Польовий командир - Батурин Сергій. Страница 8

Та доля таки дала йому шанс — він став довіреною особою у вирішенні делікатних справ представників місцевої влади із заявниками та прохачами, простіше кажучи — «помагайлом». Думаєте, так легко «вирішити питання», тобто — дати хабара? Та хто, якщо він не останній ідіот, у вас його візьме? Аби «підмазати», «дати на лапу», «погріти» впливову, поважну й розумну (а інакше як вона набула впливу й поваги й досі утримує їх?) людину, треба бути не лише «вхожим до кабінетів», а й стовідсотково надійним, практично — своїм. Хоч як важко було попервах, Анатолій Павлович таким став.

— Тут, бачиш, яке діло, — сказав він Петренкові, коли приятелі випили по першій, — вони вже не можуть без мене: вони мене у спадок передають.

— Як це — у спадок? — витріщився на нього вояк.

— А отак, — задоволено захрумтів тугою редискою колишній провідний конструктор відділу перспективних розробок секретного військового заводу. — Голова райдержадміністрації йшов на пенсію, так запросив мене й представив своєму наступникові: «Це, — каже, — Анатолій Павлович Пєстов, чоловік, з котрим можна мати справу.» І йому добре, і мені. А я що? Я лише знаю, до кого підійти й які слова сказати. Підхожу до потрібної людини: «Ларисо Іванівно, ми переробили пояснювальну записку відповідно до ваших зауважень», — і течку даю. А вона знає: її доля — вже там. «Добре, — каже, — я повідомлю, коли піднести основний пакет документів». Це означає — всю суму для підписанта. Я приношу й назавтра отримую потрібний дозвіл чи документ. І так роками. А ти спробуєш — вони тебе негайно в УБЕП здадуть.

— Конспірація, — зазначив для себе прикордонник. — «Здєсь продайотся славянскій шкаф?»

— Умовна мова. Знаєш, скільки часу я її виробляв? Цілий код. Код Пєстова! — визначив Анатолій Павович із погордою не меншою, ніж та, що її він відчував у колишні часи, розробивши з десяток рацпропозицій до секретного обладнання…

«От би й мені так навчитися..» — мимохіть позаздрив Петренко, підсвідомо розуміючи, що так у нього не вийде…

Переночувавши у приятеля, бравий прикордонник зранку прибув на збірний пункт, стурбований своїм відкриттям, що відучора пульсувало у його свідомості: без «основного пакета» суттєво покращити своє життя йому не вдасться, а взяти грошей на цілий пакет йому просто ніде. Від усвідомлення цієї простої істини він дратувався й перешерстив новоприбулу команду призовників із такою суворою прискіпливістю, ледь набравши два потрібних десятки, що й приятель-капітан аж гмикнув: «Справді, і-пєцкі!»

Повертаючись на заставу, старший прапорщик завважив, що пікетувальників-матюкальників стало в рази більше. Перехожі йшли повз транспаранти, не звертаючи на них жодної уваги, а наряд дорожньої міліції, що чергував трішечки осторонь, байдуже ігнорував запозичені з тюркської ненормативні слова. Їх вочевидь цікавило дещо інше, і знайти те можна було не на тротуарах, а лише на проїжджій частині вулиці. «Тут щодня грудьми рубіж закриваєш, а вони… Тьху», — подумки плюнув Петренко й відвернувся.

Вдома Валентина зустріла його словами:

— Слава Богу, я вже почала хвилюватися!

— Та з якого дива? — не зрозумів прапорщик.

— Так вже другий день по телевізору передають про масові демонстрації в Ганську.

Знаючи, що люба дружинонька полюбляє вмикати громадське телебачення сусідньої країни, яке тут, у прикордонні, брала будь-яка антена, Петро тільки гмикнув:

— Це оті півсотні придурків на розі Леніна й Радянської? — і пішов у душ.

Та й таке: вправний оператор покаже вам скупчення людей натовпом, а натовп — велелюдною безмежною ордою.

Розділ 7. Як приходить весна-2

(далеко від України, більш ніж за рік до основних подій)

Весна того року запам'яталася зеленоклинцям не лише дружнім приходом тепла. Таке траплялося і раніше: до середини квітня зима лише трішечки м'якшала, попускалася, вночі не тріскотіла вже п'ятдесятьма повноцінними градусами, а лише пощипувала за щоки, а вдень і взагалі розслаблялася до мінус десяти. І раптом в один день з дахів потекло, під ногами захлюпало, вчора ще метрової глибини, сніг за пару діб зник з пагорбів, бігли нахабні струмки, а байраки та балки перетворилися на бурхливі річки — убрід перейти годі й думати. З північного боку на схилах сопок ще лежав сніг, а на сонячній стороні лізла на світ весела зелена травичка.

За тиждень із зимою було покінчено й тайга заквітчалася витонченими лілувато-рожевими саранками [14]. Місцевий люд, одначе, пієтету й пошани до цих аристократок дикої природи не відчував, деручи безбожно їх на усі свята, та ще й восени цибульки викопуючи, бо їстівні. До того з усією амікошонською безцеремонністю перекручуючи назву — засранки. Невдовзі пахучі пера викинула черемша, тайга зарепетувала пташиними голосами, вервечками поповзли заклопотані мурахи, хмарами повис над землею гнус. У річках заплескав харіус, зарискав ненажерливий ленок, вишукуючи малечу толстолоба, гольяна та білого амура.

Але вся ця краса, здатна збентежити якого-небудь сентиментального городянина, Колю Шульженка не обходила. Тайга цікавила його з практичної точки зору: у вихідні він надер два чималих лантухи молоденьких пагонів папороті: вони, поки не задерев'яніють, навіть дуже їстівні, якщо їх підсмажити з цибулькою на олійці, як гриби — головне, момент для збору не пропустити. Наступного тижня намаринував дві діжки стрілок черемші й став прикидати, коли слід очікувати перших грибів. Ще у війську він сміявся з городян, особливо — з мешканців мегаполісів:

— Та що у вас там за життя: за всім у чергу в магазині ставай! От у нас! Треба мені горішків — я візком поїхав у тайгу, шишки набив — у мене п'ять мішків тих горішків. Риба — будь ласка: річку сіткою на ніч перегородив — і риби купа, тільки встигай солити! Хочу м'яса — я в тайзі бика чи козла завалив, візком привіз… Гриби центнерами збираємо!

Якщо знати, що візком Коля називав трактор Т-16 з кузовом-платформою, на котрому працював його батько, то певне враження в часи повального дефіциту його слова справляли.

Але крім раннього тепла тієї весни грянули ще й вибори.

От і тепер Миколу найбільше цікавили справи на лісопилці й походи в тайгу по вихідних, але виборів до місцевих органів влади, що насувалися, він не помічати не міг: всюди впадали у вічі плакати та білборди різних політичних партій, що практично в один голос обіцяли райське життя просто на другий день після виборів, але — за однієї-єдиної умови: якщо оберуть саме їх. Полум'яно — з червоного тла — закликали комуністи, сподіваючись на стійкий ветеранський електорат, трохи приправлений звабленою байками про щасливе минуле молоддю, що тих комуністів при владі не пам'ятала; патріотично — з державних кольорів — провіщали аж три блоки: єдина, велика та ще якась Вітчизни, сонцесяйно усміхався нев'янучий Вольфович, профілями, як колись — Маркс, Енгельс та Ленін, повернулися до виборця вожді Блоку Правих сил. Знайомі все обличчя… І тільки однієї політичної сили Микола раніше не чув: ПДП — партії далекосхідного прогресу. Чотири серйозних монголоїдних мужчини в класичних костюмах, схожі один на одного та на бригадира Вонга з лісопилки, мов близнюки, та цицьката слов'янська красуня суворо пекли поглядами громадян з-під яскравого заклику: «За спільне благо!»

А на роботі той Вонг уже не раз чіплявся: «За каво будіса каласавать, мєханіка?»

— Не знаю, — буркнув, аби допитливий лівон відчепився, Шульженко.

— Іді в насе ПДП, нє позалєєса, — вкрадливо запропонував азіат.

— Я подумаю, — гмикнув колишній кращий співак Рознґартівського гарнізону.

Ввечері Микола спитав у дружини Клавдії, чи визначилася вона з вибором.

— Усі однакові, — махнула рукою благовірна, — всі за себе, за нас жодного нема. Мабуть, взагалі не піду. А ти?

— Подивимось, — сам не знав, за кого йому бути, Микола. Направду його починала дратувати нав'язлива реклама, котра звідусіль — з екрана телевізора, з динаміка радіо, зі сторінок газет — чіплялася до нього: голосуй, обирай, не помились…