Гербарій коханців - Сняданко Наталка В.. Страница 26

Одного разу Ірина знайшла у нього під подушкою дивний талісман, схожий на геніталію якоїсь тварини у герметичній склянці з формаліном. Як випадково з’ясувалося потім, це був відрізаний пеніс сусідського собаки, який приповз до них на подвір’я здихати.

Коли Ірина щойно переїхала жити до Ореста, він запропонував їй не брати жодних своїх речей, а «почати все спочатку» і купити речі цілком нові. Ірина відмовилася, але Орест переконав її придбати хоча би білизну.

Вони разом ходили по крамницях і обирали. Орест наполягав на тих чи інших трусиках, Ірина погоджувалася, хотіла зробити йому приємне. Їй було дивно, що Орестові подобалося ходити по крамницях, їй зав жди здавалося, що чоловіки не люблять цього. Та Орест швидко втратив інтерес до шопінгу після того, як було куплено білизну. Потім, коли вони кохалися, Орест щоразу перед тим, як кінчити, вдихав запах трусиків, що їх він еквілібричним рухом звідкись видобував. Часто Ірині здавалося, що зовсім не звідти, куди вона кинула трусики, але вона зав жди доходила висновку, що це їй лише здається. І лише згодом вона збагнула, що нюхав він не її трусики. І саме задля цього намовив її купити нову білизну. Ірина перевірила свої здогади і переконалася, що не помилилася. Відтоді вирішила більше не снувати підозр, або навіть якщо вони і виникають, то не перевіряти їх на практиці.

Бруд. Це було її перше сильне враження від Ореста. А можливо, і взагалі найсильніше її враження від усієї цієї історії. Будинок Ореста був розташований у передмісті, яке вважалося комфортабельним і елітним попри незаасфальтованість доріг між будинками і погане постачання водою та електрикою. Довкола будинку Ореста лише кілька садиб були заселені. А більшість будівель їхні власники не встигли завершити у радянські часи, і тепер ці цегляні остови, які мали стати розкішними палацами, були заселені бездомними псами, кажанами, ластівками. Вночі звідусіль долинали моторошні звуки і шерехи, це було б ідеальне місце для привидів, але Ірина вже не боялася привидів. Вона боялася кажанів, яких тут було страшенно багато.

Передпокій починався сходами і розставленими на них брудними порожніми слоїками з-під закруток, закрутки з’їли кілька років тому, а слоїки так і не помили. Вони вкривалися липкою павутиною, смерділи, влітку там заводилася якась комашня. А поряд могли опинитися хліб, салат, баняк зі свіжим борщем, Орест спокійно ставив усе це в один ряд, сморід йому не заважав. Рукомийник у лазничці був так щільно вкритий брудом, що неможливо було визначити, якого він кольору. Ірина боялася мити в ньому руки, а одного разу не витримала і відчистила цей бруд. Орест, здається, навіть зрадів і відтоді намагався обережно користуватися рукомийником. Здавалося, він по-дитячому вірить у магію, пов’язану з чистотою, і намагається якомога ощадливіше та повільніше знову вкривати рукомийник звичною варствою бруду, аби розтягнути несподівано здобуту чистоту якомога надовше.

Орестова ощадливість, як і решта його рис, мала у собі щось дивне, надломлене. Він міг зробити Ірині зауваження, що вона використовує забагато миючого засобу, прального порошку чи недостатньо старанно закручує поламаний кран на кухні, але при цьому ніколи не шкодував грошей на дорогу їжу і випивку. Часом його ощадливість набувала рис патологічної скупості, а іноді він виявляв несподівану, навіть надмірну щедрість. Пріоритети, згідно яких він вважав ті чи інші витрати доречними або ні, були дуже дивними для Ірини, звиклої до зовсім іншої психології ощадливості. Її батьки вчили поміркованості в усьому, тоді як Орест був людиною крайнощів. Він мав кілька захоплень: хороша їжа, вино, альбоми з репродукціями, бібліотека, а насамперед найцінніша її частина – колекція казок. На це він не шкодував грошей. Усе інше не цікавило його взагалі, а тут його аскетизм та відмова від мінімального комфорту іноді набували майже ґротескових рис.

Ірина довший час не могла зрозуміти, чи помічає він взагалі цей бруд довкола себе, заскорузлі простирадла, несвіжий одяг, сірі плями незмитої мильної піни, з якими він виходив із ванни, недбало витираючи тіло сірим від бруду рушником. Здавалося, все це йому не заважає. Але коли Ірина відчищала бруд і давала лад речам, на його очах виступали сльози вдячності. Здавалося, він переконаний, що просто не здатен сам впоратися з брудом. Хоча насправді йому просто шкода було витрачати свій час і зусилля на такі неважливі, на його думку, речі й те, що Ірина виконує цю роботу, він сприймав як її добровільну самопожертву. Але при цьому зовсім не вважав марно витраченим час, який проводив на кухні, і міг присвятити приготуванню якоїсь складної страви кілька годин. І тут уже Ірина не могла позбутися відчуття вдячності за те, що він так старається задля неї.

І хоча жити у чистоті Орестові, як і всім, було приємніше, він переконував себе, що нездатен забезпечити це сам. Іноді необхідність впорядкувати щось ставала нагальною, і тоді він брався до роботи, але результати таких спроб практично було неможливо помітити. Бо Орест або робив усе швидко і вкрай недбало, або ж перетворював акцію на якусь глобальну і так затягував процедуру прибирання, що вона починала виглядати нескінченною. Скажімо, замість просто витерти пил із книг на полицях починав запроваджувати системність у своїй бібліотеці чи навіть складання картотеки, при цьому брав до рук кожну книгу, перегортав її, відновлюючи в пам’яті прочитане або плануючи колись таки прочитати те, що роками чекало своєї черги на полицях. Потім сідав перепочити і таки заглиблювався у читання, тож до прибирання більше не повертався і кидав усе у стані ще більшого хаосу.

Більшість кімнат цього будинку були такими захаращеними, що до них складно було навіть увійти. Будинок мав дивне планування, здавалося, що тут намагалися на мінімальній за площею території помістити якомога більше стін і закапелків. Кімнати були невеликими, і майже кожна мала біля себе приблизно півметрову «комору», часто обладнану полицями, заповненими здебільшого мотлохом. Орест належав до того типу господарів, яким шкода викидати речі, бо можуть ще знадобитися, але, поклавши якусь таку «запасну» річ на одну з полиць, він миттєво і назавжди забував, куди саме, тому навіть у разі крайньої потреби не мав жодних шансів її використати. По полицях комор і на підлозі необжитих кімнат громадилися повні книг і пилюки коробки. Орест рідко пригадував вміст цих коробок, а в найкращому випадку пам’ятав рік, коли переносив їх із однієї кімнати до іншої. Тож коли Ірина переїхала до Ореста жити, вони насамперед взялися за впорядковування цих малодосліджених нетрів будинку.

Це трохи нагадувало початок дачного сезону. Особливо запах. У батьків Ірини була дачна ділянка за містом із дерев’яним будиночком, який складався із такої ж захаращеної непотребом кімнати і веранди. Будиночок був дуже маленький, але затишніший, ніж провізоричні вагончики на сусідніх ділянках. Ірина не любила порпатися в землі, впорядковувати грядки чи обрізати кущі, але їй подобався запах у будиночку, коли навесні після зимової перерви вперше відчиняли двері. Там пахло вогким деревом і землею, яка підсохла на робочому одязі. Коли Ірина вбирала на себе цей одяг, земля репалася і вкривалася сіткою дрібних тріщин. Ірині подобалося розглядати, як працює цей міні-землетрус, подобалося спостерігати, як розповзаються врізнобіч тріщини, подобалися візерунки, які вони утворювали, подобалося легке потріскування і шурхіт підсохлого бруду під час руху, подобалося відчувати на собі пилюку, схожу на додаткову шкарубку шкіру. Одяг складали до великої шухляди під канапою, а ще одна колекція найстарішого шмаття зберігалася на горищі, разом із лопатами та граблями. Момент перевдягання був найцікавішим з усього, що відбувалося на дачі – химерні капелюхи і хустки, светри дивовижних кольорів і фасонів, штани на підтяжках, довгі широкі спідниці циганського крою, солом’яні брилі, старі військові пілотки і їхні копії, зроблені з газет. Ірині подобалося розгортати ці газетні капелюхи і читати новини кількарічної давності, хоча які там могли бути новини, у радянських газетах. Але запах спресованого пилу, пожовклість, яка додавала газетам поважності і навіть якогось аристократизму, літери, витерті на згинах – усе це створювало майже театральну атмосферу тимчасового перевтілення, існування в іншому вимірі, відокремленому від скреготу трамвайних гальм та різких телефонних дзвінків.