, був ніжним та сильним. Він кохався, як бог, — і змушував її плоть раз по раз переможно торжествувати. А який приємний запах у його тіла… І голос — так би й слухала. Він абсолютно не збирався користатися стосунками з нею… У неї теж було не так багато такого, що хотілося пам'ятати все життя.

— Бо я кохаю вас, — завершив він, — і змінити цього не можу навіть я сам.

— Петре, — здалася вона, — хоча б до кінця відрядження ми можемо бути обережними?

— До кінця — можемо, — розцвів чоловік, стрімко (одразу видно прикордонника) вдягнувся, чмокнув її у потилицю та вислизнув за двері.

Галина ще кілька хвилин дивилася йому вслід. Невже… — не наважувалася зізнатися навіть собі вона…

… У залі засідань міністр уважно глянув на нього, потім — на неї, але нічого не сказав.

Розділ 23. Слухати треба співчутливо

(події майже основні)

Якщо люди бажають зустрічі та знають місце, де вона може відбутися, — стрінуться рано чи пізно, це вже точно.

Микола часто виглядав Валентину на своїй станції «Голосіївська» в час, коли службовці валом валили з роботи. Вони, звісно, зустрілися й знов заговорили. Тепер колишній польовий командир знав: якщо він нічого не вдіє, коротка розмова закінчиться і йому доведеться знову тижнями виглядати її у поквапливому натовпі. Я зупиняв колони ворожих броньовиків, подумав Шульженко і наважився. Він запросив Валентину до кафе неподалік від станції на горнятко кави.

Вони мало знали одне одного, але за кавою чомусь легко розговорилися. Навіть — відкрили душу. Їй, власне, і не було про що розповідати: не про роман же з художником, котрий дав коротке щастя та прикрий осад на все життя? Тому вона більше слухала, але так співчутливо…

— Вона і не заперечувала, казала: «Ти поліз до тієї дурної політики. Вас усе одно розчавлять, що мені тоді робити?» Та тільки коли Ванька-китаєць був уповноваженим з нацменшин і в них усе почалося, я працював на лісопилці та ніякою політикою не цікавився. Районний суд миттєво розлучив нас — я таки був не останньою людиною в тих краях. Я пішов з хати, побудованої власними руками, і більше ніколи Клавдії не бачив.